Головна

op

У селі святкували 20 років з дня випуску. Марія з’явилась на автобусній зупинці з валізою на колесах, у сонцезахисних окулярах і з холодною посмішкою. Перша фраза, яку вона сказала до Галини: – І ти досі тут? – Тут моя родина… – зніяковіла Галя. – І бібліотека. – О, ти ще й працюєш за ті копійки? Галю, ти ж могла вирватись, ми ж мріяли… – І засміялась так, як у місті сміються ті, хто забув, що колись бігав босоніж по росі. На зустрічі випускників усі бачили, як Марічка сидить окремо. Ніби не поруч з однокласниками, а десь над ними. Постійно дивилась у телефон, злегка морщила носа, коли мова заходила про картоплю, дітей, паї. – Мені цього не зрозуміти, – знизувала плечима
Життєві історії 0
– Марічко, не забудь вірш! – гукає Галина, біжучи вузькою стежкою поміж бузком. – Ти ж завжди плутаєш той останній рядок! – Та не плутаю я, – сміється
Коли в селі з’явилася нова дівчина – висока, з манікюром і в білому пальто, сусідки тільки перезиралися. – Ото вже не з нашого тіста ліплена, – стиха шепотіла тітка Марія до сусідки Гальки. – Наші в гумових чоботах, а ця – в підборах по наших дорогах болотом. Її звали Олеся, і вона була з міста. Дмитро, місцевий парубок, працював у Львові і звідти привіз собі наречену не підозрюючи, чим все це може закінчитися
Життєві історії 0
Коли в селі з’явилася нова дівчина – висока, з манікюром і в білому пальті, сусідки тільки перезиралися. – Ото вже не з нашого тіста ліплена, – стиха шепотіла
– Невже невістка Насті усе ось так просто залишить чужій людині? – в селі просто не могли повірити у таку новину. – А що, хіба Гриць не заслужив? – заступалися односельчани за тепер уже рідним їм хлопцем. Люда казала що просто так не подарує Грицю хату. А от Оля була на стороні хлопця, бо бачила, що саме він доглянув бабусю до останнього. – Мамо, Гриць заслужив, – сказала вона. – Якщо бабуся так вирішила, значить так правильно. Гриць з села не поїхав. Він залишився. Бо хаті треба було людське тепло
Життєві історії 0
– Невже невістка Насті усе ось так просто залишить чужій людині? – в селі просто не могли повірити у таку новину. – А що, хіба Гриць не заслужив?
Мамо, а дідо – це твій тато, правда? Марта глянула на свекра. Йому в очах блищали сльози. Вона відповіла: – Так, мій синочку. Найрідніший. Як Марта виходила заміж за Богдана, вона переживала не стільки за сам шлюб, скільки за родину, в яку мала увійти. Її мама ще змалечку казала: «До чоловіка ти йдеш не тільки в любов, а й у його дім, до його людей. Добре, як пощастить, а як ні – терпи, доню». А тому Марта готувалась до важкого побуту, холодної свекрухи і відстороненого свекра. Та життя розпорядилося інакше
Життєві історії 0
Коли Марта виходила заміж за Богдана, вона переживала не стільки за сам шлюб, скільки за родину, в яку мала увійти. Її мама ще змалечку казала: «До чоловіка ти
Коли Марії не стало, Таня сама відкрила мамину скриню. Там, між рушниками і фотографіями, лежав конверт, на якому було написано: «Моїм донькам». Таня відкрила і почала читати. «Я не поділила хату. Не тому, що не знала як, а тому що не хотіла вас втратити. Нехай хата буде тій, яка захоче зробити в ній дім, а не власність. Я хочу, щоб хата жила, щоб в ній було продовження роду, тому вирішуйте самі. І землю – теж діліть самі. Але головне – не забудьте: ви сестри. Мої діти. Я вас обох люблю однаково»
Життєві історії 0
Марія жила у великому селі біля річки. Мала хату, город, садок, хлів і спогади на все життя. Сама виховала двох доньок – Галю і Тетяну. Чоловіка рано не
Назар продав батьківський спадковий будинок, який йому вдалося забрати від жадібних родичів, і всі гроші витратив на лікування найдорожчої для нього людини – своєї мами. – Мамо, – раптом сказав він. – Ти ж не знаєш усієї історії. – Якої? – Про ту зиму. Тоді, коли ти мене побачила на лавці… я сидів там навмисно. Я побачив тебе в магазині й ішов за тобою. Ти здалася мені доброю. Я вже побував у своїх різних родичів і втікав… шукав когось, хто просто подивиться на мене з теплом. – Назаре. – І я не помилився. Ти тоді врятувала мене
Життєві історії 0
У Марини було все: дім на околиці міста, гарна робота, надійні друзі. Все, окрім одного – дітей. Вона й Олег довгі роки намагалися стати батьками, проходили лікування, переживали
Ти щаслива, Надь? – якось спитала подруга, коли діти спали, а Петро лагодив паркан. – Та як сказати… – відповіла Надя. – Усе просто, без особливостей. Але ж спокійно. А що ще треба? Лариса тільки усміхнулась. Тоді Надя не надала цьому значення. Минав час. Надя не помічала, як Лариса стала постійним гостем у їхньому домі. То пиріг принесе, то раптом зайде з новинами села, то попроситься переночувати, бо «вдома темно й страшно»
Життєві історії 0
Надія і Лариса дружили, здається, ще з перших класів. Разом гралися в класики, разом ходили до школи, разом закохувались і розчаровувались. Усе село знало: “де Надя, там і
Заміж? Це трохи несподівано, – здивувалася Марта, виливаючи чай у чашку. – Мамо, тобі ж. – Шістдесят, – спокійно закінчила Лідія Петрівна. – І що? В селі теж не всі це зрозуміли. – Що за весілля після шістдесяти? – Лідія Петрівна з посмішкою відповідає: – Коли щастя приходить – не дивишся на вік. Бо серце – не знає років. І діти, як би дорослими не були, завжди хочуть бачити свою маму щасливою
Життєві історії 0
– Заміж? Це трохи несподівано, – здивувалася Марта, виливаючи чай у чашку. – Мамо, тобі ж… ну… – Шістдесят, – спокійно закінчила Лідія Петрівна, наливаючи собі трохи варення
Про дружбу Тараса і Віктора у селі знали всі. З першого класу – завжди разом. Обоє росли без братів, тому доля ніби подарувала їм один одного – один спокійний, другий гарячий; один думав, другий діяв. Усе ділили навпіл: і яблуко з кишені, і таємниці з душі. Аж до того літа, коли в село приїхала Марія. – Може, відступимо обидва? – якось несміливо запропонував Тарас. – А може, хай сама вибирає? – буркнув Віктор. Вибирати Марія не поспішала. Вона розцвітала того літа, і їй подобалося, що двоє хлопців з такими різними серцями тримаються поруч. Але літо минало. А з ним – і безтурботність
Життєві історії 0
Про дружбу Тараса і Віктора у селі знали всі. З першого класу – завжди разом. Обоє росли без братів, тому доля ніби подарувала їм один одного – один
Мамо, а чому тато такий сумний, коли вдома, а веселий, коли з дядьками гуляє? Ганна не мала відповіді. Але серце її ставало твердішим. Потроху, майже непомітно. Вона вже не чекала його вечорами біля вікна. Вона вже не плакала в подушку – просто лягала спати, як могла заснути. – Я так більше не можу, тому це все, – сухо сказала Ганна своєму чоловікові. А він ще довго дивився на неї, бо не розумів, як це вона наважилася прийняте таке рішення
Життєві історії 0
– Я так більше не можу, тому це все, – сухо сказала Ганна своєму чоловікові. А він ще довго дивився на неї, бо не розумів, як це вона

You cannot copy content of this page