Мамо, тату, ви тільки подивіться навколо. Це все тепер ваше. Тільки ваше, розумієте? Соломія стояла на порозі невеликого дерев’яного будинку й дивилася на батьків. Вона так довго мріяла про цю мить, що в кутиках її очей стояли сльози радості. Вона роками відкладала з кожного власного проєкту, працюючи архітектором без вихідних і свят. Додаткові креслення ночами, креслення інтер’єрів, узгодження планів — кожна зароблена копійка йшла у скарбничку. Вона хотіла зробити батькам гідний дарунок на сорокову річницю їхнього весілля. Любов Петрівна, її мати, аж за серце схопилася, обережно ступаючи на м’яку зелену траву. — Соломійко, дитинко… Та хіба ж можна таке? Це ж скільки зусиль, скільки коштів треба було віддати… Ми ж усе життя по тісних квартирах та з кутка в куток. — Можна, мамо. Навіть треба. Ви все своє життя віддали нам із сестрою. Тепер час пожити для душі. Ділянка була невеличка, усього якихось сім соток, але дуже затишна. Поряд шуміли вікові сосни, за ними блищала смуга лісового ставка, а на подвір’ї стояли старі яблуні, що щедро кидали тінь на дерев’яну лаву. Любомир Васильович повільно пройшов уздовж паркану, погладив долонею сухе тепле дерево. На його обличчі, зазвичай суворому й зосередженому, з’явилася тиха, добра усмішка. — Гарно тут, доню. Тихо. Сусідів майже не чути, птахи виспівують. Мені, старому заводчанину, більше нічого й не треба. Сяду в тіні з книжкою, і хай увесь світ зачекає
— Тобі сорок років праці на заводі замало було, тату? Хочеш просто сидіти й чекати старості, поки земля заростає травою? Ці слова прозвучали посеред вихідного дня, коли в
Та ні одна заробітчанка так би не зробила! Ти, мамо, геть здуріла? Ти залишаєш бабусю на мене? Ти забула, що це твоя мама? Чому я повинна доглядати її? Оксана від крику і безсилля аж руками розвела. Їй було сорок два роки, доросла жінка, сама вже мати двох підлітків, вчителька у місцевій школі, а зараз вона нагадувала мені ту саму вперту, сердиту дівчинку, яка колись тупала ногою посеред хати, якщо щось робилося не по її волі. Я мовчки поправила волосся і глянула на себе у вузьке дзеркало в коридорі. У свої шістдесят вісім я виглядала непогано. Акуратна стрижка, світла блузка, тонкий срібний ланцюжок на шиї, який я купила собі сама на першу зарплату в Неаполі. Італія навчила мене багатьох речей, але найголовніша з них була проста: тримати спину рівно і стежити за собою навіть тоді, коли всередині все гуде, а ноги ввечері набрякають так, що несила стягнути туфлі. З кімнати почувся сухий, глухий кашель. Я повернула голову. У старому м’якому кріслі біля вікна сиділа моя мама. Їй пішов вісімдесят дев’ятий рік. Вона згорбилася, висохла, стала схожою на пташку, яка сховала дзьобик під крило. На її худих колінах, вкритих квітчастою хусткою, дрімав рудий кіт Мурчик. Мама дивилася кудись у сад, де облітало жовте листя яблунь, і, здавалося, геть не чула, через що ми тут сперечаємося. Вона багато забувала. Часом кликала давно покійного батька, часом шукала корову, якої в нашому хліві не було вже років п’ятнадцять. Інколи вона дивилася на мене світлими очима, усміхалася і казала: — Любочко, ти борщу наварила? А часом довго вдивлялася в моє обличчя, мружилася і тихо запитувала: — А ти чия будеш, жінко
— Та ні одна заробітчанка так би не зробила! Ти, мамо, геть здуріла? Ти залишаєш бабусю на мене? Ти забула, що це твоя мама? Чому я повинна доглядати
Тату, ну не починай хоч зараз, — видихнула Надія. Голос у неї дрижав від страшної втоми. Вона не спала майже дві доби. — Ми ледве доїхали. Кілька пересадок, автобуси, попутки. Куди я її подіну серед ночі? Не на дорогу ж викинути. — А мені байдуже, де ти її дінеш! — гримнув батько. Голос у нього був гучний, загартований роками роботи біля гучних моторів. — Ти мене запитала, коли тягла її до себе? Ти взагалі в мене хоч раз за життя запитала поради? Заміж вискакувала — батько дурний був, нічого не розумів. Поїхала свiт за очi — навіть не озирнулася. А тепер повернулася, бо притисло, та ще й оце приволокла! Немає в моїй хаті притулку для дармоїдів! — Василю, схаменися, не гріши перед заходом сонця! — з кухні вибігла Марія Іванівна, мати. Дрібненька, метушлива, вона вмить кинулася до порога, розмахуючи долонями, ніби хотіла розігнати хмари над їхніми головами. — Чого розійшовся на все село? Сусіди вже через тини заглядають. Дитина на порозі стоїть, онук приїхав, а ти як пес на ланцюгу гавкаєш! — Донька нехай заходить, — насупився господар, трохи збавляючи тон перед дружиною, але впертості не втрачаючи. — І хлопець хай заходить. А це кудлате одоробло хай повертається туди, звідки прийшло. — Вона з нами приїхала, тату. І без неї ми не зайдемо, — тихо, але дуже твердо відповіла Надія. Василь Кирилович важко засопів. Цю його звичку в родині знали всі: якщо батько сопе своїм великим носом — отже, поступитися доведеться, але гонору він не втратить за жодних обставин
— Якщо ти зараз затягнеш у хату це патлате опудало, то сама разом із ним підеш ночувати під тин, зрозуміла? Василь Кирилович уперся руками в старі дерев’яні одвірки
Мамо, ми ж думали, що картопля в тебе вже у сітках стоїть, сухенька і перебрана! Ці слова син сказав просто, як саме собою зрозуміло. Надія Василівна застигла посеред веранди з полумиском у руках. Вона стояла, кліпала повіками й дивилася то на сина, то на його світлі міські черевики, на яких не було жодної порошинки. — Як у сітках, Дмитрику? Вона ж у землі. Її ж спочатку вибрати треба, — тихо промовила літня жінка. Син знітився, потер потилицю і глянув на свою дружину. Та одразу опустила погляд у дорогий телефон, ніби в ту саму мить їй прийшло якесь термінове повідомлення. Діти приїхали. Уперше за останні пів року подвір’я ожило, загули мотори, заляскали дверцята двох машин, загукали онуки. А Надія Василівна стояла і відчувала, як у грудях щось тихо стискається від простого, буденного розчарування. Усе почалося ще тиждень тому. Був звичайний вівторок, коли телефон на столі задзеленчав так несподівано, що жінка ледь не впустила окуляри. Зазвичай діти дзвонили у неділю ввечері. Дзвінки ті були короткі, немов за розкладом: «Як здоров’я? Тиск міряла? Все добре? Ну, цілуємо, побігли»
— Мамо, ми ж думали, що вона в тебе вже у сітках стоїть, сухенька і перебрана! Ці слова син сказав так просто, ніби мова йшла про хліб у
Лишався рівно тиждень до приходу майстрів. А в середу ввечері Володимир переступив поріг із таким виразом обличчя, який вона вже навчилася безпомилково розпізнавати за роки шлюбу. Він ховав очі, говорив підкреслено бадьоро, метушився у передпокої довше, ніж зазвичай. За вечерею він майже не торкався страви, лише перебирав виделкою їжу і не випускав із рук телефон. Ірина мовчки чекала. Вона не квапила його. Коли тарілки були прибрані, а на столі залишилися дві чашки, Володимир нарешті заговорив. — Іро, нам треба серйозно поговорити. Вона сіла навпроти. — Слухаю тебе. — Ремонт доведеться відкласти на якийсь час. Ірина не здивувалася. Вона просто відчула знайомий, гіркий клубок у горлі. — Чому? — Мамі дуже потрібні гроші. Терміново. Майже все, що в нас є на рахунку
— Тобто ми знову житимемо серед цвілі, зате твоїй мамі терміново треба віддати всі наші заощадження? Навіть не починай, я на це не погоджуся! Ірина дивилася на чоловіка
В Італії я горбатилася двадцять років, щоб приїхати додому і нарешті пожити як людина! Як пані! А тепер я мушу знову рачки лізти в ту саму борозну, з якої ледве вилізла? Ні. Не буду! Не для того я важко працювала там, щоб тепер тут бульбу копати! Марія з розмаху встромила держак лопати в сухий чорнозем, аж затріщало дерево. Метал дзенькнув об камінь. Вона різко розвернулася і швидко, дрібно ступаючи, рушила через увесь город просто до двору. За нею підтюпцем, ліниво помахуючи рудим хвостом, побіг пес Бруно — старий кудлатий двіртер’єр, який до цього куняв у густому затінку під кривою грушею-гнилицею. — Маріє, вернися! — загорлав Михайло, аж голос зірвався на хрип. Жила на його шиї надулася, як тугий мотузок. — Я й так на тебе двадцять років чекав! Чуєш, ні?! Вернися, кажу! Він задихався від злості, спеки й безсилля. Швидко нагнувся, намацав під ногами здоровенну, вивернуту з глибини рожевобоку картоплину — важку, обліплену сухою глиною, завбільшки з добрий кулак — і щосили пожбурив її вслід дружині. Бульба з глухим стукотом упала за метр від її ніг, гучно підскочила на висушеній серпневим сонцем межі й покотилася поміж сухих бур’янів. Марія різко стала. Плечі під тонкою лляною сорочкою напружилися. Вона повільно, ніби даючи собі кілька секунд оговтатися, розвернулася. — Ти що оце робиш? — її голос був на диво тихим, але доволі зрозумілим
— В Італії я горбатилася двадцять років, щоб приїхати додому і нарешті пожити як людина! Як пані! А тепер я мушу знову рачки лізти в ту саму борозну,
Буряки дрібніше покриши, гості скоро зійдуться, а в тебе шматки ледь не на пів долоні, як їх потім люди виделкою підчіплюватимуть? Василь стояв у дверях кухні, склавши руки за спиною, і пильно стежив за кожним моїм порухом. Вигляд у нього був такий, наче він проводив сувору перевірку на робочому місці, а я була недбайливою робітницею. Я переклала овочі у велику миску і потягнулася до слоїка з квашеними огірками. — Я вже понад тридцять років готую вінегрет саме так, — мовила спокійно, підважуючи ложкою цупку кришку. — Досі ніхто не скаржився, що шматочки завеликі. Усі завжди їли і дякували. — Раніше ти встигала і коло плити постояти, і лад у хаті навести, — пробурчав чоловік, сідаючи на табурет і витягаючи ноги в стоптаних повстяних капцях просто посеред вузького проходу. — А зараз тільки й чути про твої цифри та звіти. На господарство часу геть не вистачає. Сьогодні мені виповнилося шістдесят. Святкувати цей день мені зовсім не хотілося. Якби хтось запитав, чого насправді бажає моя душа, я б відповіла щиро: просто виспатися, сходити до перукарні, купити свіжого пирога, заварити м’ятного чаю й посидіти в тиші з улюбленою книжкою. Але Василь усе вирішив сам. Точніше, зі мною навіть ніхто не радився. Він просто оголосив зранку, що наша донька Мар’яна зі своїм чоловіком та дітьми прийде на п’яту годину, а отже, до їхнього приходу стіл має вгинатися від наїдків
— Тобі 60 років! Кому ти потрібна? Покрутишся день-другий серед пустих стінах і прибіжиш назад, ще й пробачення проситимеш! — глузливо кинув Василь, дивлячись, як я застібаю стару
Наталко, я вже принесла великі сумки, тож збирайся без зайвих балачок, бо Сергій повернеться ввечері додому й хоче побути тут сам, — сказала свекруха, заходячи до коридору навіть без стуку. Вона впевнено причинила за собою вхідні двері, поставила на килимок дві клітчасті базарні торби й окинула передпокій таким поглядом, наче перевіряла порядок у власному помешканні. Наталка завмерла біля дзеркала. У руках вона тримала звичайну чашку з недопитим чаєм, який заварила ще пів години тому й так і не встигла зробити бодай ковток. — Куди мені збиратися, Надіє Петрівно? — тихо, без крику запитала вона, дивлячись жінці просто у вічі. — До своєї мами, куди ж іще. Поживеш трохи в неї в селі, заспокоїшся, подумаєш над своєю поведінкою. Ви вчора з Сергієм посварилися, хлопець усю ніч очей не стулив, мені серце краялося дивитися на нього вранці. Досить уже мотати йому нерви. Це його хата, він тут господар і має право на спокій. Наталка повільно поставила чашку на комод, щоб ненароком не впустити її на підлогу. Руки були абсолютно спокійними, хоча всередині все наче похололо
— Наталко, я вже принесла великі сумки, тож збирайся без зайвих балачок, бо Сергій повернеться ввечері додому й хоче побути тут сам, — сказала свекруха, заходячи до коридору
Відтепер, дружино, віддаватимеш майже всю свою зарплату на спільну картку, адже ти мене любиш і довіряєш мені — спокійно сказав чоловік, навіть не підводячи очей від чашки чаю. Надія так і завмерла посеред кухні з тарілкою в руках. Їй здалося, що вона недочула або це якийсь невдалий жарт після важкого робочого дня. — Як це — майже всю? — перепитала вона, опускаючись на стілець навпроти. — А жити мені на що? На проїзд, на якісь жіночі дрібниці, на ліки, якщо раптом голова заболить? — А навіщо тобі зараз дрібниці? — лагідно, майже по-батьківськи усміхнувся Василь. — Ми ж дорослі люди. Моя справа зараз тільки стає на ноги. Сам знаєш, який час: то замовлень нема, то постачальники підводять, то податки тиснуть. Кожна копійка має йти в діло. Ти вкладаєш у наш спільний добробут, а я розвиваю підприємство. Він підвівся, підійшов до неї ззаду, турботливо поклав руки їй на плечі й заговорив тим особливим тихим голосом, якому вона звикла беззастережно довіряти: — Потерпи трохи, Надійко. Рік, може, два. Ми вийдемо на стабільний прибуток, і ти взагалі зможеш не працювати. Купимо власне житло, поїдемо нарешті відпочити, як люди, дітям майбутнє забезпечимо. Хіба ми не одне ціле? Хіба в шлюбі не мають ділити все навпіл
— Відтепер, дружино, віддаватимеш майже всю свою зарплату на спільну картку, адже ти мене любиш і довіряєш мені — спокійно сказав чоловік, навіть не підводячи очей від чашки
Мамо, тату… Я приїду наступної суботи. Не сам. Хочу вас із Дариною познайомити. Я опустила слухавку на важіль старого стаціонарного телефона і повільно повернулася до Петра. Петро сидів біля вікна, підточував бруском косу. — Що? — запитав він, не підводячи очей. — Жениться? — Каже, познайомити везе. — Ну то й слава Богу. Не малий уже, двадцять чотири роки. Дівку хоч бачила? — Де б я її бачила, Петре? У телефоні його маленькому? Він лиш казав, що вона художниця, книжки малює. Цілий тиждень до їхнього приїзду я не знаходила собі місця. Вибила на сонці всі килими, перемила вікна так, що скло аж гуділо під пальцями, двічі перепрала постільну білизну з полином, щоб пахла степом і літом. Петро тільки крутив головою: — Надіє, ти для сина хату вилизуєш чи комісію з району чекаєш? Дівчина до хлопця їде, а не до твоєї шафи з рушниками. — Ти нічого не тямиш, — бурчала я. — Міські дівчата до іншого звичні. Побачить павутину в кутку — й цур їй, подумає, що в нечупар виховувався
Того дня над селом висіло важке, вологе марево — таке буває на Поділлі тільки наприкінці серпня, коли вистигають пізні яблука й земля пахне сухим полином і гарячою бруківкою.

You cannot copy content of this page