Жіноче щастя – дуже тонка справа. Одні купаються в ньому сповна, інші – чекають все життя на нього. Єдине, що зрозуміло, у кожної жінки своє щастя, яке приходить саме до неї в її час.
Автор Ольга ЧОРНА «Бузковий дощ». Джерело – Українське Слово.
Під вечір пішов дощ — весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запоморочив розморений дощем бузковий аромат…
Леся йшла з роботи пішки. Знала, дощ не в силі змити пережите. Прийде час — зможе простити. А забути — ні. Зупинилася біля розкішного бузкового куща. Притулилася обличчям до вимоклих, обважнілих кетяг. Цівки-струмочки потекли по шиї.
— Ой, Максиме, чи ти бачиш там, на небі, як мені… Здається, зовсім недавно ми шукали бузкове щастя. П’ять пелюсток…
Максима не стало, коли Лесі було двадцять п’ять, а доньці лише п’ять рочків.
— Така молода, а вже вдова, — перешіптувалися люди. — Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго — знайде когось. Гарна, розумна…
Леся байдуже сприймала знаки уваги від чоловіків. Максима не могла забути. І хвилювалася, що чужий дядько доньку не буде любити. Так і не впустила нікого у своє життя. Аж поки, два роки тому, шеф не послав на семінар у сусідній обласний центр.
— Там менеджерів збирають. Запросили й від нас когось. Твоя тема.
Звичайне триденне відрядження стільки натворило у її житті! Їм випало сидіти на семінарі за одним столом.
— Григорій, — представився незнайомець.
— Леся.
— Ви тутешня?
— З сусідньої області.
— Я міг би вам запропонувати прогулянку по місту після наших “уроків”. Якщо, звісно, не маєте інших планів. Я живу тут. О, лише не переймайтеся банальною думкою, що мене чекає вдома сім’я. Я вічний холостяк.
Григорій знав історію кожної вулиці, старих будинків. Його розповіді були цікаві. А ще він був галантним, що притаманне багатьом мешканцям цього доброго старого міста.
Довівши Лесю до готелю, запитав:
— Якщо ви не втомилися від мене, може, продовжимо нашу екскурсію завтра?
Вона погодилася. Минуло завтра і післязавтра. Лесі хотілося, аби цей семінар тривав і тривав. Довелося зізнатися собі: до душі Григорій. Він провів Лесю до поїзда.
— Я кажу вам до побачення, що означає, ми ще побачимось. З вашої згоди, звичайно.
— Буду рада.
Григорій приїжджав до Лесиного міста. Інколи вона їздила в сусідню область.
— Ма, — якось сказала донька, — а твій залицяльник кльовий.
— Ніно, кльовий — це для твого віку. Я б сказала — вихований, порядний. До речі, коли Григорій приїде наступного разу, не одягайся так виклично.
— Мені вже дев’ятнадцять. Бачила б ти, як декотрі мої одногрупниці одягаються!
Згодом Григорієві візити стали рідшими. Пояснював: багато роботи. Зате донька зачастила до сусіднього обласного центру. На Лесине запитання, що стало причиною такого раптового інтересу, Ніна відповіла:
— Набридло вдома на вихідних сидіти.
Якось Леся хотіла поїхати разом з донькою, проте Ніна запротестувала:
— Ма, я ж не сама їжджу, а з друзями. Подумають, що ти мене за руку водиш. Якщо хочеш, їдь сама, а я вдома залишуся.
Леся якось не помітила, що ставлення Григорія до неї трохи змінилося. Стало менше ніжності. Менше тепла у стосунках. А потім… О, як боляче і принизливо це згадувати. Григорій приїхав без попередження. Зате з шикарним букетом троянд.
— Як приємно, — мовила Леся. — А…
— Вибач, ці квіти для Ніни, — відповів, опустивши очі.
— У моєї доньки свято, про яке я не знаю?
— Як би тобі сказати, Лесю. Розумієш, так трапилося… Ми з Ніною… ну, зустрічаємось. І ми вирішили…
— Як зустрічаєтесь? Де? — не могла втямити Леся.
— Ма, яка ж ти не здогадлива. Григорій кохає мене. А я — його.
— Кохає? Відколи? Він же у батьки тобі годиться. Він…
— Ма, яке це має значення? Ну, вибач. Ми вирішили одружитися. Не хвилюйся, тобі не доведеться тратитися на забаву. Григорій про все подбає.
— Господи, як я переживу такий сором?! За які гріхи мені це все? Ніно, як ти могла?! А ти, Григорію?!
Цього ж дня донька з Григорієм поїхали. Уже рік минув. Ніна так і не наважилася приїхати до матері. Телефонувала лише на великі свята. “Привіт. Як ти? Вітаю. В мене все добре”, — оце й усі розмови. І Леся не поспішала на гостини до доньки і новоспеченого зятя.
Від Ніниних одногрупниць дізналася, що донька взяла академвідпустку в університеті. А згодом перевелася вчитися в сусідню область.
— Навіть не знаю, що порадити, — сказала про всю цю катавасію найкраща подруга.
— І я не знаю, що собі порадити, — мовила Леся. — Не за Григорія душа болить — за Ніну. Я втратила доньку.
— Ти ні в чому не винна.
— Якби жив Максим…
… За спогадами Леся не помітила, що вже промокла і змерзла.
— Лесю, щось трапилося? — гукав з машини сусід з наступного під’їзду. — Ви щось загубили під тим кущем? Ходіть, підвезу. Застудитеся.
— Люблю бузок…
— І моя дружина любила бузок. Всю дачу ним обсадила. Бузочком його називала. Але її вже немає…
Наступного дня після роботи Лесю очікувала несподіванка. Під порогом її квартири лежав оберемок бузку. Фіолетового упереміж з білим. Мокрого від затяжного дощу. Пахучого…
— Сусід, — усміхнулася.
Через день чекали нові квіти.
— Дякую, — прошелестіла, притулившись устами до запаморочливо-ароматних кетягів.
Бузковий дощ дарував Лесі гарну долю. Поки що доля стояла, переминаючись з ноги на ногу, вище поверхом. І не наважувалася підійти…
Ніколи не знаєш, де знайдеш своє щастя. Іноді, щоб таки зустрітися з долею, треба багато пережити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
