Нарешті мій син привіз у дім справжню господиню. А то ми тут удвох зовсім здичавіли серед своїх залізяк і креслень. Заходьте, доню, чайник уже на плиті. Той вечір минув неймовірно затишно. Пахло м’ятою, домашнім яблучним пирогом, який напрочуд вправно спік сам Андрій, і щирою повагою. Матвій Іванович без упину хвалив сина, а перед від’їздом відвів Ларису вбік і щиро мовив: — Андрій чоловік надійний, образити не вміє. Він за всі роки жодної жінки сюди не приводив. Якщо ви тут — значить, серце його зайняте всерйоз. Не бійтеся довіритися йому. Усе розвивалося напрочуд швидко і водночас так природно, ніби інакше й бути не могло. До кінця літа Лариса прийняла непросте, але зважене рішення. Вона звільнилася з коледжу, де пропрацювала стільки років, і переїхала до Андрія. Невдовзі його призначили заступником декана факультету, авторитет у нього був бездоганний, і він легко допоміг Ларисі влаштуватися на кафедру хімії в тому ж університеті. Новий колектив зустрів її тепло, робота наповнилася новим сенсом
— Я покохав іншу, Ларисо, і вона чекає від мене дитину, тому збирай мої речі. Саме так, переступивши поріг рідного дому після звичайного робочого дня, сказав чоловік, з
Ледве доїхали в тій холодній маршрутці, — мовив Григорій, оглядаючи Марту з голови до ніг поглядом господаря, що приїхав перевірити власне майно. — На станції все зачинене, чай ледь теплий, пиріжки гумові. Давай, Марто, метнися на кухню, постав на стіл щось путнє. Нам спочатку борщу гарячого, густого, щоб ложка стояла, а на друге — тушкованого м’яса з картоплею, та підливи побільше. Ще й огірків хрустких дістань. Ворушися швидше, бо живіт зовсім порожній! З вітальні, ледь не перечепившись через капці, вибіг Василь, Мартин чоловік. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а руки безпорадно смикали кишені трикотажних штанів. — Ой, Надійко, Грицю… Все-таки приїхали, дісталися, слава Богу! — заторохтів він, кліпаючи очима. — Проходьте далі, роздягайтеся, сідайте на канапу, спочиньте з дороги. Надія навіть голови не повернула в бік кімнати, а рішуче рушила просто повз невістку до вузького кухонного проходу. — Чого ми там не бачили на тій канапі? Ми їсти хочемо, від самого ранку макової росинки в роті не було! Марта повільно рушила слідом, відчуваючи, як важка втома стискає скроні, але всередині починає підійматися зовсім інше почуття — сухе й тверде
— То де гаряча печеня, господине, чи ми сюди просто так пів дня тряслися за свій кошт?! Голос зовиці Надії заповнив тісний коридор ще до того, як Марта
Тобі що, тяжко було нормальні серветки купити, а не цей папір по знижці, перед сватами ж соромно на стіл покласти? Сваха Галина двома пальцями гидливо підчепила тонкий кутик і з легким шелестом кинула його на край лляної скатертини. Марія завмерла біля серванта з важкою скляною тарілкою в руках. У грудях неприємно стисло, але жінка навіть бровою не повела. Тільки міцніше схопилася за холодні вінця посуду. На тих серветках були намальовані звичайні польові волошки. Вона вибирала їх учора ввечері, після довгої зміни в поліклініці, щоб пасували до маминого святкового посуду. У хаті стояв той неповторний, затишний дух, який буває тільки тоді, коли господиня не відходить від плити два дні поспіль. Пахло здобним печивом, часником, печеним м’ясом і свіжою зеленню. Марія почала готуватися ще із середи
— Тобі що, тяжко було нормальні серветки купити, а не цей папір по знижці, перед сватами ж соромно на стіл покласти? Сваха Галина двома пальцями гидливо підчепила тонкий
Ти диви, яка ненажерлива стара: пенсію отримує, а ще гребе під себе з трьох робіт, ніби на той світ із торбами збирається! — голосно сказала сусідка, визираючи з вікна другого поверху. — Та куди їй ті статки? — підхопила інша жінка біля під’їзду. — Дочці не допомагає, сама в старій куртці ходить, хліб черствий купує. Справжня скнара, копійку в чужих руках рахує, а своєї нікому не покаже. Так говорили про бабцю Варвару всі сусіди. Знали її в будинку давно. Колись вона щоранку сиділа на лавці біля третього під’їзду. Вийде о восьмій годині, сяде скраю, хустку тоненьку поправить і слухає, про що інші гомонять. Хтось розповідав про ціни на базарі. Хтось хвалився онуками. Хтось сварив зятя чи невістку. Варвара Григорівна здебільшого мовчала
— Ти диви, яка ненажерлива стара: пенсію отримує, а ще гребе під себе з трьох робіт, ніби на той світ із торбами збирається! — голосно сказала сусідка, визираючи
Ганно! Відчиняй, гості вже під дверима! — гукнув Ярослав і нетерпляче постукав кулаком у дерев’яну фільонку. — Ну що за манери, де вона там поділася? Телевізор, мабуть, дивиться. — Ото завжди вона так, — скривилася Любов Дмитрівна, підходячи ближче. — Жодної поваги ні до чоловіка, ні до свекрухи. Люди чекають на холоді, а вона навіть не квапиться. Я в її роки за п’ять хвилин усе встигала, а ця як сонна муха. Раптом за дверима почулася повільна, важка хода. Це геть не нагадувало тихий, квапливий крок Анни. Клацнув один замок, потім поволі провернувся другий. Двері плавно відчинилися. Слова свекрухи застрягли десь на півдорозі. Ярослав так і застиг із піднятою рукою. Тітка Надія від несподіванки випустила з рук одну з торбин, і скляна банка з квашениною гучно брязнула об бетонну підлогу, розливаючи навколо пряний розсіл. На порозі стояв чоловік. Високий, міцної статури, з короткою стрижкою і спокійним обличчям. На ньому були робочі джинси та сіра футболка зі слідами білої шпаклівки. У правій руці він тримав потужний будівельний перфоратор, від якого ще йшов ледь помітний запах нагрітого металу. — Добрий вечір. Слухаю вас, — густо, спокійно промовив незнайомець, обводячи поглядом розгублених гостей
— Святкувати будемо в тебе, і навіть не думай відмовлятися, ти зобов’язана накрити стіл! — пролунав у слухавці безапеляційний голос свекрухи, без жодного натяку на банальне «добрий день».
У суботу опівдні біля огорожі пригальмував старенький автомобіль сусіда Василя Петровича. Оксана якраз вийшла в садок із кошиком свіжих яблук. Чоловік заглушив мотор, привітався і сперся на дерев’яний штахетник: — Доброго дня, Оксано Василівно! Тут твій родич, той що на великій чорній машині, у сільській інтернет-групі стільки всього понаписував. Оксана підійшла ближче до хвіртки: — І що ж він там пише? — Та скаржиться без кінця! — Мовляв, тітка в нього непривітна, водою облила, рідних людей на поріг не пустила. Вимагає, щоб староста змусив тебе зробити окремий заїзд біля дороги для гостей. — А люди що кажуть? — з усмішкою запитала вона. — А що йому староста відповів? — засміявся Василь Петрович. — Прямо там у коментарях і написав: парубче, май совість. Хочеш власний майданчик — купуй ділянку в полі й будуй хоч на три поверхи. — А коло сільради є спільне місце, безпечне й чисте. Не подобається — ходи пішки або сиди вдома
— Спилюй свої кущі, тітко! Тут буде стояти моя машина, бо на вулиці мені колеса поб’ють! — А куди мені їх подіти, на дах власної хати пересадити? Оксана
У середині листопада у батька Мар’яни раптово розрядився старий автомобільний акумулятор. Морози вдарили несподівано, і вранці машина просто не завелася. Геннадій Іванович не став нікому скаржитися. Він сам домовився з сусідом, поїхав попутним транспортом до найближчого районного містечка, обрав добротний акумулятор вітчизняного виробництва, привіз його додому і встановив на місце. Лише за кілька днів, коли Мар’яна подзвонила запитати про здоров’я, батько між іншим згадав: — Ой, доню, ціни зараз на ті запчастини — оком змигнути не встигнеш, як пенсії немає. Мусив учора на автобазар мотатися. — Тату, а чому ти мені одразу не сказав? — з докором запитала Мар’яна. — Ми б із Романом скинулися і допомогли тобі оплатити! — А навіщо мені на вашій шиї сидіти? — щиро здивувався старий. — Ви нам із насосом допомогли — і дай вам Боже здоров’я, вода є, тепло є. А акумулятор я ще й сам спроможний купити. Я ж не безпорадний дід, щоб діти мені кожну гайку купували. Мар’яна мимоволі розчулилася від цих простих і гідних слів. Це було ще одне важливе нагадування для них обох: турбота про батьків полягає не в тому, щоб забирати в них будь-яку самостійність і бездумно засипати їх грошима з власної родини. Увечері вона за вечерею переповіла цю розмову Андрієві. — І що, навіть копійки не попросив? — здивувався чоловік
— Мамі потрібніший новий холодильник, ніж нам справне авто, тому я зняв наші спільні заощадження і все оплатив, — спокійно промовив чоловік, навіть не підводячи очей від екрана
Навіщо переплачувати чужим людям у ресторані, якщо в мене є ти? Гостей буде небагато, людей п’ятнадцять, ти швиденько все приготуєш! Тарас виголосив це так бадьоро і переконливо, що на мить здалося, ніби він зробив дружині найкращий комплімент у світі. Він крокував вітальнею з телефоном у руці, час від часу жестикулював і складав у голові список запрошених. Наталя стояла біля мийки. Вода шуміла, змиваючи жир зі сковорідки після звичайної буденної вечері. Вона мила посуд мовчки, не повертаючи голови. Спина вже нила від утоми після повного робочого дня, але для чоловіка це було щось невидиме. Посуд з’являвся чистим на полицях сам собою, підлога блищала сама собою, а гаряча вечеря на столі просто виникала за помахом чарівної палички. — Я вже всім сказав, що святкуємо вдома! — радісно гукнув Тарас, заглядаючи на кухню. — Купимо м’яса, риби, овочів. Зробиш кілька салатів, м’ясну нарізку, печеню в горщиках, твої фірмові голубці… Ну, ти сама краще знаєш, що поставити на стіл. У тебе ж золоті руки! Він посміхнувся своєю фірмовою широкою посмішкою, певний, що після таких солодких слів будь-яка жінка кинеться до плити з подвійною радістю. Наталя акуратно закрила кран. Вона подивилася на свої пальці — шкіра на них полущилася від постійного контакту з водою та мийними засобами. Обручка вже давно втратила первісний блиск, потьмяніла, так само як і їхні стосунки за останні роки
— Навіщо переплачувати чужим людям у ресторані, якщо в мене є ти? Гостей буде небагато, людей п’ятнадцять, ти швиденько все приготуєш! Тарас виголосив це так бадьоро і переконливо,
Добрий вечір, дорогі родичі. — Який він тобі добрий? — Мар’яна аж руками сплеснула, показуючи на перепону. — Ми ледве доповзли, у нас повний віз гіпсокартону й мішків, сутеніє вже, хлопці он на будові чекають. А тут це одоробло лежить. Клич когось, нехай прибирають негайно! З машини виліз Назар. Він мав утомлений вигляд, руки в засохлій штукатурці, комір сорочки пом’ятий. Почухав потилицю і спробував усміхнутися найлагіднішою своєю посмішкою — тією самою, якою з дитинства випрошував у сестри солодощі. — Мартусю, ну що ти вигадуєш на рівному місці? Ми ж учора цим путівцем спокійно проїхали. Навіщо оце все городити? — Учора проїхали, Назарчику. А сьогодні вже ні. І завтра не поїдете. Марта сперлася ліктями на дерев’яні перекладини хвіртки і спокійно дивилася на брата. — Будьте ласкаві, розвертайтеся й їдьте кругом, через велику дорогу. — Через велику дорогу? — голос братової злетів на високу ноту. — Та там же десять кілометрів ям та вибоїн, після дощів усе розвезло! Ми там колеса полишаємо з цим вантажем! Назаре, діставай буксир. Зараз зачепимо за фаркоп і стягнемо все в бур’яни. Назар підійшов до блоків ближче. Штурхнув один важким черевиком. Бетон навіть не ворухнувся. Чоловік присів навпочіпки, помацав краї, зазирнув за край і важко зітхнув
Мар’яна гримнула дверцятами машини так, що старенький причіп жалібно деренчав залізом на всю околицю. Вона вискочила на стежку, підібгавши губи, і втупилася очима в два здоровенні сірі валуни
А знаєш що? Мама багато в чому має рацію! Ти зовсім перестала старатися. У домі вічно бардак, ти думаєш тільки про свою роботу, нормальної вечері не дочекаєшся. Ти тягнеш мене на дно! В кімнаті запала мертва тиша. Анна дивилася на нього так, ніби бачила вперше. — Он як, — тихо сказала вона. Голос її став крижаним. — Значить, ти все це слухав, збирав, а тепер повторюєш її слова? Тоді збирай речі, Ігорю. Іди туди, де тобі створять ідеальний затишок. Він зібрав сумку того ж вечора. Був переконаний, що це тимчасово — мовляв, нехай Анна посидить одна, усвідомить свої помилки й побіжить просити вибачення. Тамара Петрівна зустріла сина з тріумфом. Вона оточила його піклуванням і швиденько організувала ще одне побачення з Людочкою. Проте реальність виявилася зовсім не схожою на мамині казки. На третій зустрічі в затишному ресторані Людочка відсунула чашку кави, уважно подивилася на Ігоря і сказала з легкою іронією: — Ігорю, вибачте, але мені здається, нам краще припинити ці посиденьки. Ваша мама чомусь вирішила, що мені терміново потрібен дорослий чоловік із купою невирішених сімейних образ
— Це вже взагалі переходить будь-які межі! Твоя мати привела тебе знайомитися з якоюсь Людочкою і ще й обговорює з нею, яка я погана дружина! Ігорю, тобі самому

You cannot copy content of this page