Мені 43 роки, і я вирішила піти з сім’ї через своє перше кохання, яке так і не змогла забути. Ми з чоловіком прожили майже 23 роки, у нас двоє дорослих дітей, навіть є онук. Усі друзі та знайомі вважали нашу сім’ю зразковою, але любові до свого чоловіка я ніколи не відчувала.
Одружилися ми, коли мені було 20 років, але душа до цієї людини в мене ніколи не лежала. В юності я закохалася в іншого хлопця. Ми були один в одного першим коханням і таких яскравих і сильних почуттів я більше ніколи не відчувала ні до кого.
Мої батьки ніколи не схвалювали моїх стосунків із Степаном, він був не з найблагополучнішої сім’ї, і це не влаштовувало моїх батьків.
– Ти своїм Степаном собі все життя зіпсуєш! Він за першою зустрічною слідом побіжить, а ти одна залишишся без грошей, без освіти та без даху над головою! – попереджала мене мама.
Щодня вдома було неможливо перебувати, родичі не давали мені спокою і зрештою я вирішила розірвати стосунки з Степаном. Я була дуже засмучена. З усіх боків мені твердили, що так правильно і ми з ним не мали б майбутнього, але мені від цього було не легше.
Я поступила в медичний інститут, як і хотів мій батько, я сама колись про це мріяла, але тоді мені просто хотілося чимось заповнити порожнечу всередині. І я заповнила її навчанням.
Через якийсь час я зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми познайомилися в компанії спільних друзів, він одразу почав виявляти знаки уваги, але я не поспішала відповідати взаємністю. Ми багато спілкувалися, але я сприймала його тільки як свого друга, не більше того. У глибині душі я все ще сумувала за своїм першим коханням і сподівалася, що колись ми будемо разом.
Моя мама бачила, як Сергій приносить мені квіти, подарунки та проводжає мене додому, але взаємністю я не відповідала.
– Ти так і бігатимеш від гарного хлопця? Годі вже згадувати свого Степана! Він уже знайшов собі десяток таких, як ти! Тепер все життя будеш гарних хлопців відшивати? Так і одна і залишишся! А хлопець добрий, розумний, працьовитий, із пристойної родини. Головне, що він тебе любить, а там і сама до нього звикнеш, – казала мені мама.
Про Степана вже тоді давно нічого не було чути. Я подумала та вирішила дати шанс Сергію. Ми стали зустрічатися, він був щасливий, що я нарешті відповіла йому взаємністю, став ще більше обсипати квітами та компліментами. Я поважала його, завжди добре і по-доброму ставилася до нього, але таких почуттів, як з Степаном, у мене більше не було ніколи.
Ми з Сергієм одружилися через пів року стосунків, через рік у нас народилися двійнята, син і дочка. Я тоді ще не встигла закінчити інститут, поєднувати догляд одразу за двома немовлятами і навчання в медичному було дуже важко. Чоловік працював відразу на двох роботах, моя мама переїхала до нас, щоб допомагати з дітьми, і тоді мені стало трохи легше.
Ішов час, діти росли, після 11 класу обоє поступили вчитися в інше місто та поїхали. Вперше після стількох років я залишилася з чоловіком зовсім одна. Спочатку після весілля ми жили з його батьками, потім народилися діти і ми вже стали великою сім’єю, тому практично ніколи не були наодинці стільки часу.
Я часто ловила себе на думці, що, якби не діти, то в нас не було б нічого спільного, навіть загальних тем для розмови знаходилося не так багато. Мені було самотньо і не було з ким поділитися тим, що діється на душі.
Два роки тому в моєму житті знову з’явився Степан. Ми стали часто переписуватись, я дала йому свій номер телефону, ми стали іноді телефонувати. Виявилося, що після нашого розставання його забрали до армії, він відслужив, потім відучився на автомеханіка і почав підробляти в автомайстерні. З часом відкрив свою автомайстерню і зараз у нього вже по місту кілька точок. Сім’ю він так і не завів, своїх дітей не має.
– Ти знаєш, я тебе ніколи не забував, часто згадував про тебе, – сказав мені Степана, коли ми вперше зателефонували.
Слово за слово, ми почали спілкуватися частіше. Нам було так легко, ми могли говорити годинами. Мене трохи лякали свої ж почуття, які виникали у мене через звичайні телефонні розмови з Степаном. Згодом ми зустрілися. Тоді ми обидва зрозуміли, що все ще любимо одне одного.
– У тебе вже дорослі діти, – сказав мені Степан, – я думаю, що тебе зрозуміють, якщо ти захочеш пожити для себе. У будь-якому разі вирішувати тобі. Я не буду тебе квапити, я все розумію.
Я тоді була дуже вдячна Степану за ці слова. Я сказала, що мені потрібно трохи часу, щоб прийняти рішення. Ми з Степаном стали регулярно зустрічатися, іноді вибиралися кудись на вихідні, проводили час разом, чоловікові я казала, що їду кудись із подругами.
В якийсь момент мені набридло жити подвійним життям. З чоловіком нас уже нічого не пов’язувало, мені навіть іноді було важко перебувати з ним поряд. Я повідомила йому, що хочу розлучитися. Спокійної розмови у нас не вийшло, він закотив мені сцену. Я мовчки зібрала речі та поїхала до Степана.
– Мамо, що ти твориш? Мені щойно дзвонив тато, це правда? – відразу зателефонувала мені дочка.
Вона сказала, що знати мене не хоче. Син просто перестав відповідати на мої дзвінки та повідомлення. Повертатися до чоловіка я не хочу, хоча він каже мені, що готовий все пробачити, аби тільки я повернулася. Дочка сказала, що не зі мною спілкуватиметься, якщо я піду до іншого чоловіка. Моя мати, дізнавшись про моє рішення розлучитися, теж сказала, що не буде зі мною спілкуватися.
А я зараз вперше за стільки років нарешті почуваюся щасливою поряд із коханою людиною. Сподіваюся, що згодом моя сім’я зможе прийняти моє рішення, але зараз дуже важко усвідомлювати той факт, що вони навіть не хочуть вислухати та зрозуміти мене.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
