Оксана мала сьогодні важкий день – зранку вона побігла на роботу в школу, де працює вчителькою вже 15 років. В їхній сільській школі всі її дуже люблять, адже Оксана Степанівна – вмілий і мудрий педагог.
Відразу після уроків Оксана сіла в автобус і поїхала в місто, в суд. Рішення про розлучення з чоловіком далося їй нелегко. Цього разу вона твердо вирішила, що не пробачить вона Михайла, свого чоловіка. І так довгих 14 років вона терпіла його зради.
Оксана в село потрапила відразу після університету по розподілу. Жила на квартирі у тітки Катерини. Там до неї і придивився єдиний син хазяйки – Михайло. В чужому селі було важко, та й тітка Катерина була до неї доброю і привітною, з такою свекрухою можна жити. А Михайло хоч і не дуже сподобався дівчині, та його настирливість перемогла і вже через кілька місяців вона відповіла йому згодою.
Катерина відразу віддала молодим кусок свого городу і вони почали будувати там хату. Будували довго, допомагали всі. Оксана взяла в школі півтори ставки, вчителем математики вона була хорошим, то ж часто і брала учнів на додаткові оплачувані заняття. Або бартером – вона навчить дитину квадратні рівняння розв’язувати, а її батько вставить вікна чи накриє хату.
Будинок збудували і довели до ладу аж через 10 років. Нарешті Оксана з Михайлом поселилися в омріяну оселю, але щастя там чомусь не було. У подружжя не було дітей, як, в принципі, і любові. Михайло зраджував і про це в селі не знав хіба що лінивий. Всі шкодували Оксану, не розуміли, чому вона скільки часу це все терпить.
І от нарешті її терпець увірвався. Після чергового роману чоловіка, про який Оксана дізналася випадково, вона сказала чоловікові, що хоче розлучення. Той відреагував спокійно – мовляв, нікуди від мене ти не дінешся, а захочеш піти – залишишся ні з чим. І ошелешив, що будинок, в який вона 14 років вкладала свої гроші, записаний на його маму – в разі розлучення Оксані не дістанеться нічого.
Оксана все ж вирішила довести справу до кінця. В суді їй порадили найняти хорошого адвоката, бо справа у неї і справді важка. Її надмірна довірливість тепер обернулася проти неї. Михайло весь час говорив, що усі документи на ньому і будинок вважається спільно нажитим майном. Але правда розкрилася аж тепер. Власниця – свекруха, а значить за законом Оксані нічого не світить.
В суді їй порадили звернутися до відомого адвоката, який славиться саме такими справами. Вона навіть прізвище його не розгледіла на візитівці, звернула увагу лише на адресу і відразу попрямувала туди. День вже добігав до кінця і Оксана не була впевнена, чи застане його на роботі. І ось вона уже стоїть під дверима вказаної на візитівці адреси.
На дверях вона нарешті прочитала вивіску: «Біличенко Тарас Богданович». Оксана відразу згадала, що колись у неї в школі вчився хлопчина Тарас Біличенко. Вона його добре запам’ятала, бо на випускному хлопець зізнався їй у коханні. А вона відповіла йому, що кохання між вчителем і учнем неможливе і що вона незабаром виходить заміж.
Хлопець ледь не заплакав і сказав, що з Михайлом вона щасливою не буде. А потім поїхав з села у столицю, поступив в юридичну академію і відтоді вона нічого про нього не чула. Оксані не прийшлося довго губитися в здогадках, бо відчинилися двері і звідти вийшов Тарас. Вона відразу його впізнала. Хлопець не змінився, хіба що трохи змужнів.
Свою вчительку він теж впізнав відразу. Але сказав, що не може її прийняти, бо має забрати доньку зі школи, вона у нього першокласниця. Але запропонував Оксані сісти в його авто, і по дорозі обговорити суть її проблеми.
***
Тарас був дуже радий бачити свою Оксану Степанівну. Життя у нього склалося не вельми. Дізнавшись про весілля Оксани він одружився з своєю однокурсницею, невдовзі у них народилася донечка. Але були ускладнення і в той день, коли на світ з’явилася донька, дружини не стало. Отак Тарас сам і виховує дитину.
Оксані він запропонував стати нянькою для донечки, виконувати з нею домашні завдання і піклуватися про неї. Зарплату пообіцяв більшу, ніж в школі. І вона погодилася.
Кілька місяців Оксана справно виконувала свою роботу. Тарас постійно пропадав у справах, всі клопоти по догляду за дитиною лягли на плечі Оксани. Але їй це подобалося, з дівчинкою вони дуже швидко знайшли спільну мову.
– А я тебе не забув, Оксанко, – сказав якось Тарас. – Усі ці роки я думав про тебе і вірив, що доля нас зведе знову. Тільки не кажи мені, що кохання між нами неможливе, бо ще раз у це я не повірю.
– Знаєш, Тарасе, життя складне і непередбачуване. Тепер я розумію, що можливо все…
Через рік у Тараса і Оксани народилася донечка. Мрія стати мамою у Оксани здійснилася майже в 40 років. Тепер вона точно знає – усе в житті можливо, варто лише не боятися змін і вірити…
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонений.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
