Головна

op

У день народження Марина після роботи зайшла до Світлани. В сумочці – подарунок, у руках – ще й маленький букетик квітів. – Свєточко, з днем народження! – щиро усміхнулася вона. – Щоб здоров’я, щастя і все, що хочеш, збувалося! Світлана розгублено прийняла подарунок. – Ой, Маринко, та я ж казала – нічого не святкую… Ну, заходь на хвильку. У квартирі було тихо, нікого не було видно. Світлана поставила на стіл дві чашки кави і тарілочку з цукерками – всього дві. – Ось, бери, – мовила вона. Марина відчула себе ніяково. Вона не чекала пишного застілля, але все одно було якось дивно: навіть шматочка торта немає
Життєві історії 0
Світлана й Марина дружили ще зі школи. Вони сиділи за однією партою, разом все робили, ділилися таємницями й переживаннями. Здавалося, що їхня дружба – міцніша за всі сварки
Ніна вийшла заміж і пішла жити до чоловіка у простору квартиру. Їй справді пощастило: свекор колись займав високу посаду, залишив синові гарне житло. А от Тарас ще мешкав з мамою в старенькій «хрущовці» й усе збирався купити власну оселю, але якось не складався пазл: то грошей не вистачало, то робота не та. – Ну, нічого, мамо, – заспокоював її син, – ти ж знаєш, я не пропаду. У той час хворіла бабуся, мамина мама. Літня жінка вже ледве ходила, тож потребувала постійного догляду. Мама якось відразу сказала: – У мене робота, Тарасові допомагати треба… Ніно, то ти ближче живеш, то й навідуйся до бабці. І Ніна навідувалася, за що отримала винагороду
Життєві історії 0
Ніна завжди відчувала: мама любить її брата Тараса більше. Хоча вони з ним різнилися лише трьома роками, усе життя пройшло так, ніби Тарас – «золоте дитя», а вона
Доню, я ж мати. Хіба ж весілля без мами буває? Але у слухавці пролунав сухий голос: – Мамо, будь ласка, я так вирішила. Ти мене зрозумій. Після розмови Галина довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Петро підійшов, поклав руку на плече. – Не бери так близько до серця, Галю. Вона ж доросла, знає, що робить. Але Галина тихо плакала. Вона роками відкладала копійчину: то з зарплати, то з подарованих грошей на свята, все мріяла хоч раз виїхати за кордон на весілля своєї дитини. Уявляла, як одягне свою нову сукню, що давно висить у шафі, як сяде поруч з донькою в білій сукні… Але правда виявилася дуже сумною – вона дочці не потрібна
Життєві історії 0
Галина не один раз себе картала за те, що вони з чоловіком нічого не можуть дати своїм дітям. Жили вони скромно – все життя в однокімнатній квартирі на
Та ви що, свахо, хіба між нами можуть бути рахунки? Ми ж рідні люди! Ви ж не збіднієте, у вас он грошей кури не клюють, а я потребую. – Ні, свахо, так не буде. Я працювала тяжко, роками маму й дітей не бачила, щоб ті гроші заробити. Я не для того, щоб ви мною користувалися. Галина образилася: – А я думала, ви добра людина… Але Марія вперше в житті поставила межу: – Добра – не значить наївна. Хочете дружити – будьмо чесними. Але більше грошей я вам не дам. Спершу Галина відвернулася, перестала вітатися. По селу пішли плітки, що Марія «скупа»
Життєві історії 0
Марія майже двадцять років працювала в Італії, аби підняти дітей, купити їм квартири, дати освіту. Сина – Володимира – вона вивчила, одружила й навіть допомогла молодій сім’ї з
Ріелтор привів чоловіка років сорока. Ігор все обдивився і сказав, що йому все підходить. Дачу він купував для свого тата, пояснив, що тато – колишній директор великого підприємства, дуже любить різьбу по дереву, тому мріє про свій будинок за містом, де зможе без проблем займатися улюбленою справою. Коли настав день купівлі-продажу Любов Василівна познайомилася з новим власником її дачі. Віктор Васильович, чоловік років 70-ти, виглядав значно молодшим за свій вік. Від нього віяло добротою, надійністю і спокоєм. Коли всі папери були підписані, він запропонував колишній господині відсвяткувати його на весілля у них на дачі, і Любов Василівна погодилася. Виявилося, що Віктор Васильович давно вдівець, і хоч йому життя за містом дуже подобається, та він не любить бути сам
Життєві історії 0
Любов Василівна все життя жила в місті, мала простору двокімнатну квартиру. Вона з чоловіком виростили дочку Оленку, віддали її заміж. В квартирі було місця мало, бо дочка привела
Так у центрі села з’явилася маленька пекарня «Надія». Скромна, з дерев’яними полицями й старенькою плитою. Але там завжди пахло свіжим хлібом, пиріжками й медовиком. Слава про її випічку швидко розлетілася. Приїжджали навіть із райцентру: хтось по булочку, а хтось – по цілий торт. Минуло десять років. Ті самі жінки, що колись сміялися з синьої сукні, тепер стояли в черзі біля її пекарні. – Пані Надіє, тільки у вас такий смачний хліб. – Допоможіть коровай на весілля, бо кращого ніхто не вміє. Надія усміхалася й згадувала той вечір. Болісні слова сусідок уже не ранили – навпаки, нагадували, який шлях вона пройшла
Життєві історії 0
У невеличкому подільському селі жила Надія. Її життя не було легким. Після смерті чоловіка вона сама тягнула господарство й виховувала доньку Марійку. Працювала прибиральницею в школі: щодня зранку
Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути, – заспокоював чоловік, хоча і сам бачив, що нічого доброго з цього не вийде, бо мама з перших днів не сприйняла невістку, яку син привів в хату. Марія Степанівна звикла, що в її домі все має бути так, як вона каже. А Оксана хотіла мати хоч трохи свого простору. – Навіщо ти так багато солиш борщ? – бурчала свекруха. – А в нас у сім’ї так звикли, – намагалася пояснити Оксана. – То забудь! У нашій сім’ї інші порядки
Життєві історії 0
– Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути,
І тоді в голові Олени зародилася важка, але єдина думка: їхати за кордон. У селі вже чимало жінок вирушали в Італію чи Польщу – хтось на кілька років, хтось на все життя. Вона вагалася, бо не хотіла залишати маму й дитину. Та серце підказувало: іншого виходу немає. – Мамо, я поїду в Італію, – якось тихо сказала вона ввечері. – Хочу, щоб у Катрусі було майбутнє. Мати тільки зітхнула: – Розумію, доню. Я поможу з дитиною, а ти бережи себе. Так Олена опинилася в чужій країні, в італійському містечку, де доглядала стареньку сеньйору. Жінці було за вісімдесят, вона жила самотньо, але мала добру душу. Олена швидко навчилася італійських слів, опанувала роботу, увійшла в ритм
Життєві історії 0
У селі завжди знали Олену як тиху, роботящу й дуже прив’язану до своєї мами, Марії Степанівни. Бо мама для неї була всім – і батьком, і другом, і
Коли залишався місяць до весілля, ситуація дійшла до абсурду. На спільній зустрічі родичів мати Андрія кинула: – Якщо весілля буде в селі, я й ногою туди не ступлю. Одарка не витримала: – А якщо тільки в місті й за твоїми правилами, то я не поїду. Сварка закінчилася тим, що батьки розійшлися ворогами. А за кілька днів Андрій приїхав до Катерини й промовив гіркі слова: – Катю, ми не можемо так. Вони нас не відпустять. Весілля не буде. У дівчини похололо серце. Вона мовчки зняла з пальця каблучку і поклала йому в долоню. – Як скажеш
Життєві історії 0
Катерина й Андрій познайомилися ще в університеті. Вона – скромна дівчина з села, він – хлопець із заможної міської родини. Не зважаючи на таку різницю, їхнє кохання розквітло
Все це тривало місяцями. Лідія відчувала, як кожна зустріч із мамою перетворюється на докори: – Чужі люди допомагають своїм, а ти рідній сестрі пошкодуєш? – Хіба ж не для того старша народжується, щоб молодшій дорогу прокладати? – У тебе ж немає дітей, отож допоможи тій, хто має. Одного дня мама сказала ще більше: – Лідо, квартиру ти ще думаєш купити, але треба ж і машину для молодої мами. Хіба ти не розумієш? Дитину возити, лікарня, садочок… У тебе ж є можливість. Лідія відчула, що її терпінню приходить кінець
Життєві історії 0
Сонце вже схилялося до вечора, коли у квартирі задзвонив телефон. Старша сестра, Лідія, саме закінчувала роботу над черговим звітом, адже вона працювала в офісі великої компанії і завжди

You cannot copy content of this page