Багато років тому я одружилася з Миколою.
Мені пощастило, можна сказати, він був дуже доброю людиною і турботливим чоловіком.
Жили ми з ним в селі, тому роботи завжди мали багато, але Микола був гарним господарем, ми з ним добре господарювали.
Тримали і корівку, і свиней, і курей та качок, ще й мали досить таки велику земельну ділянку, не дивлячись на те, що ще й працювали обоє.
Згодом ми дізналися, чо я чекаю дитину, нашому щастю не було меж.
Коли у нас з’явилося Наталочка, чоловік сказав, щоб я сиділа в дома і на роботу більше не виходила, а щоб весь час займалася дитиною.
Коли я сиділа в декреті, то не відходила від нашої донечки, але все допомагала своєму чоловікові по господарству.
Згодом роки минали, дівчинка наша вже в школу ходила, але я, все одно, багато часу приділяла їй, чоловік ходив на роботу, а вся домашня робота буда на мені.
Добре було усім, ми усі були щасливою сім’єю.
А потім, несподівано дуже, Миколи не стало, на жаль.
Ми були дуже засмучені, тоді доньці нашій було всього 12 років.
То був найважчий період в моєму житті, навіть зараз мені про це згадувати важко, щиро зізнаюся.
Жити нам тоді стало набагато важче.
Коли Микола був, то ми жили з ним, як за кам’яною стіною.
А коли його не стало, то нам з донькою дуже важко прийшлося самим.
Я вийшла на роботу, продавцем у сільський магазин, а корову мусила продати, адже не мала стільки часу на господарство, як раніше, а до корови потрібно багато сили і часу, щодня доїти, продавати молоко, робити це я вже не могла, просто не вистачало сил та часу на все.
Дякувати долі, що в нашому селі жила моя подруга Світлана, вони з чоловіком Іваном дуже допомагали мені, підгримували у важку хвилину і завжди допомагали, коли я не справлялася сама.
Вони були для мене справжніми друзями, наче родина мені.
Згодом донька вирослі і поїхала навчатися в місто.
Я розуміла, що крім мене у неї нікого немає, а її майбутнє маю забезпечити я, адже у неї лише одна надія на мене, я ж її мати.
Розуміючи, що заробити багато в селі я не зможу, я спродала своє господарство, город погодилася для себе обробляти Світлана з Іваном, а я вирішила їхати за кордон на заробітки.
Поїхала я в Чехію, так як моя односельчанка одна там вже працювала і сказала, що допоможе мені влаштуватися на продуктовий склад, вона там добре заробляє і мені допоможе з роботою та житлом.
Тоді з нашого села за кордоном працювали одиниці, але я розуміла, що то гарний шанс добре заробити, хоча праця то непроста, та я таки наважилася.
В Чехії все склалося добре, я мала і свою кімнату і роботу непогано, по наших сільських мірках, заробляла гроші чималі.
15 років я пропрацювала в Чехії, зустріла чимало українок, які теж тут на заробітках були і добре зрозуміла, як важко даються ті заробітчанські гроші, а не так легко, як думають в Україні ті, хто й не пробував того життя.
За ці роки я добре заробила.
Дуже допомагала доньці, завжди відсилала Наталі гроші.
Коли навчалася, вона ні в чому не мала потреби, гарно одягалася не економила на собі.
Потім я доньці допомогла зробити весілля, згодом і квартиру двокімнатну купила у Вінниці.
Потім вже планувала повернутися додому, але народилася внучка і я вирішила ще трохи дітям допомогти.
Але, коли це все сталося в Україні, я зрозуміла, що мене, як ніколи, тягне на Батьківщину, хочу жити в себе вдома, та й здоров’я вже не те.
Тоді я зважила, що доньці дуже допомогла і собі відклала трохи грошей, тому вирішила повертатися, хочу жити і влаштовувати своє життя вдома.
Повернулася в своє рідне село, вирішила, що розбудую хатину свою, зроблю ремонт, наведу лад на подвір’ї, адже з собою привезла 10 тисяч євро, тому хочеться подбати і про себе на старості років.
Подруги моєї не стало, на жаль, декілька років тому, залишився її чоловік жити сам.
Колти я повернулася, Іван став часто приходити до мене, ми згадували часто Світлану його, адже обоє любили та цінували її, вона була хорошою людиною.
Якось занедужала, несподівано, а потім не стало її і Івана спіткала моя доля.
Ми багато з ним спілкувалися, я підтримувала його, у нас було багато спільного.
В свою чергу він дуже багато допомагав мені.
Іван мало не щодня приходив до мене, щоб допомогти робити ремонт, щоб я багато не витрачала гроші на робітників.
Він дуже допомагав в усьому мені і підтримував мене.
За цей час ми якось так зблизилися, я розуміла, що це близька мені людина.
Він завжди підтримував мене, завжди був поряд.
З ним мені було спокійніше пережити цей важкий період в нашій державі.
Ми зрозуміли, що нам добре бути поряд і Іван покликав мене заміж.
З ним жив син з невісткою, то ми вирішили, що житимемо в мене, адже я живу сама, доньці своїй квартиру купила.
Я була на сьомому небі від щастя.
А потім вирішила поділитися з донькою.
Наталка була дуже здивована, вона навіть не приховувала свого незадоволення тим, що я зібралася заміж за Івана.
Сказала, що я можу жити так, а не розписуватися з ним, щоб хата йому не дісталася, бо вона має залишитися моїй доньці.
Так і сказала:
– Чужу людину до нашого дому, мамо, не веди, подумай про мене і моє майбутнє.
Мені так сумно стало, я ж все життя для неї старалася, допомагала їй, а їй все, виявилося, мало!
Чому донька не думає про щастя моє?
Чому не радіє за мене?
Я знаю, коли не послухаю її, вона образиться на мене за мою хату.
Іванові казати не хочу, знаю, що він засмутиться дуже.
Що мені тепер робити, як правильно вчинити?
Фото ілюстративне.
