Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки. Вона не любила, щоб на неї хтось чекав – краще вже сама прийде раніше, ніж потім виправдовуватись. Вони ж домовилися з сином і невісткою: сьогодні поїдуть у торговий центр купити продукти – через день у онука день народження. Ліда Сергіївна стояла під навісом біля під’їзду, слухала, як дощ стукає по дахах машин, і терпляче виглядала знайомий автомобіль. Минуло десять хвилин, потім двадцять, але нікого не було
Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки.
Оресте, не кип’ятись. Я розумію сина. Пам’ятаєш, як я жила з твоєю мамою? Кожен день – сльози, докори, бо щось не так зварила, не так помила. Я тоді мріяла жити окремо. А тепер я не хочу, щоб невістка таке переживала. – То ти за нього?! – гримнув чоловік. – За те, щоб я своє життя продав? – Не життя, Оресте, – тихо мовила вона. – Хату. Життя – то ми. Він вийшов на двір. Ходив навколо хати, гладив рукою холодну стіну, як живу. “Тридцять років, – думав. – Тридцять років я клав себе сюди. А тепер це просто… квартира для молодих”. Уночі він не спав. Ганна теж лежала мовчки
Тридцять років… Ціле життя. Саме стільки Орест Іванович зводив свій дім – цеглинка до цеглинки, дощі, морози, мозолі, заробітки. Він їздив у Чехію, потім у Польщу, на будівництво,
Коли Ірина подала вечерю, Максим сказав те, що перевернуло її душу: – Знаєш, Іро, мені якось… соромно іноді з тобою. – Соромно? – вона застигла з ложкою в руці. – Ну, не в образу, але ти ж у магазині працюєш… А я в офісі, у нас дівчата всі доглянуті, гарно вдягнені, в трендах. А ти… ну, проста. Ті слова глибоко зачепили дружину, яка завжди собі у всьому відмовляла, аби лише у чоловіка все було. Ірина тоді не плакала — тільки мовчки доїла свій борщ. Після того вечора Ірина довго думала. Вона згадувала, як заради нього колись не купила собі пальто, щоб він мав нову куртку. Як економила на косметиці, щоб дітям вистачило на секції. Як відмовляла собі у відпустці, бо “Максиму важко, треба підлаштуватися”. І от тепер – йому “соромно” з нею показуватися на людях
П’ятнадцять років шлюбу – то не просто цифра. То дні, ночі, турботи, діти, лікарняні, недосипи й вечері на двох, коли мовчання буває теплішим за слова. Ірина завжди вірила,
Андрій сів навпроти Стефанії, поклав перед нею стару фотографію – молодого Івана з дівчиною. – Мама зберігала її все життя. Вона розповідала мені, що тато був добрий, але вас послухав. Вона не сердиться, сказала, що, може, колись я вас знайду. Стефанія заплакала. – То ти справді… мій внук… – Так, бабусю. Я чув від людей, що вам важко. Я приїхав, щоб забрати вас до себе. У мене є власний будинок під Львовом, дружина, діти… У нас місця всім вистачить. Вона не знала, що сказати. Її рідний син не знайшов для неї місця, а чужий – той, якого вона колись відштовхнула, простягнув руку допомоги
Стефанія сиділа на лавці під старою яблунею й дивилася, як падає листя. Осінь – її найулюбленіша пора, але цього року вона здавалася їй особливо сумною. У старій хаті
Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то квітуча яблуня біля хати. Роботи вона не боялася – спочатку прибирала, потім доглядала стареньку синьйору Ліну. Ту роботу любила: жінка була доброю, навчила Анну готувати пасту, пити каву маленькими ковтками й цінувати тишу. А вдома, в Україні, за ті двадцять років Анна встигла збудувати будинок, допомогти дочці Олені закінчити університет, відгуляти весілля і навіть купити молодим машину
Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то
Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою, яку він так і не зміг побачити після розлучення. Дружина сказала: – Не треба нам нічого від тебе. І дитині не показуйся. І він… не показувався. Спочатку щодня дивився на шкільний двір, де мала б грати його дочка, а потім перестав – серце не витримувало. Так і минали роки. Михайло ходив на роботу – сумлінно, але без вогню. Не можна було сказати, що він неохайний, але завжди якийсь пом’ятий, ніби життя його підм’яло, а забуло розправити
Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою,
Олексій відчинив двері – і запах дому зустрів його звичним теплом. Та цього разу було щось інше: порожнеча. Тиша така, що чути, як тикає годинник у кухні. Він машинально пішов туди, відчинив холодильник. На полиці стояла коробка з полуницею. Та сама, через яку вчора вони посварилися. – Ти з глузду з’їхала, Іро? – бурчав він тоді, коли вона весело розкладала ягідки в миску. – Осінь на дворі, ціни космічні! Вона лише посміхнулася: – А мені захотілося. Один раз можна, правда? Тоді він сердито махнув рукою і пішов у кімнату. Зараз же, стоячи біля холодильника, він відчував, як у грудях стискається щось болюче. Тієї миті йому стало байдуже, скільки коштувала та полуниця. Він би віддав усі гроші світу, аби тільки вона стояла поруч і сміялася
Олексій сидів за робочим столом, коли задзвонив телефон. Дзвінок із незнайомого номера. – Ви чоловік Ірини? – почулося у слухавці. – Так, що сталося? – в голосі Олексія
Дідусь довго мовчав, зробив ковток кави, потім зітхнув: – Я сьогодні йшов на день народження свого сина. Йому п’ятдесят. Хотів привітати, обійняти… А він вийшов, глянув на мене й сказав: «Ти мені не тато». І двері зачинив. Павло здригнувся. – Як це? Дідусь опустив очі. – Бо я йому таки не тато… Точніше, колись був. Колись… Коли був молодим і не вмів цінувати те, що мав
Павло їхав додому й важко зітхав. В голові крутилися думки, які він боявся озвучити навіть самому собі: «Може, розлучитися? Може, все закінчити? У мене ще життя попереду. Оксана
Було це давно, ще тоді, коли в села по розподілу приїжджали молоді спеціалісти. Люди чекали на них, бо нові люди приносили свіже слово й науку. І ось одного осіннього ранку у село приїхала вчителька – Ірина Гаврилівна. Вона була молода, струнка, з великими ясними очима і довгими темними косами. Коли вперше вийшла на ґанок школи, сонце ніби зупинилося на мить, засвітивши її обличчя. Діти одразу полюбили нову вчительку: вона говорила з ними лагідно, а головне – бачила в кожному щось особливе. Поселили її в хаті старенької бабусі Насті, яка жила сама. У селі ж відразу пішли розмови. Чоловіки, дивлячись услід Ірині Гаврилівні, переморгувалися, а їхні жінки кривили губи: – Чого це така гарна та ще й освічена вчителька поїхала в наше глухе село
Було це давно, ще тоді, коли в села по розподілу приїжджали молоді спеціалісти. Люди чекали на них, бо нові люди приносили свіже слово й науку. І ось одного
Зять Петро здався спершу добрим, роботящим, він багато допомагав по господарству. Та скоро проявився інший його бік – ласий до грошей, особливо – тещиних євро. – Та скільки ж вона там заробляє! – жартома, але з прицілом, казав він дружині. – Якби не я, то ви б і хати не мали. То хай перепише хоч половину на мене, бо працювати задарма я не збираюсь. Марійка, щоб уникнути сварок, почала натякати матері: – Мамо, може, ти запишеш Петрикові частину хати? Він стільки сил вклав у ремонт… Галина довго вагалася, але зрештою погодилася. «Що ж, вони молоді, хай мають. Я ж усе одно в Італії живу, мені тут місця не треба»
Дощ сіяв дрібненький, ніби хто тряс сито над землею. Галина з невеликою валізою у руках переступала знайомий сільський поріг, той самий, звідки п’ятнадцять років тому проводжали її в

You cannot copy content of this page