Багато років тому я одружилася з Миколою.

Мені пощастило, можна сказати, він був дуже доброю людиною і турботливим чоловіком.

Жили ми з ним в селі, тому роботи завжди мали багато, але Микола був гарним господарем, ми з ним добре господарювали.

Тримали і корівку, і свиней, і курей та качок, ще й мали досить таки велику земельну ділянку, не дивлячись на те, що ще й працювали обоє.

Згодом ми дізналися, чо я чекаю дитину, нашому щастю не було меж.

Коли у нас з’явилося Наталочка, чоловік сказав, щоб я сиділа в дома і на роботу більше не виходила, а щоб весь час займалася дитиною.

Коли я сиділа в декреті, то не відходила від нашої донечки, але все допомагала своєму чоловікові по господарству.

Згодом роки минали, дівчинка наша вже в школу ходила, але я, все одно, багато часу приділяла їй, чоловік ходив на роботу, а вся домашня робота буда на мені.

Добре було усім, ми усі були щасливою сім’єю.

А потім, несподівано дуже, Миколи не стало, на жаль.

Ми були дуже засмучені, тоді доньці нашій було всього 12 років.

То був найважчий період в моєму житті, навіть зараз мені про це згадувати важко, щиро зізнаюся.

Жити нам тоді стало набагато важче.

Коли Микола був, то ми жили з ним, як за кам’яною стіною.

А коли його не стало, то нам з донькою дуже важко прийшлося самим.

Я вийшла на роботу, продавцем у сільський магазин, а корову мусила продати, адже не мала стільки часу на господарство, як раніше, а до корови потрібно багато сили і часу, щодня доїти, продавати молоко, робити це я вже не могла, просто не вистачало сил та часу на все.

Дякувати долі, що в нашому селі жила моя подруга Світлана, вони з чоловіком Іваном дуже допомагали мені, підгримували у важку хвилину і завжди допомагали, коли я не справлялася сама.

Вони були для мене справжніми друзями, наче родина мені.

Згодом донька вирослі і поїхала навчатися в місто.

Я розуміла, що крім мене у неї нікого немає, а її майбутнє маю забезпечити я, адже у неї лише одна надія на мене, я ж її мати.

Розуміючи, що заробити багато в селі я не зможу, я спродала своє господарство, город погодилася для себе обробляти Світлана з Іваном, а я вирішила їхати за кордон на заробітки.

Поїхала я в Чехію, так як моя односельчанка одна там вже працювала і сказала, що допоможе мені влаштуватися на продуктовий склад, вона там добре заробляє і мені допоможе з роботою та житлом.

Тоді з нашого села за кордоном працювали одиниці, але я розуміла, що то гарний шанс добре заробити, хоча праця то непроста, та я таки наважилася.

В Чехії все склалося добре, я мала і свою кімнату і роботу непогано, по наших сільських мірках, заробляла гроші чималі.

15 років я пропрацювала в Чехії, зустріла чимало українок, які теж тут на заробітках були і добре зрозуміла, як важко даються ті заробітчанські гроші, а не так легко, як думають в Україні ті, хто й не пробував того життя.

За ці роки я добре заробила.

Дуже допомагала доньці, завжди відсилала Наталі гроші.

Коли навчалася, вона ні в чому не мала потреби, гарно одягалася не економила на собі.

Потім я доньці допомогла зробити весілля, згодом і квартиру двокімнатну купила у Вінниці.

Потім вже планувала повернутися додому, але народилася внучка і я вирішила ще трохи дітям допомогти.

Але, коли це все сталося в Україні, я зрозуміла, що мене, як ніколи, тягне на Батьківщину, хочу жити в себе вдома, та й здоров’я вже не те.

Тоді я зважила, що доньці дуже допомогла і собі відклала трохи грошей, тому вирішила повертатися, хочу жити і влаштовувати своє життя вдома.

Повернулася в своє рідне село, вирішила, що розбудую хатину свою, зроблю ремонт, наведу лад на подвір’ї, адже з собою привезла 10 тисяч євро, тому хочеться подбати і про себе на старості років.

Подруги моєї не стало, на жаль, декілька років тому, залишився її чоловік жити сам.

Колти я повернулася, Іван став часто приходити до мене, ми згадували часто Світлану його, адже обоє любили та цінували її, вона була хорошою людиною.

Якось занедужала, несподівано, а потім не стало її і Івана спіткала моя доля.

Ми багато з ним спілкувалися, я підтримувала його, у нас було багато спільного.

В свою чергу він дуже багато допомагав мені.

Іван мало не щодня приходив до мене, щоб допомогти робити ремонт, щоб я багато не витрачала гроші на робітників.

Він дуже допомагав в усьому мені і підтримував мене.

За цей час ми якось так зблизилися, я розуміла, що це близька мені людина.

Він завжди підтримував мене, завжди був поряд.

З ним мені було спокійніше пережити цей важкий період в нашій державі.

Ми зрозуміли, що нам добре бути поряд і Іван покликав мене заміж.

З ним жив син з невісткою, то ми вирішили, що житимемо в мене, адже я живу сама, доньці своїй квартиру купила.

Я була на сьомому небі від щастя.

А потім вирішила поділитися з донькою.

Наталка була дуже здивована, вона навіть не приховувала свого незадоволення тим, що я зібралася заміж за Івана.

Сказала, що я можу жити так, а не розписуватися з ним, щоб хата йому не дісталася, бо вона має залишитися моїй доньці.

Так і сказала:

– Чужу людину до нашого дому, мамо, не веди, подумай про мене і моє майбутнє.

Мені так сумно стало, я ж все життя для неї старалася, допомагала їй, а їй все, виявилося, мало!

Чому донька не думає про щастя моє?

Чому не радіє за мене?

Я знаю, коли не послухаю її, вона образиться на мене за мою хату.

Іванові казати не хочу, знаю, що він засмутиться дуже.

Що мені тепер робити, як правильно вчинити?

Фото ілюстративне.