Головна

op

Людмила йшла міською вулицею під дощем і посміхалася сама до себе. Здалеку можна було подумати – дивна жінка: йде мокра, а усмішка сяє. Насправді ж та усмішка була гіркувата, як полин. У грудях щось щеміло. Вона то посміхалася, то раптом ловила себе на сльозах. Згадала старий анекдот: «Ну що ж ви так швидко тікаєте, навіть чаю не поп’єте?» – і їй стало ще сумніше. Бо сьогодні вона сама відчула цю «жартівливу» правду. Сьогодні, коли дощ застав її в місті, вона подумала: «А зайду ж я до доньки. Хай порадіє, що мама несподівано навідалась». Дзвінок у двері. Донька відкрила. – Мамо? – здивувалася, без радості. – А що ви тут
Життєві історії 0
Людмила йшла міською вулицею під дощем і посміхалася сама до себе. Здалеку можна було подумати – дивна жінка: йде мокра, а усмішка сяє. Насправді ж та усмішка була
Добре, діти, що ви приїхали. У нас є новина, ми з Іваном Петровичем вирішили розписатися. Василь хотів щось сказати, мовляв, це дурість, в їхньому то віці говорити про весілля, але промовчав, бо зрозумів, що назад тещу додому він не поверне. Марина підійшла й обняла маму: — Мамо, якщо ви щасливі, то я теж щаслива. Того вечора вони довго сиділи під айвою, пили чай, їли пиріг з яблуками. Іван Петрович жартував, Анна Семенівна сміялася так, як не сміялася вже багато років. А Марина дивилася на маму і думала: «Скільки ми, діти, інколи не помічаємо… Вважаємо, що батьки повинні нам, забуваючи, що вони теж хочуть просто жити, любити, бути потрібними». Єдиний, кому не раділося, був зять, який нарешті оцінив все те, що робила для них теща
Життєві історії 0
Ранок знову почався з того, що зять невдоволено буркнув щось собі під ніс, поснідав і навіть дякую не сказав. Присутність тещі в його домі його відверто дратувала, і
Таня зайшла до торгового центру. Сіла за столик з кавою й дивилася, як навколо метушаться люди: сім’ї з дітьми, закохані пари, модно одягнені дівчата. – Усі такі щасливі, а я… – прошепотіла вона сама до себе. Їй було двадцять три, але вже відчувала себе втомленою. Щоб хоч якось протриматися поки вона знайде достойну роботу, Таня влаштувалася прибиральницею в новому будинку бізнес-класу. Там мешкали заможні люди, і платили добре. Зранку вона мила підлогу, витирала пил, стежила за під’їздом. А вдень бігала на співбесіди – все ще мріяла про роботу за дипломом. Одного ранку, коли вона витирала поручні, з квартири на другому поверсі вийшов літній чоловік. Сивий, статний, у вишневому светрі. – Дівчино, – зупинився він, – хочу вам подякувати
Життєві історії 0
Таня ще змалечку мріяла вирватися з маленького містечка й поїхати вчитися. Батьки підтримували її, як могли, бо знали: донька розумна, працьовита, заслуговує на краще. Після школи вона вступила
У день народження Ірини Павло повернувся додому з роботи, втомлений, злий. На столі стояла вечеря, свічки, які Ірина запалила для затишку. Вона чекала хоч якогось слова від нього. – Поїсти є що? – кинув він, роздягаючись. Ірина мовчки подала вечерю. Вона мало не розплакалася, адже чоловік забув за її свято. Того дня вона зрозуміла: її щастя для нього – дрібниця. Вночі вона написала йому повідомлення: “Павле, пробач, але я більше так не можу. Я йду. Я хочу жити, а не існувати. Ти навіть не згадав, що сьогодні в мене день народження. Дякую за роки, але далі — без мене.” Коли Павло прокинувся, в хаті було тихо. Ірина встигла піти першою. На столі лежала обручка
Життєві історії 0
Цей ранок для Ірини мав бути святковим, а натомість став гіршим, ніж будь-коли. У неї день народження, але чоловік навіть не згадав про цю важливу подію. Павло й
Батьки зробили все можливе, щоб розірвати ці, на їхню думку, непотрібні стосунки сина. І їм вдалося. Руслана відправили за кордон на навчання. Оленка лишилась сама. Та доля мала свій план. Через кілька тижнів дівчина відчула, що носить під серцем дитину. Вона телефонувала Руслану, писала листи, надіялася бодай на одне тепле слово. Але відповіді не було. Зрештою вона зібралася й пішла до його батьків. – Це ваша онука чи онук, – тихо сказала вона, тримаючи долоню на животі. – Не смій більше приходити! – різко перебила його мати. – Це не його дитина! Ти вигадала все, щоб втримати його. Ми тобі не віримо
Життєві історії 0
Оленка завжди була дівчиною, яку важко не помітити. Не через багатий одяг чи якусь особливу красу, а через очі — великі, щирі, сині, мов весняне небо. Вона виросла
Через рік Ольга одружувала сина. На весіллі Сергій був серед гостей. Він стояв осторонь, дивився, як син танцює з молодою дружиною, і в душі його щось стискалося. Він не був батьком у повному розумінні, але життя дало йому хоча б можливість побачити плід колись зрадженого кохання. Після весілля він підійшов до Ольги: – Дякую, що ти виховала його. Ти сильна жінка. – А ти, Сергію, маєш нарешті відпустити минуле. І полюбити себе. Бо без того – ти й далі самотній. Він усміхнувся крізь сльози. Минуло ще кілька років. Сергій так і не одружився, але почав інакше жити – не тікати від спогадів, а приймати їх. Він допомагав синові Ольги, як міг, підтримував їхню родину
Життєві історії 0
Ольга була дівчиною із звичайної родини. Після школи вона вступила до інституту в місті – це була її велика мрія. Вона вірила, що навчання відчинить двері до іншого
Зранку, коли село прокидалося, Оля зібралася й пішла в магазин. Хотіла купити хоч шматок хліба, бо дуже хотіла їсти. І саме там, біля полиць із крупами, вона почула знайомий голос: – Олю? Це ти? Вона здригнулася й обернулася. Перед нею стояла її колишня класна керівниця – Лідія Степанівна. Та сама, яка колись захищала її від насмішок однокласників і часто повторювала: «Ти сильна, Олю, тримайся». – Дитино моя, що з тобою? – запитала вчителька й уважно подивилася на округлий живіт. Оля опустила очі. Вона не знала, що сказати. Сором душив її, та сльози знову потекли. Лідія Степанівна все зрозуміла без слів. Вона легенько торкнулася плеча дівчини: – Ходімо до мене, зараз все мені розкажеш
Життєві історії 0
Оля сиділа на старому, скрипучому кріслі в своїй кімнаті й обіймала руками живіт. Сльози котилися самі собою, бо думки не давали спокою. Народження дитини мало б стати для
Валентина Павлівна, хоч і не приймала вибору сина, була мудрою жінкою. Вона знала: коли син любить, марно сперечатися. І тоді вирішила піти іншим шляхом. – Добре, – сказала вона сама собі. – Якщо вже так, я зроблю зі Світлани справжню даму. І почалася велика робота. – Ти ж учителька, – казала свекруха, – діти дивляться на тебе. Ти маєш бути прикладом. Спочатку Світлана ображалася, плакала потайки. Але поступово зрозуміла, що це робиться не зі зла, а з бажання допомогти. І справді, з часом вона змінилася: стала витонченою, впевненою в собі. Її учні захоплювалися, колеги поважали. Олег після закінчення інституту залишився викладати, отримав звання доцента. Світлана стала улюбленою вчителькою в школі. Їхня пара вважалася зразковою. Єдине, чого бракувало, – дітей
Життєві історії 0
Олег завжди здавався мамі особливим. Син учительки літератури й директора школи, він із дитинства ріс серед книжок, віршів та шкільних вечорів. Його мама, Валентина Павлівна, мала одну мрію:
Того осіннього дня все складалося, як завжди: поспіх, документи, звіти. В офісі з’явився новий начальник відділу – Сергій Іванович, чоловік середніх років, спокійний і вимогливий. Марина ставилася до нього з повагою, але й з певною обережністю. В обід вона вибігла з офісу, щоб встигнути передати документи в іншу установу. Раптом її погляд упав на церкву біля площі. Біля входу стояли жінки зі свічками, а всередині лунав спів. «Сьогодні ж Покрова…» – згадала вона несподівано. Марина відчинила двері, зайшла, несміливо запалила свічку. Стояла й дивилася на ікону Богородиці. В пам’яті чітко виринули бабусині слова: – Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько…
Життєві історії 0
Марина добре пам’ятала запах бабусиної хати. Свіже сіно, яке завжди зберігалося на горищі, домашній хліб, витягнутий щойно з печі, і легкий аромат яблук, що дозрівали в коморі. Вона
Якось восени Марія Іванівна задумала: – Покличу їх обох на храмове свято. Посидимо разом, може, хоч слово тепліше згадають. Вона зателефонувала Ользі: – Доню, приїжджай. Я борщ зварю, коровай спечу. Ірина теж буде. На тому кінці дроту почулася тиша, а потім холодний голос: – Мамо, я приїду. Але ти ж знаєш, що з нею спілкуватися мені тяжко. – Оленько, – майже благала мати, – та то ж твоя сестра. Я ж не вічна… Ольга мовчки зітхнула. Приїхала, але весь час трималася осторонь, говорила з матір’ю та з дітьми Ірини, проте дивилася на сестру так, ніби між ними була стіна
Життєві історії 0
Яка ж мама не мріє, щоб її дорослі діти жили між собою в мирі і злагоді. Мріяла про це і Марія Іванівна. Вже кілька років, як жінка залишилася

You cannot copy content of this page