Насті уже було двадцять вісім. Усі подруги або вже мали обручки, або хрестили дітей. А вона все чекала, бо Сергій сказав – хочу зробити все як слід. З обручкою, з рестораном, з квартирою. Потерпи ще трохи. А вона вже не могла терпіти. Їй не треба було ресторану. Їй потрібна була впевненість. І розуміння, що її вибрали. Що вона – «та сама». Одного вечора Настя прийшла додому й побачила, що Сергій знову не прийшов вчасно. Телефонував, казав: «Затримався, терміново викликали». Вона сиділа на кухні, тримала в руках чашку з холодною кавою і думала: «Скільки ще можна?»
Настя познайомилася з Сергієм на третьому курсі університету. Вони разом готували курсову з соціології, сперечалися, сміялися, а потім якось так непомітно почали зустрічатися. Сергій був з тих, хто
Ми батьки, і це наш обовʼязок – допомогти сину, – благала Анна чоловіка, але Микола стояв на своєму. – Я своє слово сказав, хата у нас є. Це стало справжньою тріщиною у родині. Ганна та Микола жили в селі, в своїй хаті разом з дітьми. Справжнє напруження почалося, коли Андрій заговорив про те, що хоче будувати окрему хату. – Тут будинок є, живи собі, – відмахнувся Микола. – А я хочу жити сам. Щоб не казали мені, коли вставати і як щось робити, – відповів син. – То йди й будуй. Тільки не проси допомоги, – різко кинув батько
– Ми батьки, і це наш обовʼязок – допомогти сину, – благала Анна чоловіка, але Микола стояв на своєму. – Я своє слово сказав, хата у нас є.
Тату, чи не міг би ти допомогти? Я підрахував – треба десь шість тисяч доларів. Може, зможеш позичити? Я потім віддам. Петро Васильович довго мовчав. Потім підвів погляд. – Сину. У мене нема таких грошей. І навіть якби були, я б не дав. Остап спалахнув: – Як це – не дав? То ти не хочеш мені допомогти на найважливіший день у житті? – Весілля – це не найважливіше. Важливіше – як ти з Наталкою житимеш далі. А на гулянки я грошей не даю. Якщо не маєш сам – живіть скромніше
Остап був звичайним хлопцем із провінційного містечка. Вивчився в технікумі, пішов працювати на будову, де швидко здобув авторитет як відповідальний і вправний майстер. У двадцять шість він зустрів
Як розлучення? Мамо, ви ж 30 років разом! А що далі? Та й що люди скажуть? Дочка не могла повірити у новину – батьки після стількох років шлюбу вирішили розбігтися, наче нічого й не було. Одного вечора, коли за вікном лив дощ, а телевізор мовчав, Галина сиділа на кухні з чашкою чаю. Сергій мовчки зайшов, налив собі кави і сів навпроти. Вони сиділи довго, кожен у своїх думках. – Слухай, Сергію… – почала вона несміливо. – Що? – А ти ще хоч щось відчуваєш до мене? Він підняв очі. Здивовано. Мовчав. – Бо я вже давно не відчуваю нічого
– Як розлучення? Мамо, ви ж 30 років разом! А що далі? Та й що люди скажуть? Дочка не могла повірити у новину – батьки після стількох років
Коли Оксанка виходила заміж за Сергія, всі подруги дружно попереджали: – Дивись, там свекруха крута! Кажуть, не любить невісток і всім командує. Оксана лише посміхалась. Вона була дівчиною розумною, з села неподалік, сирота з п’ятнадцяти років. Виховували її бабуся з дідусем, а після того як їх не стало, вона залишилася сама себе. Коли зустріла Сергія – доброго, лагідного хлопця з технікуму – то мов відчула: це її берег
Коли Оксанка виходила заміж за Сергія, всі подруги дружно попереджали: – Дивись, там свекруха крута! Кажуть, не любить невісток і всім командує… Оксана лише посміхалась. Вона була дівчиною
Та хто ж тебе там чекає? – казала мама, коли почула, що Світлана вирішила їхати в Польщу. – Он Оленка за Петра виходить, а ти за кордон чогось. – Мамо, не всім же вік біля плити стояти. Я хочу іншого життя. Гроші, досвід… побачу світ, – відповідала Світлана з впертістю у голосі. Світлана поїхала й справді добре влаштувалася: спершу мила посуд у ресторані, потім вивчила мову, закінчила курси і працювала в офісі великої компанії. Вона не хвалилася, але завжди допомагала родині: висилала гроші батькам, передавала речі, і навіть весілля Оленки частково оплачувала. А в Оленки було все так, як вона мріяла: весілля, чоловік Петро, гарне подвір’я, кури, корова, садок
Оленка й Світлана були рідними сестрами, але такими різними, як день і ніч. Оленка – тиха, домашня, з дитинства любила готувати, поралась на городі, мріяла про весілля в
Ви до Оксани мчите, як тільки вона чхне, – з докором якось сказала Ганні невістка Ірина. – Оксані важко. Там двоє малих дітей. Їй навіть нема з ким словом перемовитись, – виправдовувалася свекруха. Ірина мовчала, але з кожним разом її невдоволення ставало помітнішим. Вона не була зла, але мала свій характер. Відчувала, що свекруха ніби тілом тут, а думками завжди в місті, біля доньки. І хоч Ганна завжди щось робила по господарству, готувала, допомагала з городом – душа її була в іншому домі
Коли Ганна Семенівна вийшла на пенсію, вона вирішила, що найкраще – жити в селі з сином. Степан мав хату, город, непогано заробляв на ремонтних роботах. Невістка Ірина –
Ярослава поїхала на заробітки в Італію, коли їй було сорок п’ять. – Мамо, поїдь. Люди їздять, гроші заробляють, квартири дітям купують. А ти що – все життя на грядці? – казала Марійка. – Я не знаю, я ж ніколи ніде не була, хто мене там візьме? – Та візьмуть. Було б здоров’я. Там наших повно. Знайдеш когось. Заробиш. І вона поїхала. Італія зустріла Ярославу тісною кімнаткою під Римом і літньою сеньйорою Анною, яку треба було годувати, піднімати з ліжка, мити, слухати і терпіти. Але Ярослава мовчала. Робила. Вночі молилась і думала про дітей
Ярослава поїхала на заробітки в Італію, коли їй було сорок п’ять. Діти підростали – Ігор навчався в технікумі, Марійка тільки-но закінчила школу. У селі жити було важко: зарплат
Мамо, нам треба поговорити, – сказала мені донька, не встигла я й поріг переступити. – Ти ж сама бачиш, що нову квартиру краще мені віддати. Ми ж не могли переїхати без тебе, але тепер, якщо ти дозволиш, ми переїдемо в цю квартиру за кілька днів. Мене наче вразило громом, і на якусь мить я не могла нічого сказати. Але донька, здається, не просила, а просто ставила перед фактом: вони хочуть забрати мою нову квартиру, яку я придбала для себе, а мені залишити стару. Я ледве змогла знайти слова, аби відповісти. Проте, не маючи сили відмовити, я просто сказала, що мені потрібно трохи часу, аби все добре обміркувати
– Мамо, нам треба поговорити, – сказала мені донька, не встигла я й поріг переступити. – Ти ж сама бачиш, що нову квартиру краще мені віддати. Ми ж
Минуло вісім років. Синьйори Анни не стало, а Марія залишилась жити в тому ж містечку, бо інша сім’я запропонувала їй легальну роботу. І саме тоді, коли вона вже й не чекала, сталося те, чого найменше сподівалась: вона закохалась. Його звали Лоренцо. Він був овдовілим чоловіком із сумними очима, любив працювати на землі, варити каву і слухати, як вона розповідає про свій дім десь в Україні. З ним було легко. Без докорів. Без “ти мусиш”. Без того, до чого вона звикла з молодих літ. Коли він зробив їй пропозицію, вона плакала. Бо вперше за все життя її вибрали не як служницю, а як жінку
Коли Марії було трохи за сорок, вона вперше ступила на римську землю. За плечима – розбитий шлюб, борги, діти, що ледве вивчились, і серце, яке давно забуло, що

You cannot copy content of this page