fbpx
Життєві історії
У мене є дві доньки, зараз вони вже дорослі жінки. Я так раділа, що на старість мене буде кому доглянути, що жодної копійки за ці роки на чорний день не склала. А зараз мої доньки минають мій дім, між собою вони не спілкуються. Я дуже шкодую, що віддала квартиру лише одній доньці, адже Ірина живе сама. А у Катерини є діти, ледве грошей на життя вистачає, але ми їй нічого не дали, вона ж тоді ще мала була. А зараз в нас грошей немає, немає що дати

– Якщо зізнатися відверто, то я свого часу другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане! – розповідає 68-річна Світлана Григорівна. – Думаю, нехай буде у моєї доньки на світлі рідна душа! Раділа, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене! Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті. А тепер вони бачити одна одну не можуть, уявляєш, і чути не хочуть. Гірше чужих людей. Я ніколи не думала, що так може бути і, що мої діти житимуть так.

Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків. Світлана Григорівна ось уже кілька років не залишає спроб якось помирити рідних і вже дорослих сестер, своїх доньок: намагається поговорити з одного і з іншого, як би ненароком запрошує їх разом на дачу або на сімейні посиденьки. Нічого, на жаль, не виходить: розгорається знову суперечка і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється.

– А чому так виходить?

– Та ось я не знаю, чому! – з нерозумінням констатує Світлана Григорівна. – Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.

– А в дитинстві вони як ладнали? Теж сперечалися постійно, зовсім між собою спільної мови не знаходили?

– Ну, в дитинстві різниця в віці у них була пристойна все ж – десять років! Як при такій різниці сперечатися? А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій в двадцять три роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде. Так що ось, з двадцяти трьох років Ірочка живе окремо. А Катерині нашій тоді, виходить, всього тринадцятий рік минав, вона ще в школі вчилася на той час.

– Зрозуміло. А молодшій доньці, Катерині, потім теж ви з чоловіком з квартирою допомогли?

– Ну. Як би. Ні, Катерині якраз допомогти з квартирою не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Хіба б я не дала власній донечці квартиру якусь там? Але ось так склалося. Катерина кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них зараз. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, все життя донькам віддавали все, для них старалися.

У старшої, Ірини, сімейне життя так і не склалася: весілля так і не відбулося. Квартиру батьки у дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати? Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшої дочки, тоді і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається.

Зараз Ірині сорок три, вона так і живе все життя в тій, подарованої батьками, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, модно та дорого одягається. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Ірина витрачає цілком на себе.

Молодшій сестрі, Катерині, 33 роки вже, і у неї зовсім інші турботи, ніж чим у сестри. Діти семи і чотирьох років і квартира, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком. На другу живуть вчотирьох: платять комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують маленьких дітей і старенький автомобіль, оскільки робота у чоловіка Каті в основному роз’їзна, і машина йому дуже на роботі потрібна.

– Це твої особисті труднощі! – говорила якось влітку на дачі на все селище Ірина на сестрі. – Нічого було дітей заводити. Думати треба головою! Скоро третього будете мати!

Це була одна зі спроб Світлани Григорівни примирити своїх доньок, запросивши їх в один з днів разом «на полуничку». Примирення, звичайно ж, не вийшло. Справедливості заради треба відзначити, що Катя теж не мовчала. Висказала все сестрі, що вона хитра така,бо й досі живе в батьківській квартирі, а за все життя нічого сама не має.

– Не розумію, ну чому вони так відносяться одна до одної! – ледь не плаче Світлана Григорівна. – Найближчі люди на цьому світі! Як же так! Я думаю, що у всьому можна спільну мову знайти.

– Як як! – зітхає вже літня сусідка по дачі. – Невже сама не розумієш, як? Ти сама поставила клин між своїми дітьми своїми ж руками! Чому тепер дивуватися, в цьому лише твоя вина, вибач, звичайно, але говорю те, що зараз думаю.

На батьків, як не дивно, Катерина не ображається – вони люди старі вже, і уявлення про життя у них ось таке. Квартиру вони віддали дітям, які можуть бути до них претензії? Ображається вона на сестру, яка раптом вирішила, що все має бути для неї. З якого дива? Могла б поділитися.

Будь у Ірини сім’я, діти – Катя і слова б не сказала їй, бо знає, що зараз життя не просте, щось би придумали між собою сестри. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою. А за те, що сестра їй дорікала дітьми більше й знати її взагалі не хоче. Яке вона взагалі має право судити її та її сім’ю?

Отак минає рік за роком, батьки зі смутком старіють, сумно дивляться на дочок, які до цих пір між собою не розмовляють і не родичаються.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – telesurenglish.

You cannot copy content of this page