У селі всі знали Ганну, доволі специфічною жінкою вона була. Чоловіка рано не стало, і лишив їй найцінніше — сина Михайла. От Михайло був для неї всім: і сонцем, і радістю, і змістом життя. — Михайлику, ти в мене один, я тобі все віддам! — казала вона, коли він ще хлопчаком бігав по подвір’ї. Вона й справді все робила за нього. Не давала ні пальця об палець ударити: і їсти приготує, і сорочку попрасує, і все йому купить, що він тільки захоче. Ріс Михайло як пиріг в маслі, і все завдяки мамі. А коли настала пора женитися, тут і почалися труднощі. Ганна була не з тих матерів, що легко пустять іншу жінку до серця сина
У селі всі знали Ганну, доволі специфічною жінкою вона була. Чоловіка рано не стало, і лишив їй найцінніше — сина Михайла. От Михайло був для неї всім: і
Після того, як не стало батька, мама, Галина Іванівна, оформила все на себе – так радили у сільраді. – Щоб не морочитись потім, – пояснювала вона дітям. – Хай буде спокій. Зоряна тоді не задумувалась. Вона й не сумнівалась, що «спокій» означає, що після мами все залишиться їй. Бо ж хто ж іще? Її рідний брат Станіслав давно жив у місті. Ще за життя батька йому купили квартиру, щоб не тинявся по гуртожитках. Потім він одружився, піднявся на роботі, збудував свій дім – гарний, великий, з гаражем і альтанкою. А Зоряна залишилася з мамою. І не тому, що не мала куди піти – просто не могла залишити стареньку саму. – Хай Стась живе, як хоче, – казала мама. – А ми з тобою якось будемо
У тому дворі, де росли півонії, бузок і стара яблуня, Зоряна знала кожен камінчик. Там вона робила свої перші кроки, гралася з подругами, вивчала уроки на ґанку, сушила
Якось у двері Жанни подзвонили. На порозі стояла та сама дівчина — Світлана. У руках — старий наплічник, на плечах — легка курточка, а в очах — розгубленість і надія. — Тітко Жанно, — почала вона несміливо, — я… не знаю, куди мені. Мама п’є, вдома постійні сварки, а я вступила в технікум у вашому місті. Дали гуртожиток, але туди треба заплатити за місяць наперед, а в мене нема. Я думала, може, ви пустите мене на якийсь час? Поки я оформлю документи, знайду підробіток… Жанна довго дивилася на дівчину. Їй згадалися власні роки юності — теж приїхала колись у місто, теж не мала до кого звернутися. — Заходь, — тихо сказала вона. — Не стояти ж на порозі. Світлана зітхнула з полегшенням. Того вечора вони довго говорили. Дівчина розповідала, як важко жилося з матір’ю, і як вона мріяла вчитися на перукаря. — Я не хочу бути, як вона, — сказала тихо. — Я хочу жити інакше
Жанна Олександрівна завжди вважала себе жінкою з характером. Не з тих, що плачуть через дрібниці чи скаржаться на долю. Вона мала двокімнатну квартиру в старому, але охайному будинку
В пʼятницю ввечері на кухні пахло піцою, а на екрані телевізора вже починався черговий випуск «Холостяка». – Тихіше, Ігорю, зараз почнеться церемонія троянд! – крикнула з вітальні Олена, зручно вмощуючись на диванчик біля телевізора. – Та що ти там знову дивишся? – чоловік зайшов до кімнати, покручуючи головою. – Ті самі дівчата, ті самі сльози. – Це цікаво! – відрізала вона, навіть не відриваючи погляду від екрана. – Сьогодні він когось відправить додому, а когось поцілує. Ігор зітхнув і сів поруч. Але через кілька хвилин не витримав – узяв телефон і пішов у спальню
В пʼятницю ввечері на кухні пахло піцою, а на екрані телевізора вже починався черговий випуск «Холостяка». — Тихіше, Ігорю, зараз почнеться церемонія троянд! — крикнула з вітальні Олена,
Телефон задзвонив несподівано. Я саме складала речі до пральної машини, коли почула той знайомий, давно забутий голос. – Доню… приїдь, будь ласка. Я навіть не одразу впізнала – скільки років минуло? П’ять? Може, сім? Ми не спілкувалися з мамою відтоді, як вона переписала все своє майно на Юрія – свого улюбленого сина, мого брата. – Мамо? – тільки й змогла вимовити. – Приїдь, – повторила вона. – Мені дуже треба з тобою поговорити. Її голос був тихий, хрипкий, зовсім не той владний, різкий тон, яким вона звикла зі мною говорити. Я відчула щось схоже на тривогу. Але ще більше – образу
Телефон задзвонив несподівано. Я саме складала речі до пральної машини, коли почула той знайомий, давно забутий голос. — Доню… приїдь, будь ласка. Я навіть не одразу впізнала —
Після десерту настав час подарунків. Тамара Петрівна з нетерпінням розкривала коробки, коментуючи кожен презент – то з щирою вдячністю, то з легким презирством. І ось Андрій піднявся зі свого місця, тримаючи невелику оксамитову коробочку. – Мамо, – почав він урочисто, – ти в мене найкраща. І я хочу, щоб ти завжди мала те, що гідне тебе. Усі завмерли, коли вона відкрила коробку. Всередині блиснули сережки – справжні, великі, з діамантами. – Ой, Боже мій! – вигукнула одна з подруг. – Діаманти?! – Та ти що! Які розкішні! Тамара Петрівна театрально приклала долоню до грудей, а Ілона, що сиділа поруч, відчула, як серце стислося. Вона знала ці коробочки – вони разом із чоловіком обирали мамі подарунок, і це мали бути сережки з білим камінцем, за десять тисяч. Не діаманти. Вона глянула на Андрія – він уник її погляду
Святкування ювілею Тамари Петрівни готувалося з розмахом. У ресторані вже накривали столи з білими скатертинами, музиканти налаштовували апаратуру, а сама винуватиця свята, струнка, доглянута, у блискучій сукні кольору
Петро приїхав таємно – на кілька днів, бо дуже хотів побачити дітей. Став під двором і довго не наважувався зайти. Побачив, як баба Марія виносить відро, й покликав її. – Мамо, як ви? – спитав, обережно торкаючись її руки. – Ой, Петре, синку… – зітхнула вона. – Ми тут якось. Діти ростуть, Орися все так само. Не робить, не дбає. Тільки тепер ще й злиться на тебе, бо грошей не висилаєш. Того вечора він таки переступив поріг. Христина зустріла його холодно: – Ти чого приїхав? Нам і без тебе добре. – Доню… – прошепотів він. – Ти ж нас кинув! – вигукнула вона й побігла в кімнату. Орися стояла збоку, переможно піднявши брову. – Бачиш, Петре? Отак тебе тут чекають. – Я не через тебе приїхав, – відповів він твердо. – Я до дітей. Він залишив їм гроші на навчання, і, не попрощавшись із жінкою, пішов
Петро завжди був чоловіком працьовитим і спокійним. Ніколи не вмів голосно кричати чи лаятися, не виставляв дружині зайвих претензій. В нього були золоті руки. Він багато чого досяг:
Мамо, досить! – вигукнула Наталка. – Ти постійно чіпляєшся до Руслана! – Бо я бачу, хто він! – відрубала мати. – Він живе в моїй хаті, а веде себе, ніби господар! – Ну і що, що твоя хата, мамо? Ми ж тепер усе разом робимо! Ми ремонти за свої гроші зробили, меблі нові купили. І один Руслан тут тягне всю роботу на собі. – А я, значить, нічого не робила? – очі Анни Петрівни блиснули. – Я в Чехії, у Польщі гарувала, щоб ви мали де жити! А він? Прийшов на готове! Руслан стояв осторонь, мовчав. Потім тихо сказав: – Я не хочу сварок. Якщо треба – ми підемо. І пішов. Не на годину, не на день – зібрав Наталку і дітей, зняли невелику квартиру у місті
Анна Петрівна стояла біля вікна, заклавши руки за спину, і дивилася, як її дочка Наталка з чоловіком Русланом копирсаються у дворі. Він, видно, знову щось лагодив біля сараю.
Одного літа в житті Івана все пішло не туди. У місцевій школі, де Іван допомагав ремонтувати дах, працювала нова молоденька вчителька – Галина. Чорнява, з лагідними очима, щира, як весняна річка. Спершу він просто допомагав їй носити дошки, потім – затримувався на розмови, а згодом уже чекав кожної зустрічі. Вона сміялася, дивлячись на нього: – Ви, Іване, такий серйозний. Наче старший брат, а очі – теплі. – Старший брат? – жартував він. – То я вже старий, виходить? – Не старий, а надійний. І саме це слово – «надійний» – чомусь його і підкупило. Бо вдома Марія все частіше мовчала, втомлена, з хусткою на голові й болем у спині. А Галина дивилася на нього так, наче він ще може бути молодим
Іван ніколи не був гулякою. У селі його знали як спокійного, роботящого чоловіка — не пияка, не крикуна. Хіба що інколи, після роботи, міг випити чарку з сусідом і
Моя тітка Анна Сергіївна ніколи не мала чоловіка. Принаймні, ніхто з родини про нього не знав. Казали, що в молодості в неї був якийсь «чиновник високого рангу», роман, який закінчився тим, що вона так і залишилася сама. Але не нещасна, не скривджена – просто вибрала самоту. І от саме це вибір, здається, і не могли їй пробачити. Вона не приходила на дні народження, навіть коли її кликали. – Анно, ну приїдь хоч раз, – просила мама. – У нас же вся родина буде. Ти ж навіть до племінника на весілля не приїхала! – У мене свої справи, – спокійно відповідала тітка. – Я в клубі англійської сьогодні. – У якому ще клубі? – обурювалася мама. – Тобі шістдесят сім! – Саме тому я й ходжу, – усміхалася тітка і клала слухавку
У мене була тітка, яку не любили. Як племінниця, довго не могла зрозуміти, чому вся родина так дивно ставилася до Анни Сергіївни. Вона нікого не ображала, нікому зла

You cannot copy content of this page