До свого весілля Іванка готувалася довго. З Миколою вони зустрічаються вже три роки, і мали побратися ще рік тому, але раптово не стало батька, то ж весілля треба було відкласти. А тепер нарешті щасливі молодята стали на рушничок щастя. Найбільше зворушеною була Тетяна, мати Іванки. Єдине, про що вона шкодувала, це те, що чоловік не побачить їхньої єдиної доньки в білій сукні.
Іванка і справді виросла красунею, закінчила педагогічний університет і вже влаштувалася на роботу вчителькою початкових класів. Багато парубків бігало за дівчиною, були і достойні, заможні хлопці, але вона вибрала свого Миколу, з яким зналися ще з дитинства. Тетяна не перечила, бо сама добре знала, що то вийти заміж не по любові.
Але хвилювалася дуже, бо крім їхньої невеликої хати нічого більше не мала. То й переживала, де мають жити молодята, адже зять з багатодітної родини, там взагалі місця немає. Але Тетяна вирішила, що після весілля молодята підуть жити до неї, а далі вона щось придумає. Може навіть поїде на заробітки в Італію, як багато жінок з їхнього села.
Весілля було невеликим, але дуже гарним. Весело вигравали музики, гості якраз сіли за другий стіл, як до зали ввійшов незнайомий, поважний чоловік, років 45-ти. Він прямував до столика наречених. Коли Тетяна нарешті оговталася і зрозуміла, хто цей незнайомець, вона аж присіла. Гості, здається, теж почали розуміти, що до чого, і почали жваво перешіптуватися.
Іванка зацікавлено глянула на чоловіка і враз її осяйнула думка, що він їй когось нагадує. А ошелешений Микола дивився то на незнайомця, то на свою наречену, і не міг зрозуміти, чому Іванка так схожа на цього чоловіка.
Незнайомець підійшов ближче, витягнув ключі, вручив їх молодятам зі словами: «Донечко, я твій тато. А це мій подарунок – двокімнатна квартира для вас». Віддав ключі Іванці і швидко вийшов із зали.
Ще кілька хвилин усі мовчали, а потім музиканти знову заграли і гості пішли танцювати. Іванка підійшла до мами із одним лише запитанням – що це все означає. У Тетяни не було вибору – вона була змушена розповісти доньці правду.
«Донечко, пробач, що змусила тебе вважати своїм батьком Степана. Але, якщо розібратися, він і був для тебе справжнім батьком. Коли я була молодою, мої батьки жили бідно. В пошуках кращого життя для мене вони без мого відома засватали мене за Григорія, сина голови сільради. Родина у них була дуже заможна, мама мені казала, що я буду жити біля них, як пиріг в маслі.
Скільки я не пручалася, але якось на Різдво Григорій прислав до мене старостів, і вже по Великодню того ж року ми відгуляли весілля. Почали ми жити у батьків Григорія. Свекор був непоганою людиною, але його практично ніколи не було вдома, а свекруха мене чомусь відразу не злюбила. Всю найважчу роботу в їхньому домі мала виконувати я. Але все, що б я не зробила, було погано.
Найгірше, що Григорій в усьому завжди слухав свою маму, тому ніколи мене не захищав перед нею, а навпаки, разом з нею не переставав мене повчати. Якось влітку я відчула, що мені зле, але свекруха в такому стані мене відправила на город сапати грядки. Звідти мене забрала швидка в лікарню.
А з лікарні я повернулася не до чоловіка, а до своїх батьків, хоча то був сором на все село. Я сказала, що більше до них не повернуся, я Григорій і не просив, жодного разу за мною не прийшов. Невдовзі він зник з нашого села. Люди казали, що він поїхав за кордон.
Через якийсь час я зрозуміла, що чекаю дитину. Моя мама голосила, що ми не зможемо самі її виростити, навіть йшла до сватів, але моя колишня свекруха сказала, що ніколи не повірить, що це дитина від її сина і прогнала мою маму з їхнього подвір’я.
Коли наш сусід Степан почув, що сталося зі мною, сказав, що давно любить мене і готовий взяти мене за дружину і виховувати тебе, як рідну. Коли ми з Степаном одружилися, ти народилася і стала для нього донькою. Він навіть ніколи не казав, що хоче ще дітей, бо ти була для нього рідною».
***
Через кілька днів після весілля Григорій прийшов до Тетяни і Іванки ще раз. Просив у них пробачення за все, що їм прийшлося пережити через нього. Пояснив, що всі ці майже 25 років він жив в Канаді. Про них знав майже все, постійно цікавився донькою. До речі, на відміну від своєї мами, він ніколи не сумнівався, що Іванка – його донька. Тому подарована квартира – це найменше, що він міг зробити для неї. Можливо, донька його колись пробачить…
Олеся Біла.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонений.
Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.
