Роберто нахмурився. Він довго мовчав, обмірковуючи мої слова, а потім знизав плечима: – Взяти машину за 25 тисяч євро в кредит, розраховуючи на гроші літньої матері, яка працює в іншій країні? Маріє, це ненормально. Це егоїзм. Якщо твоїй доньці так гроші потрібні, то нехай до нас приїжджає і заробляє, я спробую їй тут з роботою допомогти. У мого знайомого є готель, туди потрібні люди на рецепцію або на прибирання, платять непогано. Нехай приїжджає на пів року, заробить і віддасть свій кредит. Ця пропозиція здалася мені хорошим виходом. Наступного дня, трохи заспокоївшись, я знову набрала Тетяну. Мені хотілося помиритися, показати, що я шукаю варіанти. – Танюша, привіт, – тихо сказала я, коли вона підняла слухавку. – Не кидай слухавку, вислухай мене, будь ласка. – Ну що ще, мамо? – невдоволено відповіла вона. – Знову будеш розказувати, який твій Роберто хороший, а ми погані? – Ні, доню. Я говорила з Роберто про ваш кредит. Він пропонує допомогу. Каже, якщо вам так скрутно з грошима, приїжджай сюди, в Італію. Він допоможе тобі влаштуватися на роботу в хороший готель до знайомого. Заробиш сама на ту машину, і мені спокійніше буде, що ти поруч
– Можеш мені більше не телефонувати, – сказала мені донька в слухавку. – Ми ж сподівалися, що ти нам допоможеш, ти прекрасно знаєш про наш кредит, і спокійно
Я була впевнена, що в Італії такого просто не може бути, що це тільки у нас свекрухи втручаються в життя молодят і все псують. Та моя італійська свекруха такі номери викидає, що я просто вже й не знаю, що робити, до такого я просто не була готова. Яка ж я була щаслива, коли Патриціо зробив мені пропозицію! Я приїхала в Італію з надією, що і зароблю собі щось, і що своє особисте життя влаштую. За кордон я поїхала в 37 років, коли вже повністю втратила надію влаштувати своє особисте життя вдома. В мене був наречений, ми з ним зустрічалися майже десять років, і навіть певний час жили разом. Але пропозицію мені він так і не зробив, а все тому, що його мама вважала мене не гідною кандидатурою. Я досі пам’ятаю ті чаювання, коли його мати дивилася на мене крізь окуляри і повчально говорила: «Олечко, ти дівчина непогана, але нашому синочку потрібна дружина з іншим корінням, з іншими перспективами». Я довго терпіла. Думала, терпіння винагородиться. Але коли мені стукнуло 37, я раптом прокинулася вранці і зрозуміла: час іде, я лише роки втрачаю, а толку нема. Того ж дня я зібрала речі і сама розірвала ці безглузді стосунки
Я була впевнена, що в Італії такого просто не може бути, що це тільки у нас свекрухи втручаються в життя молодят і все псують. Та моя італійська свекруха
Я забороняю тобі навіть думати про це! Навіть не смій пакувати валізи! Зрештою, в Івана ще є батьки. Нехай вони і літні люди, але це їхній вихований синочок. Коли цей «герой» йшов від тебе і залишав дітей без копійки, вони не втрутилися. Вони благословили його на новий шлюб і квартиру йому залишили. То чому тепер ти, через десять років, маєш бути їм чимось зобов’язана? Ти свій обов’язок перед цією родиною виконала на тисячу відсотків — синів на ноги поставила, квартири їм купила. Нехай тепер самі викручуються! Слова сестри були логічними, справедливими і жорстокими. Кожна клітина мого розуму розуміла, що вона права. Іван не заслужив жодної краплі моєї доброти. Він зрадив мене, коли я була вразливою, і згадав про мене лише тоді, коли сам опинився на дні, а його нова «любов» втекла, прихопивши гроші. Та все ж я не змогла. Кілька днів я не спала ночами, дивлячись у стелю своєї італійської спальні. Я згадувала молоді роки, наше весілля, народження хлопців. Так, він виявився слабким, егоїстичним і підлим чоловіком. Але я… чи могла я вчинити так само, як він? Залишити людину гнити у власній безпорадності, просто спостерігаючи збоку з почуттям зловтіхи? Якщо я вчиню так, то чим я тоді буду відрізнятися від нього та його нової дружини Марини
До того, як я стала заробітчанкою, я мала гарну роботу, працювала в місцевій поліклініці лікаркою. З чоловіком і двома синами ми жили в невеликій двокімнатній квартирі, яку колись
Людоньки, та ніколи ж нічого не пропадало за стільки років, а тут на тобі! – тихо мовила я, ледве стримуючи сльози, які вже підступали до очей. – Я ж Мар’янці сукню таку гарну купила, синю, шовкову, в італійському бутику… Андрієві куртку шкіряну, м’якеньку. Чисту правду кажу, як перед Богом! – Ага, звісно, – фиркнула Мар’яна, крутнувшись на своїх високих підборах. – Для Олі з чоловіком повні клунки знайлися, усе до копійки довезли, а для нас – «загубилося». Хто б сумнівався. Сценарій прямо як по нотах розіграний. Вона грюкнула дверима так, що аж шибки в кухонній шафі задзвеніли, і пішла, залишивши мене сам на сам із гірким, отруйним присмаком образи. Я повільно сіла на табуретку, відчуваючи, як від дикої утоми, багатоденної дороги та нервів просто гудуть і наливаються свинцем ноги. Ця ситуація набридла мені так, що й словами не передати. Чому невістка ніколи мені не вірить? Чому в її очах я завжди була, є і, мабуть, буду «поганою свекрухою», яка тільки й думає, як її обділити
– Я впевнена, що тієї сумки взагалі і не існувало, а ви все вигадали, щоб просто виправдатися! – Мар’яна стояла посеред кухні, зневажливо піджавши губи. Я лише безпорадно
Ой, ну що ти там вкладала, дитино моя? — Надія Петрівна зітхнула, поправляючи ідеальну зачіску. — Твоєї зарплати заледве вистачало на продукти та якісь дрібниці. А житло купували ми. Це був наш подарунок синові. Ти прийшла сюди жити на все готове. Пожила в комфорті, у великій квартирі. Тепер ми пропонуємо вам чудову альтернативу — заміський будинок. Але я хочу мати спокій. Ця нерухомість має належати тільки моєму синові. Без жодних претензій з твого боку в майбутньому. Юрист, якого свідомо запросила свекруха, делікатно перекладав папери, намагаючись не дивитися Катерині в очі. Усе було сплановано заздалегідь. Без попередження, без розмов. Просто поставили перед фактом у суботній ранок. Катерина повернулася до чоловіка. Вона чекала, що він підведе голову. Що він скаже бодай слово на її захист. Вони ж разом мріяли, як облаштують цей простір, як будуть виховувати тут дітей, яких так довго не вдавалося народити. — Васю, ти теж так вважаєш? — її голос ледь помітно тремтів. Василь нарешті підвів погляд. У його очах не було злості, там була лише безпорадна втома людини, яка звикла в усьому слухатися матір. — Кать, ну а що тут такого? — буркнув він, ховаючи руки в кишені кофти
— Оце твоя ціна, виходить, якщо ти зараз не підпишеш ці папери, — Катерина стояла посеред затишної кімнати, дивлячись на розкладені на столі документи, які приніс юрист. Свекруха,
Тарас теж відкладав гроші. Але перед самою покупкою Любов Іванівна раптом зняла зі свого ощадного рахунку певну суму й урочисто передала синові. Це не була більша частина вартості, радше помітна допомога, яка допомогла зменшити суму щомісячного платежу. З того самого дня помешкання перестало бути суто їхнім. Воно перетворилося на «квартиру, яку матуся допомогла придбати». Любов Іванівна не забувала про це нагадувати. Не щодня, звісно. Раз на місяць, під час недільного обіду, ніби між іншим: — Я ж коли вам гроші давала, сподівалася, що ви нормальні шпалери оберете. А ці якісь дуже прості. Або: — Труба у ванній шумить? Ну, я ж казала Тарасові, що треба було в іншому районі дивитися. Але ви ж самі все вирішили. Вони самі вирішили. Галина, як бухгалтер, чітко знала у відсотках, скільки саме коштів додала свекруха. Це була приблизно сьома частина від початкового внеску. Але ці кошти чомусь трансформувалися в стовідсоткове право керувати їхнім побутом, вказувати, де мають стояти каструлі та якого кольору має бути килимок у передпокої
— То ти кажеш, що це я у власному домі ніхто? — голос Любові Іванівни в слухавці домофона звучав з тим особливим надривом, після якого зазвичай починалися довгі
Я одружений і люблю свою дружину, — твердо вимовив Віктор, дивлячись в очі жінці, яку колись, у далекому минулому, вважав своєю єдиною весною. Ці слова він заготовив заздалегідь. Вони здавалися йому надійним щитом. Але в реальному житті щити часто тріщать під натиском чужого відчаю. Віктор і Людмила прожили разом двадцять два роки. За цей час палка пристрасть юності закономірно переросла в щось набагато більше — у глибоку, спокійну прив’язаність, де розуміють з одного погляду. — Вона була в тебе закохана? — запитала Людмила, коли вони підійшли до своєї машини й почали складати речі в багажник. — Ти ніколи мені про неї не згадував. — Ні, вона точно не була в мене закохана, — спокійно відповів Віктор. — Справді? А дивилася так, ніби досі пам’ятає якесь давнє почуття, — посміхнулася Людмила, сідаючи на пасажирське сидіння. — Не вона, а я колись був у неї закоханий, — чесно зізнався Віктор, рушаючи з місця. — Але вона тоді обрала капітана нашої місцевої футбольної команди, Миколу. Він був зіркою школи. — Мені здається, що тепер, побачивши тебе, вона зрозуміла, як сильно тоді помилилася. Я навіть трохи ревную, — напівжартома зауважила дружина
— Не треба всього цього, Тетяно. Я одружений і люблю свою дружину, — твердо вимовив Віктор, дивлячись в очі жінці, яку колись, у далекому минулому, вважав своєю єдиною
Знову курятина? Ми ж позавчора її їли. Суха якась, у горло не лізе, хоч би підливою якоюсь полила, чи що. У нас мама завжди в сметані тушкувала, ото була смакота, а тут… Ну, менше з тим, із голодухи і не таке з’їси. Жінка з пишною хімічною зачіскою демонстративно відсунула тарілку, важко зітхнула і потягнулася за хлібницею. Її доглянуті пальці з масивними золотими перстнями спритно витягли найм’якший шматок батона. Я стояла біля плити з черпаком у руці й відчувала, як усередині починає закипати глухе роздратування. Повільно видихнула, рахуючи подумки до п’яти. Роз, два, три… Не допомогло. Повернулася до столу, намагаючись зберегти на обличчі бодай якусь подобу ввічливої усмішки. – Лесю, це не та сама курятина, – спокійно вимовила я, ставлячи на стіл салатницю зі свіжими овочами. – Позавчора я запікала її цілою в духовці з травами, а сьогодні це філе у вершковому соусі. І, до речі, соус там є, просто він на дні. – Ой, та яка різниця? – відмахнулася зовиця, навіть не глянувши на мене. – Курятина вона і є курятина. Птиця для бідних. Нормальні люди зараз телятину беруть або рибу хорошу. Вітаміни потрібні, омега-три всякі. А ти все економиш. На чоловікові економиш, на здоров’ї його. Он, Василь який блідий сидить
– І скільки ти ще збираєшся терпіти цю безпардонність у власному домі? – саме з цього запитання подруги, поставленого під час обідньої перерви, і почався той день, який
Таню, нам треба серйозно поговорити. Мені сьогодні телефонувала Наталя. Вона передумала щодо свого ювілею. Наталя була старшою сестрою Дмитра, і Тетяна за роки шлюбу так і не змогла знайти з нею спільної мови через постійне відчуття контролю та критики з її боку. — Що знову сталося в Наталі? — тихо запитала Тетяна, передчуваючи, як усередині все починає стискатися від тривоги. — Вона вирішила все ж таки святкувати свій ювілей, — пояснив Дмитро, розглядаючи власні руки. — Кругла дата, сорок років. Спочатку казала, що не хоче відзначати, мовляв, погана прикмета. А сьогодні дзвонить і каже, що збирає всіх родичів, колег з клініки, хоче орендувати гарний зал у ресторані, замовити живу музику. Але в неї зараз немає потрібної суми на завдаток і організацію. Вона попросила у нас. — Але ж у нас усі заощадження розписані на поїздку! — Тетяна підвелася, відчуваючи, як несправедливість переповнює її. — Ми два роки обмежували себе в усьому. Ми рахували кожну копійку, Дімо! — Ну, Таню, це ж рідна сестра, важлива дата, — почав виправдовуватися чоловік. — Вона свого часу мені дуже допомогла, коли я тільки починав ставати на ноги. Я не можу просто взяти й відмовити їй у такий момент
— А наш відпочинок просто скасовується, бо Наталці терміново знадобилися гроші на святкування, і крапка, — ці слова чоловіка змусили Тетяну завмерти посеред кімнати. Вона дивилася на Дмитра
Віталій, зібравшись зранку, відкрив холодильник, кілька секунд шукав очима знайому коробочку з домашньою їжею, а потім здивовано обернувся до дружини. — А де мій обід? — запитав він, насупивши брови. — У кожного з нас тепер свої продукти, — спокійно, без жодної іронії відповіла Таїсія. — Учора я витратила кошти на дитячий сирок, кашу та фрукти для малечі. На закупівлю і приготування твого обіду в мене просто не залишилося вільних фінансів. — Ти це серйозно зараз кажеш? — Віталій помітно обурився. — Цілком серйозно. Я просто чітко виконую умови, які ти сам учора написав і повісив на холодильник. Ніякої самодіяльності. Чоловік закрив дверцята холодильника значно сильніше, ніж зазвичай. Він пішов на роботу голодним, навіть не подивившись на дружину перед виходом. Його впевненість у власній правоті, схоже, трохи похитнулася, але визнавати це він не збирався. Ближче до обіду, коли Софійка заснула, у двері тихо постукала сусідка з третього поверху, літня жінка пані Стефанія. Вона тримала в руках паперову квитанцію за опалення і мала дуже розгублений вигляд. — Таєчко, серденько, подивися, будь ласка, своїм досвідченим оком, — бідкалася сусідка, сідаючи на стілець. — Мені тут нарахували таку суму за тепло, ніби я сама обігрівала весь наш великий будинок. У конторі кажуть, що все правильно, автоматика рахувала. А я дивлюся на ці цифри і плакати хочеться, де ж старій людині стільки взяти
— Коли чоловік каже, що ти сидиш у нього на шиї, перебуваючи в декреті з немовлям, світ навколо наче на мить зупиняється. Саме це почула Таїсія звичайного буднього

You cannot copy content of this page