Тут є вісім тисяч, а ще додам з тих, що відклала в минулому році, і вистачить, щоб віддати Петру те, що обіцяла, – я перераховувала гроші, а в голові вже крутила бізнес-план. Все сходилося – 10 тисяч я віддам Петру, і ще залишиться мені 5, щоб почати власну справу. Я вирішила закінчувати з заробітками, бо вічною заробітчакою я бути не хочу, до того ж, і привід гарний є – Петро мене заміж покликав, хоче щоб я переїжджала до нього і ми жили разом. Про свої плани я ще нікому не говорила, не знаю як це сприйме моя доросла дочка і внуки, адже мені 60 років. Але ж на цьому життя не закінчується, навпаки, все тільки починається
– Тут є вісім тисяч, а ще додам з тих, що відклала в минулому році, і вистачить, щоб віддати Петру те, що обіцяла, – я перераховувала гроші, а
А може є ще хоч якийсь вихід? Не хочу я жити з твоєю мамою, – чесно зізналася Галина своєму чоловікові. – Я все розумію, але повір, що для нас зараз це найкращий вихід. До того ж, це ненадовго, поки ми не придбаємо своє житло, – заспокоював дружину Степан. – Ну що, Галинко, вітаю в нашій хаті, – сказала Ганна Миколаївна, окинувши свою нову невістку уважним поглядом. – Дякую, мамо, – злегка натягнуто усміхнулась Галина, тримаючи в руках валізу та букет півоній. Передчуття у неї були не вельми добрі. Жили вони тепер разом. Хоча хата велика – два входи – але земля і кухня були спільні. І це стало справжньою проблемою
– А може є ще хоч якийсь вихід? Не хочу я жити з твоєю мамою, – чесно зізналася Галина своєму чоловікові. – Я все розумію, але повір, що
Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє. Світлана вийшла заміж. Чоловік – столичний, серйозний, з поважної родини. Переїхали з чоловіком в інше місто, бо його по роботі відправили. Народилась донька, а потім життя покотилося вниз. Коли було особливо важко, і нестерпно, Світлана телефонувала Наді, це була єдина людина, якій вона довіряла
Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Світлана сиділа на передостанній парті й тихо плакала: мама зранку посварилась із татом і
Ти скільки грошей привезла? Вистачить, щоб закінчити дах? – запитав чоловік Марію, коли ту підвіз бус під саму хвіртку. А Василь замість того щоб зрадіти поверненню дружини і привітатися, відразу почав про гроші питати. – Вистачить, – втомлено відповіла Марія, і стала сама заносити речі. Марія повернулася в село навесні. В руках – валізи і стара шкіряна сумка, в якій вона ховала зароблені євро. Тиша на подвір’ї дещо лякала: ані гавкоту собаки, ані радості від її повернення
– Ти скільки грошей привезла? Вистачить, щоб закінчити дах? – запитав чоловік Марію, коли ту підвіз бус під саму хвіртку. А Василь замість того щоб зрадіти поверненню дружини
Катерина завжди була з тих жінок, про яких кажуть: «Золота». Не через прикраси – бо їх  вона не носила. А через свою доброту, яку віддавала до останку – спочатку батькам, потім чоловікові, потім дітям. – Мамо, а ти чому собі нічого не купуєш? – якось спитала менша, Христинка. – А я вже все маю. Головне – щоб вам було добре, – усміхнулась Катерина, але десь глибоко в душі її це зачепило
Катерина завжди була з тих жінок, про яких кажуть: «Золота». Не через прикраси – бо їх  вона не носила. А через серце, яке віддавала до останку – спочатку
Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов. Усі в селі знали: Степан – душа компанії. Він був з тих чоловіків, що завжди з друзями – і в радості, і при келиху. Коли треба – машину полагодить, коли яке свято – перший на баяні, а коли треба – підставить плече. Його цінували, кликали, поважали. Але одна людина вдома все більше відчувала себе зайвою. І це була його дружина – Марія
– Степане, ти де? Ти ж мені обіцяв сьогодні з грядками допомогти, – Марія дуже засмутилася, коли побачила, що чоловік з самого ранку знову кудись пішов. Усі в
Мамо, повертайся додому! – просила донька Оксану. – Не можу ще, доню. Я знайду нову роботу. Хата наша потребує ремонту. Ще трохи, люба. Вона знайшла іншу родину. Цього разу – бабусю і дідуся, що навчили Оксану варити пасту й каву по-італійськи. І хоч було легше, та в серці була пустка. Оксана прокидалась серед ночі від снів, де Настуся вже доросла, чужа, де вона не знала маминої руки, де донька не впізнавала її голос
– Мамо, ти коли приїдеш? – тихенько запитала Настуся, тримаючи телефон обома руками, ніби боялася, що мама щезне, як тільки та забере пальці з слухавки. – Скоро, доню.
Не про таке життя я мріяла, – подумала Марина, оглядаючи своє теперішнє життя, але тут же себе зупинила – вона любить Олексія, і у них все буде добре, а це – тимчасово. Коли Марина вийшла заміж за Олексія, їй здавалося, що вона потрапила у зовсім інший світ. Село, старенька хатина, корови, городи – усе це було незвичним після міста, де вона виросла. Але вона щиро кохала свого чоловіка і вирішила – буде вчитися жити по-новому. Та одне її лякало найбільше – свекруха
– Не про таке життя я мріяла, – подумала Марина, оглядаючи своє теперішнє життя, але тут же себе зупинила – вона любить Олексія, і у них все буде
На станції всі троє мовчали. Потяг ще не приїхав, а діти вже тулилися до бабусі. – Ми ще приїдемо. На Петра. І на Спаса. І на осінні канікули! – сказав Артем. Бабуся змахнула сльозу й махала до останнього, поки вагон не зник за поворотом. А вдома Оленка написала в щоденник: «Село – це круто. Бабуся – найкраща. Наступного разу візьму менше речей. Там і без телефона є життя»
– Я не поїду! – заявила Оленка, демонстративно сівши на валізу. – І я! – підхопив Артем, її молодший брат. – Там навіть Wi-Fi нема! Мама зітхнула. Вона
Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився навколо, наче щось шукав. – Може, ви когось шукаєте? – підійшла вона ближче. – Так, бабусю. Мені сказали, що тут колись жила жінка, яка допомогла моїй мамі в дуже важкий час. Я хотів би знайти її. – А як звали твою маму? – спитала Ганна, відчуваючи, як по спині пішли мурашки
Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився

You cannot copy content of this page