Головна

op

Марія Петрівна ще з вечора не могла заснути. У селі вже осінь добряче вступила у свої права: дощі, калюжі по коліна, а на городі картопля вже викопана, але буряк ще стоїть. «Ще встигну, якось по-легенько все зроблю. А завтра – важливий день, до сина в місто поїду». Весь вечір вона крутилася, довго вибирала, що взяти, бо ж не поїде в гості з пустими руками. У коморі перебрала картоплю – відклала найдрібнішу собі, а в торбу склала найбільші бульби, рівненькі, чисті. З буряків теж – їй покручені, дітям – гладкі. Яблука оглянула: «Ці червоніші – для них, а зеленкуваті – лишу собі». – Маріє, ви ж собі нічого не лишите, – казала сусідка Галина, коли забігла ввечері і побачила ці збори. – Та що мені треба? Хвилююся, щоби невістка не подумала, що я щось погане привезла
Життєві історії 0
Марія Петрівна ще з вечора не могла заснути. У селі вже осінь добряче вступила у свої права: дощі, калюжі по коліна, а на городі картопля вже викопана, але
Вже ввечері Олена з Денисом прийшли до Олени додому. Хлопчик світився від радості, коли міряв теплі черевики, куртку і навіть гарну шапку. – Мамо, дивись! Які класні! – вигукував він, стрибаючи по кімнаті. Ірина стояла збоку і не могла повірити, що це відбувається насправді. Ще вчора вона втратила надію, а сьогодні бачила, як її син сяє від щастя. Тієї ночі Ірина довго не могла заснути. Вона думала про те, як легко ми часом судимо про людей, не знаючи їхнього серця. Вважала Олену холодною та чужою, а саме від неї прийшла найбільша підтримка
Життєві історії 0
Ірина ніколи не думала, що життя складеться саме так. Вона мріяла про щасливу сім’ю, де чоловік і дружина йдуть пліч-о-пліч, виховують дітей і підтримують один одного. Але все
Може, нам варто розійтися? – запропонувала Марія. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Я вже давно думаю поїхати за кордон. Чула, що в Італії можна добре заробити. Іван лише кивнув. Йому було боляче чути ці слова, але, по правді, він і сам про це думав. Через місяць Марія поїхала. Її проводжав син, бо Іван не наважився. Він залишився вдома, з тією ж тишею й самотністю. Перші дні навіть було трохи легко: ніхто не дорікав, не вимагав уваги. Він їв, коли хотів, дивився телевізор, працював у саду. Але вже за тиждень почав відчувати дивний тягар. Увечері, коли сідав за стіл, дивився на порожнє місце навпроти й ловив себе на думці: «А от Марія завжди ставила тут салат… А Марія не любила цей серіал… А Марія в цей час дзвонила дітям». Тиша ставала нестерпною
Життєві історії 0
У хаті було тихо. Надто тихо, як для подружжя, яке прожило разом двадцять років. Колись тут дзвеніли дитячі голоси, гримали двері, пахло пирогами та гарячим борщем. Тепер у
Марина навчилася жити “правильним життям”. Ранки з кавою, робота, вечори з чоловіком і дитиною. Вона вдячна долі, але в душі залишалася якась тінь – ніби її серце спало, ніби воно не було задіяне у цьому шлюбі повністю. Коли Софійці виповнилося три роки, в їхній відділ на роботі прийшов новий інженер – Олег. Він був зовсім інший, ніж Андрій. Гучний сміх, живі очі, жестикуляція. Здавалося, що з ним оживало повітря. Він міг просто підійти й розповісти щось смішне – і цілий офіс сміявся. А Марина раптом відчула, що її серце, яке довгі роки спало, почало прокидатися. – Доброго ранку, Маринко! – з усмішкою казав Олег, коли заходив
Життєві історії 0
Марині вже було двадцять дев’ять, коли вона зважилася на шлюб. До того часу подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, ділилися фотографіями з відпусток і жалілися на буденні клопоти.
У офісі Петра працювала молода дівчина – Маринка. Весела, амбітна, завжди вбрана зі смаком. Вона вміла підкреслити свою красу і знала, як дивитися так, щоб чоловік відчував себе особливим. Спершу це була просто увага: каву принесла, похвалила за новий костюм, щось пожартувала. Петро відчував, як його самолюбство росте, як він ніби молодшає поруч із нею. – Петре Івановичу, – якось сказала вона з посмішкою, – ви зовсім не виглядаєте на свій вік. У вас енергії більше, ніж у багатьох моїх знайомих хлопців. Такі слова гріли його серце. І поступово він почав піддаватися цій увазі. Декілька спільних вечерь після роботи, пізніше – таємні зустрічі. Олена відчувала, що чоловік змінюється, але мовчала. Лише очі її стали ще сумнішими, а руки тремтіли, коли вона ставила на стіл вечерю
Життєві історії 0
Петро з Оленою прожили разом п’ятнадцять років. Звичайна родина, без гучних історій, без скандалів. Одне лише боліло їм обом – дітей так і не було. Лікарі розводили руками,
Марія надсилала гроші додому, діти купували собі все, що треба, чоловік збудував літню кухню. А вона вчилася нового життя: жити не тільки для інших, а й для себе. Іноді їй було боляче, що вдома цього ніхто не розуміє. Коли дзвонила, то чула: – Мамо, ти гроші вислала? – Маріє, треба ще на ремонт. А про неї саму ніхто не питав. Але тут, в Італії, сеньйора Лучія кожного ранку питала: – Як ти спала? Що снилося? І ці прості слова давали більше тепла, ніж усе, що вона чула роками від рідних
Життєві історії 0
Марія ніколи не думала про себе. Її життя до сорока років – це було життя для інших. Спершу вона була дочкою: допомагала батькам на полі, доглядала за молодшими
Якби мені хтось сказав двадцять років тому, що ми з тобою будемо разом, я б не повірила. – А я завжди вірив, що ще зустріну таку жінку як ти, – усміхнувся Михайло. – Бо серце підказало ще тоді, на весіллі. Вони трималися за руки й мовчали. Тиша була наповнена вдячністю. Щастя можна знайти у будь-якому віці. Діти, сусіди, пересуди – все це другорядне. Головне, щоб люди мали поруч того, з ким добре мовчати, сміятися й дивитися на захід сонця. Бо старість без любові – то справжня самотність
Життєві історії 0
У селі всі знали Ольгу. Колись гарна, чепурна жінка, з охайним подвір’ям і дзвінким сміхом. Але життя її розкидало далеко від рідного дому: ще на початку двотисячних вона
Гості бачили картинку злагоди, але після застілля Олена могла годинами дорікати чоловіку: – Ти бачив, як вона на мене дивилася? Ти бачив? А мама, залишившись сама, тихо повторювала: – Не та жінка тобі, синку, дісталася… Не та. Одного разу Богдан не витримав. – Досить! – гримнув він у розмові з Оленою. – Ти постійно говориш мені проти мами, а мама – проти тебе! Я вже не знаю, кому вірити. Я ходжу між вами, як між двома вогнями! Олена заплакала. – А ти хіба не бачиш, що я стараюся? Я ж не ворог їй! Але вона мене не прийняла від початку. На наступний день Богдан поїхав до матері
Життєві історії 0
Богдан завжди мріяв про спокійну сім’ю, де панує злагода. Коли він одружився з Оленою, йому здавалося, що все так і буде: дружина гарна, розумна, мама горда, що син
Софія намагалася стримуватись. Але щоразу, коли бачила, як чоловік біжить виконувати будь-яку примху матері, в її душі зростало невдоволення. Потім народився син Артем. І все повторилося знову: дитині треба – а Віктор каже, що спочатку мама. – Мамі треба санаторій для здоров’я, – пояснював він. – Діти й так мають усе необхідне. Але Софія знала, що це не так. Діти виростали, потреб було більше, а гроші кудись зникали. Одного вечора, коли Артемові було вже п’ять, а Марійці – вісім, Софія наважилася сказати правду. – Вікторе, я більше так не можу. У нас є сім’я. Наші діти – це теж твої діти, не тільки мама. Я не хочу бути другою після неї. Віктор здивовано глянув на дружину. – Софіє, ти перебільшуєш. Мамі ж треба допомагати. Вона ж одна
Життєві історії 0
Софія довго мріяла про своє щастя. Вона вийшла заміж у 27 років, думаючи, що нарешті знайшла людину, з якою зможе будувати справжню родину. Її чоловік Віктор здавався добрим,
З часом Ніна все більше почувалася чужою у власній сім’ї. Вночі плакала, щоб Ігор не бачив. А він дедалі частіше переписувався з мамою. Крапля переповнила чашу одного дощового дня. Ніна взяла телефон чоловіка, що лежав на столі, аби відправити фото дитині в садочок. І випадково висвітився екран із повідомленням від Світлани Олексіївни: «Синку, подивись на неї. Вона ніколи не стане тобі підтримкою. Вона лінива і байдужа. Вона не любить тебе так, як мама любить». У Ніни тремтіли руки. Сльози заливали очі. Вона вже не мала сили боротися. Того ж вечора зібрала речі дитини, склала в сумку кілька найнеобхідніших речей і сказала Ігорю: – Я їду до мами
Життєві історії 0
Світлана Олексіївна завжди пишалася своїм сином Ігорем. Високий, красивий, освічений, роботящий – у ньому вона бачила втілення всіх своїх мрій. Змалку він був слухняним хлопчиком, а коли виріс

You cannot copy content of this page