Головна

op

Ближче до обіду почали сходитися гості. Прийшли батьки Катерини з великими пакунками, кума з донькою, а також сусідка з хлопчиком. Дім наповнився дитячим сміхом, шумом і радісним гомоном. Діти гралися, а дорослі спілкувалися за святковим столом. Свекруха, Галина Степанівна, з’явилася пізніше за всіх, коли святкування вже було в самому розпалі. Вона пройшла до кімнати з стриманим виразом обличчя, озирнулася довкола й замість привітання відразу зауважила: — Бачу, грошей ви на свято не шкодували. Можна було б і скромніше відзначити, зараз часи не ті, щоб так витрачатися. Катерина проковтнула це зауваження, намагаючись не псувати настрій ні собі, ні дитині. Вона лише ввічливо запросила свекруху до столу. Софійка радісно підбігла до бабусі, щоб обійняти її. Галина Степанівна погладила внучку по голові, дістала з сумки невеликий звичайний конверт і віддала дівчинці. — Це тобі від нас із дідусем. Купиш собі щось дрібне, — мовила вона. У конверті лежало кілька найдрібніших паперових купюр. Навіть без листівки чи простого побажання, написаного від руки. Катерина подякувала, хоча в душі залишився неприємний осад. Справа була не в подарунку, а в тому, з якою байдужістю це було зроблено
Життєві історії 0
— Можеш навіть не кликати її на день народження, все одно вона прийде тільки для того, щоб перелічити тарілки на столі й покритикати моє частування, — мовила Катерина,
Я вирішив: у понеділок я збережу речі, сяду з Оксаною за стіл і розкажу їй усе. Скажу чесно, що покохав іншу, що не хочу брехати, що залишаю їй квартиру й більшість заощаджень. Але перед тим, як розрубати цей вузол і спалити мости, я відчув дику, неусвідомлену потребу поїхати до батька. Мій батько, Василь Петрович, жив сам у невеликому селі на Черкащині, неподалік від Канева. Після того, як чотири роки тому не стало матері, він навідріз відмовився переїжджати до нас у Київ. Казав: «Тут моє коріння, тут ваша мати ходила, куди я піду на ваш асфальт?». Я не був у нього вже місяців шість. Зідзвонювалися щонеділі, але розмови були короткими: «Як здоров’я, тату?» — «Та нормально, копаюся потроху. Як діти?». Я сказав Оксані, що їду у відрядження до Полтави на два дні. Насправді ж сів у авто й поїхав на Черкащину. Листопадові дороги були порожніми. Поля обабіч траси лежали чорні, відпочилі після врожаю, а над Дніпром висів густий, молочно-білий туман. Чим ближче я під’жджав до рідного села, тим сильніше стискалося серце. Я припаркував авто біля дерев’яного паркану. Хата стояла біленька, з синіми віконницями, як і тридцять років тому. З димаря йшов легкий сизий димок — батько вже протопив грубку
Життєві історії 0
Листопадовий дощ дріботів по шибках, створюючи за вікном сіру, затишну завісу. У нашій трикімнатній квартирі на Позняках у Києві було тепло, гамірливо й людно. Дзвеніли кришталеві келихи, з
Софійко, почекай, дівчинко моя! — лагідно мовила Ярослава Іванівна, зазираючи їй у вічі. — Ну що ж ми робимо? Ми ж одна родина! Ну згарячу посварилися, з кожним буває. Тарасик без тебе геть зів’яв, ходить сам не свій, схуд навіть… Повертайся додому, ми все забудемо, будемо жити як раніше! Софія зупинилася, подивилася на неї з легким сумом і спокоєм. — Ярославо Іванівно, ви не за нами з Тарасом сумуєте. Ви сумуєте за моєю зарплатою й за тим комфортом, який я вам влаштовувала. Я три роки була для вас просто безкоштовним джерелом грошей і слугою. А тепер я хочу жити власним життям. — Та як ти можеш таке казати! — забідкалася свекруха, дмухаючи на руки. — Ми ж до тебе як до рідної доньки відносилися! А ти нас ось так напризволяще кинула через якісь дурниці? — Як до рідної? — посміхнулася Софія. — Коли видурювали гроші на телефон для Христини під виглядом хвороби? Чи коли вимагали купувати делікатеси, знаючи, що я працюю на трьох роботах без вихідних? Прощавайте, Ярославо Іванівно. Більше мене не турбуйте. Софія сіла у своє авто й просто поїхала геть, залишивши свекруху стояти на вулиці
Життєві історії 0
— Заберіть усі ці делікатеси назад, ми оплачувати не будемо, — спокійно мовила Софія, дивлячись просто в очі здивованій жінці. — Як це не будеш?! — обурилась Ярослава
Що… що ти кажеш? — витиснула я з себе. — Те, що чуєш. Ми зустрічаємося вже два місяці. З того самого вечора на Покрову. Ми намагалися боротися з цим, Оксано. Пробували розійтися, аби тебе не ранити. Але не змогли. Він любить мене, а я без нього жити не можу. Я дивилася на неї й не пізнавала. Людина, якій я довіряла кожну таємницю, яка знала всі мої дівочі сни, стояла переді мною й спокійно різала моє життя по живому. — А як же… а як же я? — це було єдине, що я спромоглася спитати. — Ти сильна, Оксано. Ти переживеш. Ти завжди була спокійною, тобі не треба таких пристрастей. А ми з Василем — однакові. Зрозумій нас і не тримай зла. — І він… він сам так сказав? — голос мій рвався, як стара нитка. — Він соромиться тобі в очі дивитися. Тому я сама сказала. Так буде чесніше. Чесніше… Це слово пропекло мене наскрізь. Я підвелася зі стільця, не чуючи власних ніг. — Не ходи до мене більше, Галю, — мовила я й вийшла на морозне повітря
Життєві історії 0
Я прожила на цьому світі майже сімдесят років і весь цей час дивилася на світ з вікон однієї й тієї ж батьківської хати в невеликому містечку під Івано-Франківськом.
Параско Іванівно, — Надія зробила крок уперед, голос її звучав рівно, але в ньому з’явився метал. — Я просила дітей зібрати трохи ягоди на вечерю. Ми ж із вами домовлялися, що ця частина городу — наша. Ви самі так сказали, коли ми сюди переїхали. Свекруха зверхньо зміряла її поглядом, ніби Надія була не невісткою, а якоюсь прикрою завадою під ногами. «Домовлялися? — перепитала вона з їдкою усмішкою. — І що з того? Я тут господиня. Схотіла — дала користуватися, схотіла — забрала назад. І не треба мені тут своїми балачками тикати!» «Але ж ми все це робили разом із Вадимом, — Надія показала рукою на рівні, доглянуті грядки. — Своїми руками. Кожен кущик, кожну лунку. Ви самі запропонували нам розробити цю ділянку. Сказали: “Молоді, робіть, бо мені самій важко”». Вона зробила паузу, спокійно дивлячись свекрусі у вічі. «Ви пам’ятаєте, що тут було? Пустир. Бур’яни по пояс, кропива та вишняк. Ми з Вадимом кілька машин доброго чорнозему сюди завезли, бо тут сама глина була. Ви пам’ятаєте, як я тут від світанку до ночі спину гнула, поки чоловік був на роботі?» Але для Параски Іванівни всі ці роки важкої праці не мали жодного значення. Для неї вагомим було лише одне: хата й земля записані на неї
Життєві історії 0
«Хто вам дозволив рвати мою полуницю?!» Надія стола на ґанку з кухлем ще гарячого м’ятного чаю й від несподіванки трохи не хлюпнула окропом собі на руки. Це мала
Слухай, а навіщо нам стільки сиру? — усміхнувся Тарас, перекладаючи пакунок з однієї руки в іншу. — У твоєї мами холодильник чи склад стратегічного запасу? — Тарасе, їй же не можна ні жирного, ні занадто солоного, ти ж знаєш. Лікар після того випадку із тиском дав чіткі вказівки. — Та пам’ятаю я ті вказівки. Майже напам’ять вивчив, — мовив чоловік. — Просто мені часом здається, що ми купуємо все це не для однієї людини, а для цілої бригади. Софія Василівна відчинила двері, поправила на собі хустку і з порога кинула уважний погляд на торби. — Ой, донечко, а навіщо стільки? Куди воно мені? — забідкалася вона, але її очі вже швидко перераховували вміст пакетів. — Мамо, тут усе за списком. Нежирний сир, свіжа риба, овочі, трохи якісного вершкового масла. І баночка ікри, яку передала знайома, для відновлення сил. — Ікра — це добре, ікра потрібна, — пожвавішала Софія Василівна і першою понеслa її на кухню. Ірина зайшла слідом, роззулася і звично почала розкладати все по полицях. Тарас залишився у коридорі, розправляючи плечі, але тихенько спостерігав за всім через відчинені двері
Життєві історії 0
— Ви що, серйозно віддаєте синові ті харчі, які ми для вас купуємо? — чоловік стояв посеред кухні спантеличений, а теща навіть оком не моргнула і спокійно складала
Ти хочеш забрати в мене житло?! — Я забираю тільки те, що належить мені за законом, щоб купити нам із донькою окреме помешкання. Батьки Богдана, дізнавшись про ситуацію й бажаючи зберегти квартиру за сином, втрутилися. Вони допомогли йому виплатити Вірі грошову компенсацію за її частку, щоб житло залишилося в нього. Минуло чотири місяці. Віра стояла біля вікна власної невеликої, але дуже світлої та затишної квартири. На отриману виплату їй вдалося придбати скромне житло в спокійному районі, зовсім поруч із хорошим дитячим садком. — Мамо, подивись, який будиночок я намалювала! — Софійка прибігла з кімнати, показуючи яскравий малюнок. — Дуже гарний, сонечко, — Віра обійняла донечку. Головне, що тепер дитина спала спокійно кожну ніч. Від колишньої сусідки Віра іноді дізнавалася новини
Життєві історії 0
«Якщо для тебе друзі й веселе дозвілля важливіші за власну дитину, то збирай їх усіх і шукай собі інше житло!» — не витримала Віра й із силою поставила
Будинок, звісно, тобі дістався… Але Тарас — твій чоловік. Отже, і він тут господар. — Господар, — погодилася Надія. — Поки що. Ця коротка фраза поділа краще за будь-які суперечки. Тарас нарешті підвів голову: — Надю, ти до чого це ведеш? — До того, — сказала вона, — що я увесь вечір слухаю, як твоя мати ділить моє житло, мої кімнати й мої ключі. А ти сидиш поруч і вдаєш, що тебе це не стосується. Будинок дійсно належав Надії. І всі за столом це чудово знали. Майно дісталося їй від двоюрідної бабусі, яка прожила в цьому селі все життя. Останні роки саме Надія часто приїздила до неї, допомагала по господарству, купувала ліки й доглядала її. Коли бабусі не стало, Надія оформляла всі документи офіційно, через нотаріуса, без жодних суперечок. Майно стало її власністю за законом. Спочатку Тарас тішився цій новині. Вважав, що переїзд за місто — це чудовий шанс для їхньої сім’ї. Надія вірила, що чоловік підтримує її у всьому. За роки шлюбу він здавався спокійним і виваженим
Життєві історії 0
«Ви тут лише тимчасові мешканці, а господарювати у хаті будемо ми», — процідила Софія Іванівна й, не мигаючи, втупилася в невістку через весь стіл. Ложка в руці у
Знаєш що? Раз ти так… — він зробив паузу. — Раз ти відмовляєшся допомогти моїм батькам, значить, і відпочинку ти не заслужила. Ми нікуди не поїдемо. Тамара застигла від цього усвідомлення. Вона дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. Перед нею стояв не дорослий чоловік, а розгублений хлопець, який просто повторює чужі слова. — Що? — перепитала вона. — Ти зараз серйозно? Ти готовий скасувати поїздку, яку ми планували рік, через те, що я не хочу провести вихідні на городі? — Це не просто город, це допомога батькам! — вигукнув Вадим. — Є речі, важливіші за море! Повага, підтримка, родина! — Родина — це ми, Вадиме. Ти і я. А поїздка на море — це наш спільний план. Чи я щось плутаю? — вона зробила крок до нього. — Відпоvis мені чесно. Це твоє рішення? Чи це тобі мати по телефону сказала, що дружину треба провчити? Чоловік помітно зніяковів. Її слова влучили в ціль. Він відвів очі й мовив фразу, яка остаточно все прояснила. — Не хочеш їхати до моїх батьків, значить, і на море не поїдемо! Мама каже, що відпочинок треба заробити працею
Життєві історії 0
— Ти взагалі бачиш, який це колір? На засмаглій шкірі виглядатиме просто неймовірно! Тамара з щирим захопленням повертіла перед собою новий купальник. Тканина переливалася на сонці всіма відтінками
Офіціант приніс папку з розрахунком. Ірина звичним рухом сунула її на середину столу, відкрила й пробіглася очима по строчках. — Так, що тут у нас… Досить пристойна сума. Чудово посиділи! Слухай, Софійко, давай ти зараз зі своєї картки за все розрахуєшся? Софія мовчки дивилася на неї. — Просто я перед виходом не перевірила залишок, — Ірина безтурботно змахнула рукою. — У мене на рахунку зараз зовсім небагато коштів залишилося. Ти закрий розрахунок, а я тобі свою частину потім перекажу. Наступного тижня, як гроші прийдуть. Софія подивилася на папірець, що лежав на столі. Основна частина суми припадала на дорогі морепродукти, стейк та напій подруги. Її ж запечені печериці та чай коштували зовсім небагато. Софія відкрила свою сумочку. Дістала простий гаманець. Витягла одну паперову купюру, якої цілком вистачало на її страви з чайовими. Поклала її зверху на розрахунок. — Це за печериці, чай і для робітника закладу. Ірина вставилася на купюру. Потім повільно перевела погляд на Софію. — Ти жартуєш? — голос Ірини здригнувся, але вона одразу опанувала себе й криво посміхнулася. — Софійко, припиняй. Ми ж дорослі люди
Життєві історії 0
«Якби ти справді мене поважала, то не заглядала б в мою тарілку!» — саме ці слова ледь не зіпсували мені весь вечір, але в той момент я нарешті

You cannot copy content of this page