На цьому тижні у мене гостювали мої племінники – діти чоловікової сестри. Вони були у нас всього кілька годин, але за цей час вони просто перевернули моє світобачення.
Справа в тому, що відколи ми одружилися, я свідомо намагалася відділити свого чоловіка від його родичів. Не подобалися вони мені, і я вирішила, що буде простіше просто викреслити їх з нашого життя.
Я людина амбітна, багато працюю, але і добре заробляю (навіть більше за свого чоловіка).
Ми нещодавно квартиру купили, трикімнатну, в центрі міста. Ремонт зробили за останніми тенденціями моди, меблями дорогими все обставили.
У нас є єдина донечка, якій зараз 12 років. Вона вчиться в найпрестижнішому ліцеї нашого міста (навчання платне і коштує чимало).
Одним словом, живе наша сім’я дуже добре. Нам вдалося навіть заощадження певні зробити.
А от родичі мого чоловіка, прямо скажу – дуже бідні люди. Свекри живуть в селі. У них там є невелика хатина, в якій ремонту зроду не було. Та вони ще досі воду з криниці носять, і в туалет на вулицю бігають.
Ще у мого чоловіка є молодша рідна сестра. На неї без сліз не глянеш – в свої 35 вона виглядає років на 10 старшою. Я жодного разу не бачила у неї зачіски чи манікюру, та й ходить вона постійно в якихось лахміттях.
Настя розлучилася з чоловіком ще 3 роки тому, відтоді з дітьми повернулася до матері в село. Працює вона на місцевому заводі, і отримує мізерну зарплату.
В понеділок Настя нам зателефонувала, і запитала, чи можна на кілька годин у нас своїх дітей залишити. Вони були в місті, купували дітям обновки, а тепер у неї є ще кілька справ, але діти вже втомилися ходити з нею.
Я сказала, що без проблем, і навіть вийшла по них на вулицю. Моя донька теж дуже зраділа появі сестричок, адже вони насправді доволі рідко бачаться.
У Насті троє дівчат, віком 11, 9 і 7 років. Дівчатка дуже чемні і скромні.
Вони тихенько сіли на диван, а я тим часом пішла на кухню обід готувати. Супчику гарячого налила, картопельки молодої з м’яском якраз приготувала, і стала дівчат частувати.
Діти дуже швидко все з’їли, було видно, що вони були дуже голодними.
У мене на столі стояв шматок кавуна, я була на ринку, і купила половину. Він ще доволі дорогий, 200 гривень я заплатила, але ж для дитини мені нічого не шкода.
Я запитала дівчат, може їм ще щось дати, старші помахали головами, що нічого, а наймолодша сказала, що хоче оте червоне, що в мене на столі.
– Хочеш кавуна? – питаю.
Дитина ствердно кивнула головою.
– А ти вже в цьому році кавун куштувала? – кажу.
А вона мені:
– Здається, я його ще ніколи не їла.
Я нарізала скибочками той шматок кавуна, що в мене був, і запросила усіх дітей до столу. Вони з радістю його їли, а я, здається, почала щось розуміти.
У зовиці немає грошей, щоб купити дітям щось краще, тому вони і обходяться тим, що є. От ростуть в селі яблука і смородина, і на тому добре.
Стала я питати, що їм мама купила сьогодні. А вони з пакетів подіставали свої обновки. Я глянула на них, і мені дуже сумно стало – три найдешевші футболки з місцевого ринку, і три пари дуже дешевого взуття, яке я не впевнена, чи витримає випробовування першим дощем.
Через кілька годин прийшла і Настя за дітьми. Я їй теж запропонувала поїсти, а потім, коли вона вже збиралася додому, я дала їй 6 тисяч гривень, щоб вона змогла купити дітям необхідні речі.
Настя дуже знітилася, сказала, що вона не може прийняти від мене ці гроші, адже у неї не буде змоги їх повернути нам.
– Нічого повертати не треба, – кажу. – Це подарунок. Адже ми – родичі.
Мені від того, що я побачила, дещо сумно стало. Зовиця зараз у дуже непростому становищі, а ми робили вигляд, що цього не бачимо.
Сподіваюся, на перший час їй вистачить хоч вбрати дітей до школи. А надалі, по можливості, ми будемо їм ще допомагати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
