Головна

op

Одного вівторка Катерині треба було забрати у мами деякі документи. Вона не планувала надовго, просто зайти, взяти, поцілувати і побігти на роботу. Коли мама відійшла до кімнати шукати папку, Катерина машинально відчинила холодильник. І застигла. Холодильник був… порожній. Не просто напівпустий. Ні. Там була ковбаса — одна маленька, найдешевша, і банка гірчиці. Катерину холодок пробрав до кісток. — «Мамо… а де їжа?» — «Я все з’їла», — якось різко відповіла мама, не дивлячись їй у вічі. Катерина відчула, що в грудях щось защеміло. — «Все? За три дні?» — «А що ти хочеш? Людина їсти хоче…» Але Катерина знала маму. Та ніколи не з’їсть за кілька днів того, що привозили щосуботи. Навіть фізично не могла
Життєві історії 0
Катерина завжди вважала, що жінка повинна бути опорою — і для сім’ї, і для мами, тим більше, коли та старіє. Вона ніколи не рахувала грошей, коли мова йшла
Віктор був на роботі, у двері подзвонили. На порозі стояла Ніна — серйозна, без усмішки, з папкою в руках. — Привіт, Олено. Нам треба поговорити, — сказала вона і пройшла в квартиру, навіть не чекаючи запрошення. Олена здивовано поклала на стіл чашку чаю. — Щось сталося? — Так, — сказала Ніна, відкриваючи папку. — Я підрахувала, скільки речей я тобі дарувала за останні роки. Олена розгублено моргнула. — У сенсі… підрахувала? — От дивись: пальто — шість тисяч, куртка — чотири. Чоботи — три п’ятсот. Сукні, светри, джинси — от тут усе записано. Загалом ти винна мені тридцять тисяч гривень, і це по-родинному. — Я… винна? Але ми ж… ми ніколи не домовлялись… — Ти думала, я просто так роздаю брендові речі? — Ніна насмішкувато підняла брову. — Я ж не благодійний фонд
Життєві історії 0
Олена завжди вважала себе щасливою людиною. Вона не прагнула багатств, не мріяла про розкіш — її щастя було простим: гарний чоловік, затишний дім і родина, з якою можна
Наступного дня на пляжі Назар смішив Олену анекдотами. Сміявся з її жартів так, ніби йому вперше за роки дозволили дихати. А увечері, коли Олена попросила сфотографувати її біля басейну, Назар зробив сто знімків, нахиляючись, присідаючи, шукаючи найкращий ракурс. Віка стояла поруч, мов тінь. На третій день усе стало очевидним. Вони сиділи на терасі невеликого ресторанчика. Віка на хвилину відійшла в туалет. Повертаючись, вона почула голоси за кутом — знайомий сміх Олени і тихий голос Назара. — Ти така… така інша, — говорив він. — Легка. Весела. Не така як… — Не починай, — тихо сказала Олена. — Віка — моя подруга. — А я що? Я просто кажу правду. — Назаре… це неправильно 
Життєві історії 0
Віка прокинулася від студеного ранкового світла, що просочувалося крізь жалюзі. Назар уже пив каву на кухні, як завжди мовчки гортаючи телефон. Вона тихо зайшла, не знаючи, чи знову
Орися не чекала дзвінка від сестри. Коли Алла вперше написала: «Треба зустрітися. Приходь у гості, хочу поговорити», — серце Орисі стислося. «О, почалося… Грошей попросить. Або допомоги якась треба. Звикли всі зі мною як з банкоматом говорити», — буркнула сама до себе. І почала відмовлятися: — Та я зайнята… — Сестро, то не час… — Здоров’я щось не те… Але Алла не відступала. Врешті, одного вечора, досить стривоженим голосом сказала: — Орисю, приїжджай до мене. Це важливо. Я мушу тобі щось сказати. І Ориса здалася, хоча навідувати сестру не мала бажання. Їхала й думала: «Тільки каву візьму. Я ж з Італії повернулася, то вже хоч щось. І то шкода… Але що вже. Тільки грошей не дам. Не буду дурною»
Життєві історії 0
Орися поверталася додому зі змішаними думками. Двадцять років на заробітках в Італії — не просто відрізок часу, це ціле життя. Вона поїхала туди майже дівчиною, наляканою бідністю, двома
Моя мати – важка жінка, Олесю, — казав тоді Максим, дивлячись на неї втомленими, але мудрими очима. — Вона вміє вдавати, що любить. Вона вміє бути милою. Але насправді вона любить лише дві речі: гроші та повний, беззастережний контроль над тими, хто поруч. Будь обережна, дівчино. Якось її маска спаде, і ти побачиш справжнє обличчя. Олеся тоді не зрозуміла цих слів до кінця. Вона думала, що Максим просто втомився, що хвороба робить його похмурим. Але тепер, дивлячись на свекруху, яка стояла у передпокої з товстою папкою документів у руках, вона розуміла кожне його слово. Він попереджав її. — Максим був здоровий, коли підписував заповіт, Галино Петрівно, — твердо сказала Олеся. — Він чудово розумів, що робить, і нотаріус це засвідчив. — Розумів? — Галина Петрівна посміхнулася, і в цій посмішці було стільки зневаги, що Олеся відчула, як її обличчя палає. — Дівчинко, йому кололи стільки сильних знеболювальних! Він не відрізняв день від ночі! А ти цим мерзенно скористалася. Крутилася навколо нього, як змія, втерлася у довіру, як лисиця в курник
Життєві історії 0
— Галино Петрівно, я не дозволю вам забрати те, що мій покійний дівер залишив мені! — Олеся відчула, як її голос зрадницьки тремтить, але вона вчепилася у це
Восени Ярина отримала листа. Звичайне, паперове, з кострубатим почерком, який вона одразу впізнала. Від Параски Степанівни. «Ярино, привіт. Не знаю, з чого почати. Напевно, з того, що я була неправа. Дуже неправа. Я весь час думала, що захищаю своїх дітей, а насправді боялася, що мене забудуть, що я стану непотрібною. Ти виявилася сильнішою, ніж я думала. Бережи Тараса. І, якщо не важко, приїжджайте колись. Без розмов. Просто чай поп’ємо. Твоя Параска Степанівна». Ярина прочитала, довго сиділа мовчки, не вірячи власним очам. Потім показала чоловікові. Той усміхнувся: — Ну, ось, дожили. Мама на папері визнала, що помилилась. Це дорогого варте. Вона переступила через свою гордість
Життєві історії 0
Ярина навіть не встигла ковтнути свіжозаварений трав’яний чай. Її рука застигла в повітрі, а порцелянова ложечка дзенькнула об блюдце, розбиваючи ранкову тишу, щойно освячену першими променями зимового сонця.
Моя історія — це типова українська драма «заможної партії». Батько, будівельний інженер, на той час переживав кризу і шукав «перспективні зв’язки». Він побачив їх у Богдані. Богдан тоді тільки-но починав свою кар’єру. Він не був олігархом, але мав амбіції: торгівля будматеріалами, орендовані склади у промзоні та мрії про власний невеликий завод на Житомирщині. Батько переконав себе і мене, що це «золота жила». А я… я бачила лише чоловіка з холодними, прорахованими очима, чиє рукостискання було схоже на оцінку інвестиції. Свекруха, Олена Романівна, від самого початку не приховувала свого ставлення. На першій родинній вечері вона сказала Богдану: — Ти вибрав собі гарну ляльку, синку. Сподіваюся, вона вміє не лише мовчати, а й робити вигляд, що слухається. Я промовчала. Мовчання стало моїм щитом
Життєві історії 0
Тепла, але в’їдлива посмішка свекрухи, пані Олени Романівни, не обіцяла нічого доброго. — Сподіваюся, ти не витратилася марно, Оксано. Я все одно нічого від тебе не прийму. Її
Наступного дня Наталя сама не знала, чому знову пішла на ринок. Може, хотіла купити яблук. А може, хотіла знову побачити його, хоч би здалеку. Вона пройшла ряд з овочами, один, другий — і коли вже хотіла повертати назад, раптом зупинилась. На тому самому місці, біля тих самих яблук, стояв Степан. Він дивився кудись убік, ніби чекав когось. “Та ні… Ну не мене ж…” — подумала вона. Але коли він побачив її, його обличчя ніби освітилися зсередини. — “Ти прийшла,” — тихо мовив він. — “Я… так просто… по яблука…” Він усміхнувся — так, як усміхався колись, коли вони ходили на танці. — ”…Наталю, я вчора… теж збрехав.” Вона мовчала. Він продовжив: — “У мене нікого нема. Я один.” Її очі наповнилися теплом. Ні смутком, ні радістю — теплом. — “І я одна,” — прошепотіла вона
Життєві історії 0
Наталя й Степан були з тих пар, про яких казали: “Їх Бог створив одне для одного”. Молоді, закохані, готові гори перевертати — та життя, як завжди, внесло свої
Бабуся підняла очі — сиві, світлі, трішки перелякані. — Доню, я… я трохи не дійшла додому. Тиск знову підскочив. — Давайте я вас проведу, — сказала Ніна без жодних роздумів. Бабуся поволі кивнула. Йшли повільно, майже крок у крок. Під старою тополею бабуся зупинилась і подивилась на Ніну уважніше: — Я тебе десь бачила? — Ні, бабусю. Я тільки приїхала в це місто. — Я Ганна Іллівна. А ти хто? — Ніна. — Дуже добре ім’я. У мого чоловіка так сестру звали… Добра була, царство їй небесне. Ніна усміхнулась. Вперше за кілька тижнів. Коли вони піднялись у квартиру бабусі, та подивилась на Ніну і сказала: — Можеш мені чай зробити? А я поки полежу. Так і почалось
Життєві історії 0
Коли Ніна вперше приїхала в місто, на вокзалі стояв легкий туман, а в серці — важкість, яку не відпускав ані час, ані молитва. Їй щойно виповнилось дев’ятнадцять, але
В той вечір чоловік прийшов не в настрої, і навіть не роззувшись сказав: — Я, коротше, буду приходити, коли діти спатимуть. І так буденно, ніби обговорював погоду. А я дивилася на нього і не могла повірити своїм вухам. — Ти серйозно? — у мене пересохло в роті. — Та ну, — махнув рукою, — ти ж знаєш, як ці крики на мене діють. Я не можу. Нерви не витримують. Я стиснула малюка до грудей і відчула, як у серці щось ламається. Мені було важко так, що я інколи ловила себе на думці: «Чому ніхто не сказав, що погодки — це не милота з Інстаграму, а пекло на колесах?» Маленький ревів, старший впав у кризу, я не мала часу ні помитися, ні розчесатися. Спина гуділа так, що я мріяла тільки про одне — лягти на 15 хвилин у гарячу ванну
Життєві історії 0
Коли я згадую наші перші роки з Андрієм, то в голові оживає щось дуже тепле: сміх на кухні, запах кави вранці, наші вечірні прогулянки і відчуття, що я

You cannot copy content of this page