Олена вийшла заміж за хлопця, якого знала всього один місяць. Батьки і знайомі не вірили, що цей шлюб довго протримається. Адже, щоб життя було щасливим, потрібно добре знати людину, всі її звички і характер. А хіба за місяць можна розпізнати людську сутність? Але Олена нікого не слухала, дівчина всім розповідала про кохання з першого погляду. Всі лише скрушно хитали головою, мовляв, молода, не знає життя. А мені пригадалася одна історія.
…Це сталося у невеличкому містечку Луганської області. Йшов 1938 рік. Закінчивши школу, Марія влаштувалась робітницею на місцеву фабрику. Іншого не випадало: батька давно не стало, мати хворіла, а в родині підростало ще двоє менших братів. Працювала від ранку до пізнього вечора, а коли приходила додому, то непочатий край роботи чекав на неї і тут. Пригнічувала не так тяжка робота, як нескінченна буденність, дні, схожі один на одний. Дівчина вже й не сподівалася, що в її житті щось зміниться на краще. За матеріалами
Одного вечора втомлена Марійка, як завжди, поспішала додому. Дорогою хотіла дещо купити, але на дверях магазину висів замок. Несподівано позад себе почула чоловічий голос: «Кілька хвилин тому зачинили. Що ж ви так пізно?». Від несподіванки дівчина й кроку не могла ступити. Серце закалатало, а в голові снували різні думки. Зробивши над собою зусилля, вона з викликом озирнулася. Перед нею стояв високий чорнявий хлопець. Він усміхнувся: «Пізно, темно, а ви сама. Давайте я вас проведу».
Марія вже було збиралася тікати, але несподівано зустрілася поглядом із незнайомцем. Наче якась тепла хвиля прокотилася у неї всередині, і несподівано для себе вона погодилась. Та вже за мить оговталась: «Ой ні. Мене на перехресті чекатиме подруга, тож не варто турбуватися». Марія майже побігла додому. Але хлопець пішов за нею, і краєм вуха вона чула, як він продовжує свої балачки, що, мовляв, небезпечно гарній дівчині ходити самій темними вулицями.
Звісно, ніяка подруга Марійку не чекала. Щоб позбутися залицяльника, дівчина, побачивши попереду молоду жінку, підбігла до неї.
«Давно на мене чекаєш?» — голосно запитала випадкову перехожу. Потім благально прошепотіла: «Допоможіть мені, пройдіть зі мною кілька метрів». Жінка здивовано на неї подивилася, але дозволила взяти себе під руку. Та хлопець не відступав: «От і добре. Проведу вас обох! Не проженете?». Ну от, знову Марійку огорнула тепла хвиля. Він так щиро усміхається! Вона вибачилась перед жінкою і продовжила свій шлях. Хлопець — поруч.
Поки йшли, познайомилися. Іван працював пожежником, приїхав сюди з Полтавщини, жив у гуртожитку. Ось уже й Маріїна хата. Мовчки постояли біля дверей. Тишу перервав Іван: «Зустрінемося завтра?»…
Наступного дня Марійка не могла дочекатися закінчення робочого дня. Вже збиралася бігти, аж тут несподіванка: лекція із цивільної оборони. Коли вийшла, вже сутеніло. Була певна, що Іван її не дочекався. Серце радісно стрепенулося, коли побачила знайому постать.
Доки дійшли до хати, надворі стало зовсім темно. «А гуртожиток не зачинять?» — захвилювалась Марійка. «Пусте, щось вигадаю», — сказав Іван і ніжно заправив їй за вухо неслухняний локон. «Ночуватимеш у нас, — дівчина рішуче відчинила двері. — На кухні є широка лава».
Була ніч, тому в хаті вже всі спали. Марійка зробила чай, і всю ніч вони прогомоніли. Про себе і рідних, про мрії та надії… Здавалося, вони знають один одного все життя. Кожен впізнав в іншому рідну душу. За вікном світлішало. Несподівано Іван сказав: «У мене завтра вихідний. Якщо ти згодна стати моєю дружиною, зустрінемося о десятій біля РАЦСу…».
Вони прожили разом довге щасливе життя. Були війна, розлука, голод, злидні… Були щастя, радість, дитячий сміх, новосілля… І було золоте весілля у колі дітей, онуків та правнуків. Їхня історія приклад того, що справжня любов поза часом і правилами.
А історія ця правдива — вона про моїх прадідуся і прабабусю. Тому я свято вірю, що кохання з першого погляду існує.
Ангеліна МАЛИНОВСЬКА
Фото ілюстративне – WallHere.
