То була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку, а я планувала прибрати, зварити щось смачне, бо весь час робота, робота, і руки не доходять. І от стою я, обдумую, з чого почати — з миття підлоги чи з борщу — як дзвінок у двері. Я аж здригнулась: кого ще принесло у суботу зранку? Відчиняю — і мало не впустила від подиву відро з водою. На порозі стоїть свекруха. Лідія Сергіївна — жінка не з легких. Колись ми начебто ладнали, але потім щось пішло не так. Для неї я завжди «не така»: не так варю, не так говорю, не так чоловіка доглядаю. І врешті ми просто перестали спілкуватися — я вирішила, що це найкраще, аби зберегти хоч якісь нерви. А тут вона стоїть, така вся при параді — посміхається, тримає в руках пакунок
Ой, то була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Без дзвінків, без гостей, без поспіху. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку — от і добре,
Галина завжди була жінкою з тієї категорії, про яку кажуть: «їй пощастило». Хоч і вийшла заміж у 25 — для села то вже вважалося «пізно», — але зате за кого! Василь — господар, роботяга, чоловік, який не боявся роботи ні в полі, ні на будові, ні за кордоном. Його поважали всі — і чоловіки, бо вмів гроші заробити, і жінки, бо був спокійний, тверезий і, як казали, «не гуляв». Вони побралися тихо. Без гучних весіль, без гулянок на три дні. Галина тоді вже не мріяла про фату й лілеї — хотіла просто спокою, стабільності. Вона дивилася на Василя й думала: «Оце моє спокійне майбутнє». Жили вони, як кажуть, у маслі, аж тут по селу поповзла чутка, що Галина пішла від чоловіка
Галина завжди була жінкою з тієї категорії, про яку кажуть: «їй пощастило». Хоч і вийшла заміж у 25 — для села то вже вважалося «пізно», — але зате
Я виросла в сім’ї, де мама була… м’яко кажучи, не сімейна. Тато пішов, коли мені було років сім. Пам’ятаю, як він ще намагався дзвонити, приїжджати, приносити шоколадки, але мама завжди зустрічала його дуже непривітно: — Не приходь сюди більше! Нам тебе не треба! Після кількох таких сцен тато просто зник із мого життя. Мама була красива, доглянута, але холодна. Її цікавило тільки одне — щоб було, що вдягти, і куди піти “у світ”. Я ж росла сама — школа, книжки, телевізор, іноді сусіди підгодовували борщем чи пиріжками, бо мама часто “зникала на день-два”. Я дуже рано зрозуміла, що любов — це не завжди про родину. І ще тоді, в дитинстві, я пообіцяла собі: коли виросту — ніколи не буду схожа на неї
Я виросла в сім’ї, де мама була… м’яко кажучи, не сімейна. Тато пішов, коли мені було років сім. Пам’ятаю, як він ще намагався дзвонити, приїжджати, приносити шоколадки, але мама
Через три дні ми з Михайлом уже їхали в Буковель. Осінь була казкова — ліси червоно-жовті, повітря прозоре, як скло. Михайло сміявся, розповідав байки про молодість, ми ходили на екскурсії, пили глінтвейн. Я почувалася щасливою. І от у неділю, після сніданку, ми вирішили зайти в кафе біля підйомника. Я саме знімала рукавички, коли чую — знайомий голос: — Мамо?! Підводжу очі — стоїть Марина. У спортивному костюмі, з бейджем “учасник конференції”. Обличчя її — наче камінь. Поруч Артем. Я остовпіла. — А… а ви що тут робите? — питаю. — Конференція, — відповідає вона холодно. — А ви ж казали, що на дачі
У свій шістдесят один рік я ніколи не думала, що отаке може трапитися зі мною — коли тебе роками не помічають, а потім згадують тільки тоді, коли ти
Я вийшла заміж у 23 роки. Вадим мені тоді здався саме тим чоловіком, якого я так довго шукала. Гарно говорив, красиво залицявся, носив квіти без приводу, умів слухати. Ми одружилися через пів року після знайомства, і тоді мені здавалося, що життя починається і все буде добре. Та вже за кілька місяців я почала розуміти, що те “життя”, про яке я мріяла, виглядає зовсім інакше. Вадим говорив багато, але не робив нічого. Він міг обіцяти, що завтра піде влаштується на роботу — і не йти. Міг сказати, що допоможе мені, а натомість цілий день лежав на дивані, гортав телефон чи “думав про бізнес”. Його “бізнес” так ніколи і не почався, а от кредити, які він набирав “на розвиток”, лягли на мої плечі
Я вийшла заміж у 23 роки. Вадим мені тоді здався саме тим чоловіком, якого я так довго шукала. У ньому було щось спокійне, упевнене, начебто надійне. Гарно говорив, красиво
Закінчивши технікум, Іван повернувся у своє село — допомагати матері на господарстві. Вона була вдовою, жінкою суворою, але справедливою. Катя залишилася у місті, працювала в пекарні, але з кожним днем відчувала, що без Івана їй пусто. Телефонували щодня, але то було не те. Іван теж тужив. Одного разу він сказав матері: — Мамо, я хочу Катю привезти, познайомити вас. — А хто вона? — підняла брову. — З дитбудинку. Мати помовчала. — З дитбудинку, кажеш… А ти певен, що вона тобі потрібна, що у неї добра душа? Бо не кожному вдається без мами вирости з добрим серцем
Катерина ніколи не знала, що таке слово мама. У дитинстві воно звучало для неї, як щось казкове — тепле, пахуче пиріжками і безпекою. Але в її житті було
Може, хоч сьогодні не доведеться нікого будити, може, самі пригадають, що в мене день народження… Та час ішов. Один за одним хлопці вийшли з дому. Старший буркнув: — Мамо, в мене сьогодні важливий день, не забудь попрасувати мені сорочку до вечора. Молодший, навіть не знявши навушників, кинув: — Я потім подзвоню. А чоловік лише спитав, чи можна ще кави. Ніхто не сказав навіть одного короткого слова: “Вітаю”. Коли двері за останнім зачинилися, Олена стояла посеред кухні — ніби повітря раптом не стало
Олені виповнилося 45. Кругла дата, здавалось би — час, коли жінка вже щось має за плечима, але ще й може багато чого змінити. Вона прокинулась рано, ще до світанку,
Я працювала, не шкодуючи себе. Кожна відпустка — не до моря, а додому, а там в магазин будматеріалів: купити плитку, ламінат, сантехніку. Побуду трохи — і знову на роботу. Хату я будувала через телефон: «Мамо, та там майстер каже, що треба ще 10 тисяч». «Добре, доню, я перешлю». Так минуло два десятиліття. Марта вийшла заміж, народила сина, і я все частіше ловила себе на думці, що час повертатися. Хочеться ще трохи потішитися тим, що пристарала. Коли я приїхала — хата стояла, гарна, доглянута. Марта зустріла мене з усмішкою, обняла. Внук кинувся на руки. І в ту мить мені здалося: ось воно, щастя. Я відпрацювала, вистраждала, заслужила спокій. Та через кілька днів я помітила, що в хаті все — не моє
Я збудувала великий будинок, але жити в ньому не можу. Точніше, можу, але сама, бо дочка не дозволяє мені привести в дім чоловіка. В минулому я заробітчанка. Двадцять
На фото з пологового будинку — тато стоїть біля машини, мама втомлена, але усміхнена, а він дивиться кудись убік, похмурий, як не свій. Мама тримає мене, новонароджену, а він — руки в кишенях. І я зрозуміла, що він — тато для галочки. Ми росли без особливої уваги. Він рідко з нами говорив, лише бурчав: “Дівчата, дівчата… ні допомоги, ні продовження роду”. Мама все намагалася його розвеселити, але тато жив, ніби в тіні якоїсь своєї нездійсненої мрії. А потім народився його племінник — син рідного брата. І ніби світ перевернувся. Тато, який завжди був байдужим, ожив. Він бігав до брата, возив малого на риболовлю, у ліс, у зоопарк. Купував йому машинки, велосипед, навіть комп’ютер, коли ми з Мариною ще гралися старими ляльками. І коли мама тихо сказала: — Ти своїм дітям так не купував, як племіннику. Він відповів: — Бо це хлопець
У мого тата було дві дочки — я і моя старша сестра Марина. Ми завжди знали, що тато хотів сина. Не просто хотів — мріяв. Мама жартувала, що
Усе почалося тихо. Я саме пекла пиріг — яблучний, Ілля його дуже любить. Вечір був спокійний, за вікном падав дрібний сніг. Я навіть не підозрювала, що зараз почнеться розмова, яка змусить мене сумніватися у всьому. — Мамо, — зайшов він у кухню, — можна я тебе з кимось познайомлю? — З ким? — З Настею. Вона… ну, ми зустрічаємось. Я усміхнулась. — Ну що ж, прекрасно. Молодий хлопець, студент, має дівчину — це нормально. Приведи, познайомимося. І він привів. Ілля сів навпроти мене з серйозним виглядом і видав: — Мамо, ми з Настею вирішили, що будемо жити разом. Я ледь не впустила чашку. — Як це — жити разом?
Мені сорок чотири. Я все життя прожила з відчуттям, що мушу бути сильною. Не тому, що хотіла — просто не мала вибору. Коли мені було двадцять п’ять, я залишилася

You cannot copy content of this page