Поки що заповіт такий. Проте якщо я побачу, що кожна з вас і без материнської хати міцно стоїть на ногах і має де прихилити голову, то я перепишу садибу на племінника Дмитра. У нього якраз народилася двійня, живуть по найманих кутках, платять чужим людям останні копійки. Я хочу, щоб це обійстя відійшло тому, кому воно справді потрібне для життя, а не для перепродажу. Мирослава ще тоді вчепилася в її слова: — Тобто якщо ми будемо без житла, ти нічого переписувати не станеш? Любов Миколаївна тоді навіть пальцем по конверту постукала, дивлячись доньці просто у вічі: — Я сказала зовсім інше, дочко. Заповіт — це не торговельна угода і не обіцянка. Це моя особиста воля, яку я маю повне право змінити будь-якої миті. І не здумайте робити дурниць зі своїм майном заради спадщини. Живіть своїм розумом і бережіть те, що маєте. Тоді всі вони дружно кивали головами, погоджувалися, пили чай і запевняли, що все зрозуміли правильно. А виявилося, що кожен почув лише те, що хотів почути. Минуло трохи більше місяця — і ось дві дорослі жінки стояли перед нею, добровільно позбувшись права власності на власні оселі, аби тільки вхопитися за мамину землю. — Ну то що, мамо? — не вгавала Мирослава, сідаючи на стілець і підсовуючи папери ближче до матері. — Тепер питання закрите? Тепер нарешті зрозуміло, що хата залишиться нам
— Нам нема де жити, мамо, ми з донькою тепер офіційно безхатьки, тож віддавай ключі від хати, як обіцяла! Любов Миколаївна навіть бровою не повела. Вона спокійно допила
Та ти навіть картоплю не вмієш чистити, то як ти збираєшся дати раду моєму синові? — голосно, на всю кухню, промовила Марія Василівна, важко опустивши долоні на стіл. У кімнаті відразу стало ніяково. Люба сиділа на краєчку стільця й тримала в руках лезо для чищення городини. Вона намагалася зняти шкірку з дрібної, присохлої землею бульби. Виходило незграбно, товстими шматками. На дні миски вже лежала купка обрізків. — Мамо, ну навіщо ви починаєте? — стиха озвався Назар із кутка, де намагався полагодити застібку на старій куртці. — Люба ж уперше таке бачить. У місті все купують чистим, у пакетах. Вона на роботі головою думає, а не руками картоплю шкребе. — Головою, кажеш? — звела брови мати. — Голова — то добре. Але їсти хочеться щодня, і не раз на добу. Як піде чоловік із ранку до вечора на роботу, то йому в тарілку комп’ютер не наллєш. Йому треба борщу наваристого, щоб ложка стояла, і пирогів пухких. Марія Василівна підійшла ближче, зазирнула в миску і тільки похитала головою. — Ти глянь, половину добра на смітник викинула. Це ж праця, дівко. Її навесні вкинь у землю, потім прополи, від жука вбережи, вибери восени, у погріб на плечах занеси. А ти береш і добрий шмат викидаєш. Так господарство не ведуть. Люба стримала зітхання. Їй дуже хотілося встати й вийти з цієї хати просто зараз
— Та ти навіть картоплю не вмієш чистити, то як ти збираєшся дати раду моєму синові? — голосно, на всю кухню, промовила Марія Василівна, важко опустивши долоні на
Навіщо ти взагалі зізналася моїм колегам, що миєш підлоги, невже не можна було збрехати і сказати, що ти просто працюєш адміністратором? Ярослав стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у великому дзеркалі, і нервово поправляв комір сорочки. Він навіть не повернувся, коли кинув ці слова. Вони прозвучали буденно, наче він говорив про дрібну побутову неприємність, наприклад, про розбиту чашку чи забутий у магазині хліб. Мирослава сиділа біля столу і тримала в долонях теплу кружку з ромашковим чаєм. Вона відчула, як усередині все стислося, але зовні залишилася абсолютно спокійною. — А навіщо мені брехати людям, Ярославе? — тихо спитала вона. — Я заробляю чесно, ні в кого нічого не вкрала і нікому не завинила. — Ти просто не розумієш елементарних речей! — чоловік нарешті обернувся, і на його обличчі з’явився вираз тихого роздратування. — До нас сьогодні прийде Петро Васильович із дружиною. Він мій безпосередній керівник, від нього залежить моє підвищення у відділі. А від тебе знову пахне мийними засобами. Мені соромно дивитися людям в очі, коли запитують про твою зайнятість. Мирослава повільно видихнула і поставила кружку на стіл
— Навіщо ти взагалі зізналася моїм колегам, що миєш підлоги, невже не можна було збрехати і сказати, що ти просто працюєш адміністратором? Ярослав стояв у передпокої, розглядаючи своє
Хату в селі перепишете назад на сина, а квартиру потім онучці залишите — отак буде справедливо перед Богом і людьми. Свекруха була категоричною. Надія Петрівна сиділа на чолі столу, неспішно розгладжувала мереживну серветку під блюдцем і дивилася на мене поглядом господині, яка вже все вирішила за інших і просто оголошує свій вирок. Ми з чоловіком приїхали до неї в неділю, як робили це роками. Привезли повні торби свіжих харчів із базару, пересунули важку дубову шафу, яку їй раптом заманулося поставити ближче до світла, і нарешті сіли випити чаю. Я тримала в долонях гаряче горнятко і боялася навіть поворухнутися, відчуваючи, як у повітрі згущується неприємний холод. Мова йшла про стару садибу з дерев’яною хатиною, яблуневим садом і городом. Ту саму садибу, яку ми з Назаром три роки тому викупили в його матері за чималі гроші. Не отримали в дар, не дочекалися в спадок, а саме купили. З офіційним договором, з банківською випискою, із гербовими печатками в нотаріуса. Ми тоді віддали практично всі наші спільні заощадження, які кілька років збирали на ремонт власної оселі. Надія Петрівна тоді скаржилася на погане самопочуття, переконувала, що їй потрібні кошти на тривале відновлення здоров’я та санаторії. Ми з чоловіком не вагалися жодної хвилини. Зібрали кожну копійку, позичили решту в моїх батьків і оформили все за законом. А тепер вона сиділа навпроти й спокійно пропонувала повернути все назад
— Хату в селі перепишете назад на сина, а квартиру потім онучці залишите — отак буде справедливо перед Богом і людьми. Свекруха мовила це настільки буденно, ніби просто
Ти завтра вранці до мами заскочиш? — перепитав Василь, натягуючи куртку біля вхідних дверей. Він дивився у дзеркало і навіть не зрозумів, що це була не примха. — Ні, не зможу. У мене звіт на роботі горить. — А хто ж тоді їй свіжий хліб і ліки занесе? Надія повільно видихнула і поглянула на чоловіка. За останні кілька місяців вона чула це питання так часто, що воно стало звичним фоном їхнього сімейного життя. — Василю, якщо я маю тричі на тиждень бігати на інший кінець міста, готувати обіди на три дні вперед і прибирати, то давай хоч не називати це простим словом «підсобити». — А як це називати? — здивувався він, зупинивши руку з ключами. — Другою зміною. Без вихідних і без подяки. У коридорі стало тихо. Чути було тільки, як за стіною у вітальні донька гортає зошит і тихенько бурмоче вірш, який задали вивчити на пам’ять. Зазвичай у Василя на такі розмови була готова чергова відповідь: «Тобі важко, чи що?», «Це ж батьки, треба виручати». Але сьогодні він замовк. Зняв куртку, повісив її назад на вішак і пішов на кухню пити воду. Він уперше за довгий час не знайшов, чим заперечити
— Якщо я у твоїх батьків і перше варю, і підлогу мию, і повні торби з базару тягаю, то, може, мені пора трудову книжку туди занести і ставку
Гарно виходить! Твоя мама свою пенсію на окремий рахунок складає, а дорогі харчі їй чомусь маємо купувати ми! Марта вимовила це тихо, без крику, але так, що в кухні одразу запанувала ніякова тиша. Юрій якраз збирався на роботу, пив чай і поправляв комір сорочки. Він завмер із чашкою в руці, ніби сподівався, що дружина просто пожартувала або сказала це зопалу. Але Марта не жартувала. Перед нею на кухонному столі лежав клаптик паперу, густо списаний акуратним, дрібним і трохи тремтячим почерком. Цей папірець з’являвся в їхньому домі стабільно двічі на місяць, щоразу після того, як Надія Петрівна телефонувала синові просто спитати, як у нього справи на роботі. Зазвичай список починався скромно, але чим далі йшов час, тим більше в ньому з’являлося пунктів, повз які сама Марта в крамниці часто проходила з легким зітханням. Оливкова олія тільки першого холодного відтиску. Сир твердий, але обов’язково витриманий, без замінників жиру. Форель або сьомга, бо від річкової риби у мами, мовляв, печія. Кава лише в зернах, зерна обов’язково свіжого обсмаження, сорт підкреслений олівцем. І ще десяток дрібниць, кожна з яких коштувала не так уже й мало
— Твоя мама свою пенсію на окремий рахунок складає, а дорогі харчі їй чомусь маємо купувати ми! Марта вимовила це тихо, без крику, але так, що в кухні
Любо, ти борошно відклала? Мама просила те, вищого ґатунку, каже, для пиріжків на свято. І пачку соди. І олію ту, що з запахом, у пляшці. Вона звичайну не любить, каже, там користі нема ніякої. Люба повільно сіла на ліжку і провела долонею по обличчю. Усе повторювалося з точністю до коми, як заїжджена платівка. Щосуботи, починаючи з перших весняних проталин і закінчуючи листопадовими приморозками. — Назаре, поясни мені одну річ. Ми їдемо в село, яке за годину їзди від нашого дому. Там є два непогані продуктові магазини. Навіщо ми щоразу тягнемо повний багажник крупів, солодощів, цукру і ковбаси, ніби там безлюдний острів? Назар зітхнув, винувато розвів руками і поправив лямку рюкзака. Йому було трохи за сорок, він мав гарну посаду, повагу серед колег і міцний характер на роботі, але перед своєю матір’ю ставав слухняним школярем. Стефанія Іванівна володіла особливим даром. Їй не треба було підвищувати голос чи сваритися. Їй вистачало просто помовчати у слухавку так гірко й проникливо, що дорослий чоловік одразу почувався винним у всіх негараздах світу. — Ну ти ж сама розумієш, — стиха мовив чоловік. — Мама все життя звикла заощаджувати. У неї пенсія крихітна. Їй спокійніше, коли повна комора запасів. Вона все хвилюється, що настануть скрутні часи. — У неї пенсія лежить на банківському рахунку, Назаре, — нагадала Люба, спускаючи ноги на підлогу. — Бо всі рахунки за світло, газ і дрова сплачуємо ми. Ліки купуємо ми. Щовихідних привозимо повні торби харчів теж ми. Добре, давай збиратися. Що швидше поїдемо, то швидше цей день закінчиться
— На город треба їхати, бо мама скаже, що ми невдячні діти і через нас у неї підскочить тиск, — сказав Назар, натягуючи старі витерті джинси. — А
Світланочко! Треба трохи начистити картоплі, заправити салати, спекти м’ясо, подати гаряче, наглянути за чаєм. Невже тобі для рідної сім’ї важко прийти на кілька годин раніше? Ти ж у нас господиня, у тебе все виходить набагато смачніше. Ці слова прозвучали настільки звично, що мені стало ніяково від власного бажання заперечити. У мої тридцять вісім років у нашій родині давно склався непорушний порядок. Мій старший брат Ярослав мав дружину Галину і двох школярів. У них завжди були поважні причини: уроки, гуртки, робота, ремонт, сімейні поїздки. А я працювала в місцевій бібліотеці, мешкала сама в невеличкій квартирі, і тому мої вихідні за замовчуванням вважалися абсолютно вільними. Якщо треба було зустріти людину з пакунком посеред робочого дня, почекати сантехніка в батьківській оселі чи напередодні свята оббігати кілька крамниць — завжди згадували про Світлану. «Світланко, виручай, у тебе ж нема дітей, тобі простіше відлучитися», — казала мама. І я виручала. Роками виручала, бо з дитинства засвоїла просте правило: добра донька повинна допомагати і не створювати зайвих клопотів. Готувати я справді любила, але любила робити це спокійно, для душі, коли ніхто не підганяє. Почалося все багато років тому, коли мама перед батьковим днем народження попросила спекти фірмовий яблучний пиріг
— Ти не будеш сидіти за столом з усіма, як звичайна гостя на дні народження власного батька! Чи ти думала, що просто прийдеш і просто сядеш склавши руки?
Доню, сядь із нами, поїж гарно, — м’яко зупинив її батько. — Я не голодна, поп’ю чай у себе, — сухо кинула дівчина вже з коридору й зачинила за собою двері. Василь тоді лише винувато розвів руками й тихо сказав: — Їй просто незвично на новому місці, вона скоро призвичаїться. — Звісно, потрібен час, — щиро відповіла Ірина, сподіваючись на краще. Проте тижні минали один за одним, а крига між ними так і не танула. Вікторія створила навколо себе невидиму, але міцну стіну відчуження. Вона виходила зі своєї кімнати лише тоді, коли треба було поїсти або кудись піти. На привітання Ірини дівчина відповідала крізь зуби, на прості запитання про справи в школі лише знизувала плечима або кидала коротке: «Нормально». Ірина щосили намагалася знайти спільну мову з пасербицею. Вона купувала саме ті ласощі, які подобалися дівчині: ніжні кисломолочні десерти особливої марки, натуральний сік, свіжу випічку
— Твоя донька вже доросла, нехай іде підробляти, а не заглядає до мого гаманця! — спокійно, але дуже твердо мовила Ірина, дивлячись чоловікові просто у вічі. У коридорі
Чому у нас вдома знову чужі люди? Ти зробив з нашої оселі прохідний двір! – Надійко, люба, ну чого ти відразу кричиш? Це просто мій кум з далекої родини приїхав у справах, потяг був зранку, готелі дорогі, от я й подумав… – Ти подумав?! Ти хоч колись думаєш про те, що цей дім — наш спільний, а не вокзальний зал очікування для всіх твоїх знайомих, кумів і колег? Надія стояла посеред передпокою з важкими пакетами в руках, і руки її тремтіли не від утоми, а від глибокої, безмежної образи. Вона кинула під ноги чоловікові оберемок колись світлої постільної білизни, на якій тепер темніли плями від чиєїсь вуличної недбалості. Ця білизна бачила більше чужих людей, ніж номер у придорожньому мотелі, і Надії здавалося, що разом із цими речами брудниться саме її життя. – Ростиславе, поглянь на це. Поглянь своїми очима. Я виглядаю як господиня затишного дому чи як покоївка, якій забули виплатити платню за два роки каторжної праці? Чоловік кліпнув очима, опустив погляд на білизну й винувато потер потилицю, намагаючись знайти хоч якісь лагідні слова, щоб погасити полум’я. Він щиро не розумів, чому його лагідна, привітна дружина раптом перетворилася на натягнуту струну, готову луснути від найменшого дотику. – Надійко, сонечко, ну навіщо ти так? Білизну пральна машинка випере, ми ж не руками в річці полощемо. А людина мала потребу, попросилася на день-два. Хіба по-людськи відмовити
– Чому у нас вдома знову чужі люди? Ти зробив з нашої оселі прохідний двір! – Надійко, люба, ну чого ти відразу кричиш? Це просто мій кум з

You cannot copy content of this page