op

Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки.

Тридцять років… Ціле життя. Саме стільки Орест Іванович зводив свій дім – цеглинка до цеглинки, дощі, морози, мозолі, заробітки. Він їздив у Чехію, потім у Польщу, на будівництво,

П’ятнадцять років шлюбу – то не просто цифра. То дні, ночі, турботи, діти, лікарняні, недосипи й вечері на двох, коли мовчання буває теплішим за слова. Ірина завжди вірила,

Стефанія сиділа на лавці під старою яблунею й дивилася, як падає листя. Осінь – її найулюбленіша пора, але цього року вона здавалася їй особливо сумною. У старій хаті

Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то

Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою,

Олексій сидів за робочим столом, коли задзвонив телефон. Дзвінок із незнайомого номера. – Ви чоловік Ірини? – почулося у слухавці. – Так, що сталося? – в голосі Олексія

Павло їхав додому й важко зітхав. В голові крутилися думки, які він боявся озвучити навіть самому собі: «Може, розлучитися? Може, все закінчити? У мене ще життя попереду. Оксана

Було це давно, ще тоді, коли в села по розподілу приїжджали молоді спеціалісти. Люди чекали на них, бо нові люди приносили свіже слово й науку. І ось одного

Дощ сіяв дрібненький, ніби хто тряс сито над землею. Галина з невеликою валізою у руках переступала знайомий сільський поріг, той самий, звідки п’ятнадцять років тому проводжали її в