Головна

op

А що мені робити, бабусю? Якщо це правда, що він має іншу? – А ти що, вже віриш тим бабам? – спитала бабуся, зиркнувши гостро. – Та всі кажуть. Уже навіть поштарка натякала. – А ти слухай мене. Я старіша за тебе втричі, і знаю одне: як чоловік приїде, що б він не казав – ти йому в очі скажи: «Я тобі не вірю». – Та як же так, бабусю? Якщо він сам скаже, що не любить? – А ти скажи, що не віриш. Ольга тільки зітхнула. Здавалося, це все бабусині вигадки, але десь у глибині душі щось защеміло. Через два тижні у двір заїхала стара «Опель-Вектра». Ольга стояла біля криниці, коли почула знайомий гуркіт. Василь вийшов із машини, засмаглий, підтягнутий. В руках – сумка, на обличчі – ніби усмішка, ніби втома
Життєві історії 0
Село Лісівка давно звикло до заробітчан. Майже в кожній хаті хтось був «там» — у Польщі, Чехії, Італії чи навіть у Німеччині. Так було і в Ольги з
Коли повернулись додому, Ліля сказала мамі: – Мамо, знаєш… я думаю, тато справді щасливий. І вона теж. Ярослава гірко усміхнулася. – Хай. Якщо вже зробили свій вибір – головне, щоб не шкодували. А ми теж своє знайдемо. І справді, за рік Ярослава зустріла доброго чоловіка — вдівця, сусіда по дачі. Разом вони садили город, ходили до церкви, пили ранкову каву під яблунею. Коли Ліля побачила, як мама щиро сміється, вона зрозуміла: все в житті має свій сенс. Навіть найбільша зрада може привести когось до нового щастя. Мар’яна теж не мала легкого життя. Вона несла тягар провини довго. І кожного разу, коли бачила Лілю, опускала очі. Але одного дня вони зустрілися випадково на базарі. Ліля підійшла сама
Життєві історії 0
Мар’яна й Ліля дружили ще зі школи. Разом ходили додому, разом готувалися до іспитів, разом ділили всі підліткові радощі й образи. Мар’яна завжди була трохи спокійнішою, глибшою. Ліля
Руслан їхав у місто – вибирати подарунок для своєї єдиної доньки, Наталки. Незабаром – її весілля. Його мало б переповнювати щастя, гордість, хвилювання. Але в душі – дивна порожнеча. Він думав: що ж подарувати? Квітами, грошима чи побутовою технікою її не здивуєш. Довго думав, вагався, а потім вирішив, що треба зробити серйозний подарунок. І тоді Руслан вирішив – подарує квартиру Наталці. Може, це буде хоча б крихта вибачення за все. Три роки тому йому було п’ятдесят. Він тоді влаштував собі невелике свято в ресторані – друзі, колеги, музика, сміх. – Руслане, та тобі ще море по коліна! – сміялися друзі. – Дивись, як ти тримаєшся! А він справді тримався – підтягнутий, доглянутий, власник автосервісу, своя справа, будинок, дружина, дочка-студентка. Усе ніби як у людей. Того вечора він уперше побачив Ілону
Життєві історії 0
Руслан повільно крутив кермо, роздивляючись нескінченну низку машин попереду. Затор тягнувся аж до горизонту, і сонце, яке вже хилилося до вечора, лінькувато заливало дорогу теплим, трохи осіннім світлом.
Іван з першого дня дав зрозуміти, що з родичами дружини справи мати не хоче: – Сестра твоя – проста, і мати твоя – проста. Ти тепер інша, пані. Не пасує тобі з ними бігати. Ярослава аж заніміла. – Але ж то моя рідня, Іване. – Рідня… – махнув рукою. – Я не хочу, щоб люди казали, що моя жінка водиться з біднотою. Вона більше не перечила. Але серце боліло, бо мама, то мама. І тому Ярослава потайки від чоловіка все одно тримала зв’язок. – Ірцю, я лишу тобі в поштовій скриньці згорток, – шепотіла вона по телефону, коли Іван їхав у райцентр. – Там трохи борошна, цукру, і дитячі светрики. – Та не треба, Ярославко, – відмовлялась Ірина. – У тебе своє життя, чоловік не буде радий. – Мені байдуже. Ми ж сестри
Життєві історії 0
Ірина й Ярослава були сестрами, до того ж, схожі, як дві краплі води. Люди в селі часто плутали їх у дитинстві: обидві чорняві, з ясними очима, однаковий сміх,
Петро ж прожив життя у місті: мав бізнес, жінку, сина. Але з роками зрозумів, що гроші не завжди приносять тепло. Його дружина пішла від нього, коли він уперше захворів і залишився без роботи. – Ти мені став тягарем, – сказала вона, не дивлячись у вічі. Того осіннього дня, коли Петро повернувся у Вербичі на шкільне свято, він ішов старою дорогою, що колись вела його до Надії. І дивився – нічого не змінилося: ті самі верби над ставом, та сама лавка біля клубу, на якій вони колись трималися за руки. Надія теж прийшла. Сивина прикрашала її волосся, але очі… ті самі. Вона побачила його першою і наче не було тих довгих років розлуки
Життєві історії 0
Село готувалося до свята — п’ятдесятиріччя місцевої школи. У клубі вже клеїли гірлянди, біля церкви прибирали подвір’я, а в школі пахло фарбою та спогадами. З усіх кінців України
Найцікавіше сталося взимку. Олександра поїхала в місто, до дочки, і там купила собі нові чоботи – високі, чорні, з блискучими пряжками. У селі таких ще не було. Галина, як побачила, не втрималась: – О, які красені! Де взяла? – У місті, в магазині «Мода». Через тиждень Галина теж поїхала «в справах» — і повернулася… з тими самими чоботами. Олександра тоді лише усміхнулася, але десь усередині щось у ній надломилося. Їй стало шкода – не речей, а тієї справжньої дружби, яку вони колись мали. Чоботи стали останньою краплею в чаші її терпіння
Життєві історії 0
Село Долинівка жило своїм звичним розміреним життям. Кожен знав кожного — хто з ким дружить, хто з ким не говорить, у кого кури несуться краще, а в кого
Руслан опустив голову. – Я не зраджував тобі, – сказав після паузи. – Але… так, є жінка на роботі, з якою я часто спілкуюся. Вона мені подобається. Просто подобається. Нічого між нами не було. Але я не можу брехати – я відчуваю симпатію. Світлана мовчала. У неї ніби земля пішла з-під ніг. Вона чекала заперечень, клятв, виправдань – а отримала чесність, яка боліла ще дужче. – І що тепер? – спитала тихо. – А тепер я хочу залишитися в сім’ї, – сказав він твердо. – Я розумію, що помилився. Може, мені просто забракло уваги, ми обоє втомилися, замоталися… Але я не хочу тебе втратити. Того вечора вони не вечеряли. Лежали спинами одне до одного, кожен у своїх думках
Життєві історії 0
Світлана вставала щодня о п’ятій. Тиша в хаті, лише цокіт годинника на стіні та далеке, ледь чутне, гудіння ранкового автобуса, який за годину мав їхати в місто. Вона
Якось вихідними, сиджу в офісі, і щось мене штовхнуло поїхати до мами. Без попередження. Відчиняю двері – в хаті тепло, пахне пирогами. А за столом сидить хлопець. Молодий, статний. – Тітко Іро! – зрадів, аж підвівся. – Я так радий вас бачити! Я ледве впізнала – то був Сашко, Юрин син. Уже дорослий, двадцять років, студент, ще вчиться в університеті. Мама усміхається: – Он, бачиш, Сашко приїхав, каже, скучив. Ми сіли пити чай, і я непомітно роздивилася холодильник. Повен! І продукти свіжі, і сир, і масло, і навіть ті самі мої баночки ікри стояли. – Мамо, звідки все це, Юра привіз? – не витримала. – Ні, – зніяковіла мама. – Сашко сам купив
Життєві історії 0
Мені сорок років. І знаєте, в цьому віці починаєш уже трохи інакше бачити життя — не так гостро, але набагато глибше. Може, тому мене й болить те, що
Я завжди думала, що найближчі родичі – це ті люди, на яких завжди можна покластися. Та я помилилася, бо моя рідна сестра таке влаштувала, що ніхто повірити не може. А все через заздрість. Мама старенька, ледве встає. Доглядати нема кому – бо моя молодша сестра, Оксана, живе в тому ж селі, але до мами не ходить. Ми з нею давно не ладнали: вона мені заздрила, казала, що я “пані в Італії”. Я прийшла до неї, кажу: – Оксано, слухай. Ти ж тут. Я не можу кинути все і лишитися назавжди. Забери маму до себе. Я не проти, хай мама на тебе хату запише, я нічого не хочу. Тільки доглянь її. А вона стоїть, руки в боки: – А чого це я маю доглядати? Ти ж пані, в тебе євро. То купи мені квартиру в місті, тоді може й подумаю
Життєві історії 0
Я завжди думала, що найближчі родичі — це ті люди, на яких завжди можна покластися. Та я помилилася, бо моя рідна сестра таке влаштувала, що ніхто повірити не
Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті починає налагоджуватись. Дочка Марта вийшла заміж, гарний чоловік, своя хата, хоч і поруч з мамою – через паркан. Галина поставила собі за мету: тепер буде жити для себе. Посадить сад, зробить ремонт, збиратиме родину на свята. – Досить вже тих валіз і сумок, – казала вона сусідці. – Хочу, щоб хата пахла пирогами, а не пральним порошком з чужої домівки. Зять, Петро, здався їй спокійним, господарським. Працював на будівництві, до Галини ставився з повагою. І хоч Галина часом сумувала за Італією, де звикла до порядку, все ж раділа: «Моя Марточка не буде так, як я – на чужині». Та не минуло й пів року, як на подвір’ї з’явилася ще одна валіза. Сваха – Ольга
Життєві історії 0
Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті починає налагоджуватись. Дочка Марта вийшла заміж, гарний чоловік, своя хата, хоч і поруч з

You cannot copy content of this page