Головна

op

Галина стояла на касі зі своєю мамою. У звичайному супермаркеті, де пахло хлібом і кавою, а біля кас у черзі стояли люди з возиками, повними продуктів. Вони купували вечерю, як завжди, — мама вибирала все, що хотіла, Галина мовчки платила. Коли мама дістала її банківську картку і приклала до термінала, касирка чемно сказала: — Недостатньо коштів на рахунку. Мама аж здригнулася: — Як це? Та я ж учора ще братові твоєму скидала на машину, там було достатньо. І так, ніби між іншим, додає: — Ну, я ж не знала, що ти щось купувати зібралась. Галина стояла, мов прикута, як мінімум, їй було соромно перед людьми
Життєві історії 0
Галина стояла на касі зі своєю мамою. У звичайному супермаркеті, де пахло хлібом і кавою, а біля кас у черзі стояли люди з возиками, повними продуктів. Вони купували
Людмила Петрівна сиділа і не могла повірити, що все те, що відбувається — реальність. Її син, її єдиний син, якого вона виплекала, якого берегла, за якого мріяла видати найкращу, найрозумнішу, найгарнішу дівчину в районі — вибрав собі розлучену однокласницю з дитиною. — Ти що робиш? — вона тоді ледве не впустила чашку з рук, коли Руслан сказав їй це за вечерею. — Ти ж хлопець із порядної сім’ї, з освітою, з роботою. А вона… з дитиною! Ти розумієш, що це чуже дитя? Ти не знаєш, які там гени! На що ти підписуєшся? — Мам, — спокійно сказав Руслан, — для мене головне, що вона добра. І що я її люблю. — Любов! — Людмила Петрівна різко підвелася з-за столу. — Любов пройде, а чуже дитя залишиться! Ти ще не знаєш життя, синку
Життєві історії 0
Людмила Петрівна сиділа і не могла повірити, що все те, що відбувається — реальність. Її син, її єдиний син, якого вона виплекала, вилюбила, якого берегла, за якого мріяла
В Італію повертатися Марія не планувала. Дні минали спокійно. Вранці — город, потім ринок, обід, ввечері — серіали й чаювання. А в шафці, під рушником, лежала її гордість — конверт із тими дванадцятьма тисячами євро. І все було б добре, якби вона не зробила одну помилку. Одного вечора, коли діти приїхали в гості, розмова зайшла про гроші. Син Андрій якраз скаржився, що треба міняти машину: — Та що я, мам, на старому «Пежо» буду їздити? Ганьба перед людьми. А Оксана підхопила: — А мені б теж трохи не завадило, бо у малого цього року школа, треба форму купити, підручники, там все дорого. Марія усміхнулась і зізналася: — Та в мене є трохи грошей, я ж за цей рік заробила, коли вже знала, що додому. Діти одразу насторожились. — А скільки трохи? — спитала дочка. — Ну… дванадцять тисяч євро
Життєві історії 0
Марія поверталася додому з Італії після двадцяти років важкої роботи. У душі жевріла надія, що тепер все буде по-іншому. Усе життя вона мріяла про день, коли зможе більше
Мені взагалі треба було задуматись про те, що Валера якийсь не такий, ще тоді, коли я пішла з ним перший раз на зустріч у кафе. Я пам’ятаю, як він взяв чек, витяг телефон, поділив на калькуляторі навпіл — навіть хліб порахував, після чого озвучив мені скільки з мене. І ми заплатили обоє, кожен за своє. Я тоді прийшла додому ошелешена й кажу мамі: — Мамо, щось він дивний. Я сама за себе заплатила. Добре, що хоч гроші з собою мала, а то осоромилася б ще перед людьми. Мама задумалася, присіла на табуретку і каже: — Може, це й не погано. Заощадливий чоловік. Будете жити в добрі. З ним тобі точно буде усього вистачати. Не те, що твій Максим — ледве до стипендії дотягував, а ще й тебе підгодовував своїми боргами. І справді, з Максимом я якраз посварилася, тож, мабуть, хотіла переконати себе, що Валера — це стабільність. Він був наполегливий, уважний, але — без квітів, без подарунків. Просто “раціональний”
Життєві історії 0
Я сиділа на кухні і не розуміла. Ми з чоловіком прожили всього-навсього кілька місяців, але я вже думаю — чи розлучатися, чи жити далі, чи воно якось утрясеться. Бо
Все так дорого в магазинах. А бабка із черги каже: — Не дорого. Це ти невдало заміж вийшла. Я спочатку навіть не подумала, що це мені. Стою з корзиною, як усі — хліб, масло, макарони, сметана. А вона в хустинці, з очима як сканер, і продовжує: — От я в 68-му заміж вийшла так, що досі мої внуки ситі. А ти, бачу, одна і без планів. Я така — взагалі то, у мене чоловік є. – Ну якщо є, а толку нема — значить все одно нема. Черга затихла. Далі гірше, бабка дивиться в мій кошик і каже: — Масло за 50 гривень. А твій чоловік знає, що ти так живеш? Чи думає, що ти в АТБ тільки повітрям дихаєш? Я аж заніміла. І не від самої фрази, а від того, що люди в черзі почали хіхікати. Але бабці було море по коліна
Життєві історії 0
— Все так дорого в магазинах… А бабка із черги каже: — Не дорого. Це ти невдало заміж вийшла. Я спочатку навіть не подумала, що це мені. Стою
Сіла я у поїзд, квиток узяла до Києва на ніч. У сумках — повно всього: сало домашнє, ковбаса, сир, сметана, огірочки, варення, дві банки лечо, яйця — двадцять штук у коробці. Навіть курку копчену взяла. І невеличкий пакунок — то для невістки, шарфик новий купила, гарний, із блакитними квітами. Їхала — серце аж калатало. Уявляла, як зустріне мене син, обійме, познайомить із дружиною. О шостій ранку потяг прибув у Київ. Я не сказала Ігорю, що їду — думала, зроблю сюрприз. Дзвоню: — Синку, я на вокзалі, зустрічай мене! Тиша. Потім чую його голос — роздратований: — Мамо, навіщо ти приїхала без попередження? Я ж на роботі, я не можу зараз! — Та я трошки зачекаю, — кажу. — Я з поїзда, там холодно було, а ти приїдеш. Через пів години приїхав. У джинсах, у куртці, з телефоном біля вуха — все діловий. Відкрив багажник, побачив мої сумки й аж скривився
Життєві історії 0
Ой, люди добрі… ніколи б не подумала, що доживу до того дня, коли не знатиму — плакати мені чи сміятись. Але, певно, життя — воно таке: вчить нас
Мама хвора. Лежить. Я не знаю, що робити. Хату нашу забирають, ми в боргах. Може, ти б допомогла? Брат через багато років набрав Зоряну. Вона трохи помовчала від несподіванки. Перед очима — дитинство: відро з холодною водою, коли її виганяли надвір, мамині лайки, Андрій, який сміявся з неї. — А чому я маю допомагати? — нарешті спитала тихо. — Бо ми ж рідні… — прошепотів він. — Та й більше нікому… А у тебе гроші є. Невже ти кинеш напризволяще рідну маму? Рідні… Слово прозвучало, як насмішка. Але серце все одно не камінь. Вона приїхала в село, хоч і не було ніякого бажання їх усіх бачити. Хата стояла така ж стара, як і колись, тільки облупленіша. Мама — бліда, лежала в ліжку, поруч на столі — пляшка, напівпорожня. Коли побачила доньку, спершу відвернулась. Потім прошепотіла: — Не думала, що прийдеш
Життєві історії 0
Зоряна ще змалку знала, що в їхній хаті вона — зайва. Мама любила брата, Андрійка, до безтями. «Мій золотий, моя кровинка!» — співала йому, коли той, малий, ще
Якось сусідка Ганя прибігла до мене у двір. Вона ж така, що завжди перша знає всі новини. — Галю! — кричить. — Ти знаєш, що твоя Іра вийшла заміж?! Я аж лопатку випустила з рук. — Що ти таке верзеш, Ганю? — Та кажу ж тобі! Моя Марічка бачила в Інстаграмі. Фотографії — в БУКОВЕЛІ! В білій сукні, він у костюмі, там написано щось по-англійськи, дочка переклала — щойно одружені. У мене земля пішла з-під ніг. Я не повірила. — Покажи. Ганя принесла телефон. Я дивлюся — і ніби мені повітря не вистачає. Моя Ірочка. У білій сукні, щаслива, усміхнена. На фоні гір. Біля неї Юра, тримає її за талію. А підпис — «Наш день. 4 жовтня». Ірина приїхала через тиждень. Вийшла з машини в моєму дворі, вся сяюча, з обручкою на пальці
Життєві історії 0
Я не знала, що душа може боліти так. Не від хвороби, не від втрати — а від того, що твоя ж дитина тебе викреслює з власного життя. Мені
Того дня я все приготувала, як належить: і м’ясо запекла в духовці, і оселедець під шубою зробила, і улюблений салат з куркою, ананасом і кукурудзою, який усі мої гості завжди хвалять. І ще мій фірмовий десерт — шоколадний пудинг з вершковим кремом. То вже традиція — на кожне свято. І от дзвінок у двері. Відчиняю. Стоїть моя дочка — красива, як картинка, і поруч він — Ігор. На вигляд років тридцять, такий весь з себе впевнений: волосся укладене, сорочка модна, черевики блищать. Усміхається, ніби ми сто років знайомі. — Доброго дня, мамо! — каже, навіть руки не простягнув, просто пройшов, як до себе додому. — Проходь, Ігорчику, — кажу, — сідай, зараз будемо вечеряти. Він оглянувся навколо, зітхнув: — Ну, у вас тут як у музеї. Все таке… старомодне, — і засміявся. Я спершу подумала, що це такий дивний гумор. Але далі — гірше
Життєві історії 0
Я прожила 55 років, але ще такого не бачила. І, знаєте, я не з тих людей, що ходять і все терплять. Якщо щось не подобається — я скажу
Після народження дитини життя, звісно, змінилося. Мама моя допомагає, але скільки може? Людина вже не молода, а й своя господарка чекає — город, кури, хата. Тож я, коли малий трошки підріс, я почала брати потрохи клієнток додому. Навіть не так через гроші — а щоб не забути навики і не втратити клієнтську базу. Бо, чесно, у декреті дуже легко розчинитися у побуті. І мені так подобалося — поговорити з жінками, посміятись, зробити гарні нігті, відчути себе знову потрібною не тільки дитині. Жили, як усі. І от нещодавно у мого чоловіка не стало найкращого друга. Вони виросли разом, разом ходили до школи, на рибалку, на всі свої чоловічі справи. У того друга залишилася дружина і маленька дитина. Але через два тижні чоловік мені заявляє: — Я вирішив допомагати вдові Олега. Вона сама, дитина маленька, треба підтримати
Життєві історії 0
Ніколи б не подумала, що в мої 30 років я опинюся в такій ситуації, коли сидиш і думаєш: а чи це взагалі сім’я, чи просто сусідство з обов’язками?

You cannot copy content of this page