Не розумію, за що на мене образилася моя донька? Я приїхала у відпустку, кликала її до себе в гості, а вона ні сама не приїхала, ні внучку до мене не пустила.
Я заробітчанка з 20-річним стажем. Людмилу свою я коли їхала за кордон, з мамою залишила, доньці тоді було 18. А зараз – 38. Вона сама вже мама 19-річної студентки.
Але у доньки моєї є образа на мене, що я її залишила саму в підлітковому віці, коли їй була потрібна моя підтримка.
Я їй не раз пояснювала, що тоді я по-іншому вчинити не могла, адже її батько мене покинув, і навіть аліменти не платив. І за що нам було жити? Я працювала прибиральницею в школі, копійки отримувала. Мама моя вже на пенсію тоді вийшла.
Жили ми з городу в основному, і з домашнього господарства – тримали кури, корову. Воно, начебто, виручало, прожити, принаймні, можна було, але ж треба було працювати зранку до ночі, бо корова в стайні сама молоко не дасть, і картопля не вродить, якщо з ранньої весни до пізньої осені на городі не працювати.
Все це я розповідаю тому, що життя і справді в селі тоді було важке, ми не жили, а виживали. Я не хотіла такої ж долі для своєї Людмили, мріяла, що вона вивчиться, і піде в школу працювати, але не прибиральницею, як я.
Тому я і за першої кращої нагоди поїхала за кордон. Перші гроші, які я в Італії заробила, я витратила на навчання доньки. Вона таки вивчилася в університеті, вчителькою стала, в місцевій школі зараз викладає.
Людмила майже відразу, як я поїхала, заміж вийшла, дитину народила. Отак перебивалася між навчанням і декретом, мама моя тоді їх дуже виручала, з дитиною сиділа, а я гроші платила, щоб її не вигнали.
Потім я стала висилати гроші доньці і зятю, щоб вони наш будинок до ладу привели. Так що тепер у нас на подвір’ї замість старої хати стоїть доволі пристойний, великий, добре відремонтований будинок, в якому живе донька, зять, внучка, і моя літня мама.
В Італії мені пощастило, я зустріла хорошого чоловіка, італійця Роберто, який був старшим за мене на 18 років. Жили ми разом 6 років, в цей час я мало працювала, тому що він мене забезпечував, і мені не треба було особливо заробляти. Але в цей час я перестала висилати гроші додому, чим викликала чергову хвилю обурення у своєї доньки. Тепер я була “поганою мамою”, бо замість того, щоб заробляти гроші і висилати їх доньці, я жила “в своє задоволення”.
Потім Роберто не стало, я була змушена знову йти на роботу. Але гроші додому я все одно не відсилала, бо зрозуміла, що мені треба про своє майбутнє подумати, і стала збирати собі на квартиру. Справилася з завданням за 6 років – за цей час я купила двокімнатну квартиру в новобудові, і зробила в ній сучасний ремонт.
І цей факт знову обурив доньку, на її думку, квартиру я мала їм віддати, а сама йти жити в село до своєї літньої мами.
– Ти спочатку мене кинула, а тепер і свою маму хочеш кинути, – дорікає мені донька. – Що ти за людина така, мамо?
Я її слухаю, і вже сама починаю вірити, що я “погана”.
Описала вам ситуацію, може, збоку видніше. Я і справді щось недобре роблю? Чи я просто виховала невдячну доньку?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
