Головна

op

Отакої! — обурилася свекруха. — Значить, ця… твоя дружина налаштувала тебе проти рідної матері? Ну що ж, я все зрозуміла. Тільки не приходь до мене потім, коли вона спустить усі твої гроші на свої ганчірки та ресторани! — Я навіть не маю часу на ресторани, — втомлено відповіла Марина. — Я працюю понаднормово, щоб оплачувати ваші «позики до пенсії». — Ах ти невдячна! — верещала Валентина Петрівна. — Та я тобі… — Що ви мені? — Перебила її Марина. — Знаєте що? Я не дійна корова, щоб задовольняти всі ваші запити! Свекруха замовкла, приголомшено дивлячись на невістку. Такої відсічі вона явно не очікувала. — Ви вже заборгували нам понад сто тисяч, — продовжила Марина. — І знаєте, що? Я записала всі суми та дати. Тож або ви починаєте повертати борг, або можете забути про нові прохання
Життєві історії 0
— Марино, нам треба серйозно поговорити, — Денис сів на край кухонного столу, спостерігаючи, як дружина готує вечерю. — Про що? — Марина помішувала соус для пасти, намагаючись
В Італію мені зателефонував мій брат — Микола. Молодший за мене на три роки, веселий, компанійський. Ми з ним завжди добре ладнали. У нього була сім’я — дружина, двоє діток. Працював на будівництві. Не бідував, але жив без запасу. — Ганнусю, — почав він тоді, — маю велике прохання. Ти ж знаєш, я хату добудовую. Треба гроші — двадцять тисяч євро. Позич мені, будь ласка. За рік-два віддам. — Коля, — кажу, — це великі гроші. Я на них кілька років горблюся! — Знаю, сестричко, знаю… Але хто мені допоможе, як не ти? Ти ж бачиш, діти ростуть, ми в півхаті тулимося. Я тобі клянусь, віддам усе до копійки. Серце защеміло. Це ж рідний брат. Як не допомогти? Я ще спитала: — Дружина твоя знає, що ти просиш? — Та, звісно, знає, — поспіхом відповів він. — Ми разом порадились. Я довго не спала тієї ночі. Потім зняла гроші з рахунку і через знайомих передала
Життєві історії 0
Якби я знала, що все обернеться ось так — ніколи б не дала. Не тому, що шкода грошей, а тому, що занадто дорогою виявилася довіра і моя наївність. Уже
Коли я почала працювати — перше, що зробила, це купила бабусі нову пральну машинку. Вона плакала, як дитина. — Яке щастя, що маю тебе, — казала, — бо інакше хто б мені стакан води подав? А потім прийшли роки, коли сили в неї стали танути. Спершу потроху забувала, де що лежить, потім впала і вже не вставала. Пів року я жила між двома світами — роботою і лікарнею. Кожного вечора їхала до неї, годувала, розмовляла, міняла постіль, хоч іноді просто падала з ніг. Мама тоді казала: — Та ти ненормальна! Віддай її в пансіонат, хай там доглядають. У тебе своє життя! Але я не могла по-іншому вчинити
Життєві історії 0
Коли не стало бабусі, світ ніби посірів. Я довго не могла повірити, що більше не почую її лагідного голосу, не відчую запаху свіжоспечених пиріжків і не почую: —
Мені здається, ти не розумієш, що ти робиш, Олено, — Оксана Іванівна обережно розклала на столі стос паперів, розправляючи кожен аркуш своїми акуратними пальцями з ідеальним манікюром. — Якщо ти живеш у квартирі мого сина, будь ласка, допоможи йому з кредитами. Олена дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Три роки шлюбу з Ігорем, і ось так, у звичайний четвер, коли вона повернулася з роботи втомлена, її зустріли не вечерею, а стосом кредитних договорів. — Оксано Іванівно, ви серйозно? — Олена перевела погляд на чоловіка, що стояв біля вікна, засуваючи руки до кишень. — Ігоре, ти теж так вважаєш? Ігор лише знизав плечима і відводив очі. — Ну, мама в чомусь має рацію. Квартира моя, вона дісталася від діда. Ти тут живеш… могла б допомогти
Життєві історії 0
— Мені здається, ти не розумієш, що ти робиш, Олено, — Оксана Іванівна обережно розклала на столі стос паперів, розправляючи кожен аркуш своїми акуратними пальцями з ідеальним манікюром.
І де ти знайшов таку чудову жінку, Владиславе? — свекруха подивилася на Марину, тримаючи чашку з кавою, наче боялася, що вона може забруднитися. — Весільну сукню бачу, не з модного салону. І зачіску тобі, мабуть, подруга робила? Марина стояла в дверях, стискаючи сумочку, і відчувала, як горять її щоки. Всі думки хотіли зникнути кудись, тільки б не бути тут. Владислав сидів поруч, вткнувшись у телефон, ніби цього не помічав. Він знову уникав конфлікту, вважаючи, що все само розсмокчеться, якщо він не втрутиться. — Мам, це вже занадто, — намагаючись бути м’якшим, сказав він. — А що значить «занадто»? — відповіла Людмила Павлівна, ставлячи чашку на стіл. — Я просто цікавлюсь. Ми тепер сім’я, треба знати, з ким мій син пов’язав своє життя. Вона говорила повільно і важливо, ніби кожне її слово — це вердикт
Життєві історії 0
— І де ти знайшов таку чудову жінку, Владиславе? — свекруха подивилася на Марину, тримаючи чашку з кавою, наче боялася, що вона може забруднитися. — Весільну сукню бачу,
Подруги, почувши про зустріч, були категоричні. — Не смій навіть думати! — казала Лєна. — Ти ж пам’ятаєш, як ти плакала ночами! — Люди не змінюються, — додала Іра. — Згадай, скільки разів ти себе тоді ламала. Але Оксана не могла не думати. Коли він торкався її руки, серце билося швидше. А коли писав Олександр — було спокійно, але не палало. Вона довго думала, ночами не спала, ніби стояла на роздоріжжі: любов чи надійність, минуле чи майбутнє. І тоді, одного вечора, вона просто вийшла на балкон. Місто шуміло, під ногами блищали вогні, і в повітрі було щось важливе. Вона згадала себе молодою — ту, що чекала Андрія під дощем, ту, що вірила словам. І ту, що потім вчилася стояти на ногах сама. Вранці вона написала Андрієві коротке повідомлення
Життєві історії 0
Оксана святкувала свій сороковий ювілей без гучних тостів, без залу, без корпоративного блиску. Вона мала все — успішну компанію, ім’я у бізнес-середовищі, стабільність. Але не мала того, про
Оксано Іванівно, ви серйозно вирішили сюди переїхати? — голос Наталії розірвав тишу, але її спроби залишити емоції поза межами, не вдалися. — А куди нам ще йти, Наталю? — спокійно відповіла свекруха, неначе це була проста справа — попросити трішки цукру. — Куди ж нам, скажи? На вулицю? Наталія стояла у дверях кухні, тримаючи ложку в руках. Кава на плиті вже збігла, але вона навіть не повернула голови — усі її думки були зосереджені на трьох людях: свекрусі, свекру і Роману, молодшому брату чоловіка, котрий завжди посміхається так, ніби знає більше, ніж інші. На підлозі між ногами валялися пакети, сумки, коробки — виглядало, немов не люди, а цілий караван людей із ще зовсім нещодавніх часів важких 90-х. — Іван, ти що, не міг мене попередити? — голос Наталії став різким. — Щоб я хоча б морально підготувалась? — Я… я сам тільки вчора дізнався, — мляво відповів Іван, знизивши погляд. — Мама сказала, що це ненадовго, поки вони знайдуть інше місце
Життєві історії 0
— Оксано Іванівно, ви серйозно вирішили сюди переїхати? — голос Наталії розірвав тишу, але її спроби залишити емоції поза межами, не вдалися. — А куди нам ще йти,
На околиці села, де асфальтована дорога переходила в польову, а далі починались дачні ділянки, з’явився собака. То була пізня осінь — тиха, холодна, з туманами, що клубками повзли між вербами. Люди, що їхали повз, бачили його: великий, чорнобурий, із сумними очима, що вдивлялися вдалечінь дороги. Сидів, наче когось чекав. Пес не метався, не гарчав, не шукав. Він просто сидів. Іноді підіймав морду, коли чути було звук мотора — тоді в очах спалахувала надія. Він підводився, дивився, ніби готовий кинутись навздогін. Але машина проїжджала мимо, і він знову сідав. Чекав. Так минали дні. Листя давно облетіло, трава пожовкла, а він сидів. Люди казали: «Мабуть, хтось викинув, а він не повірив». Бо хіба може пес так дивитися — з вірою, що ось-ось повернуться? Небайдужі люди почали носити йому їсти
Життєві історії 0
На околиці села, де асфальтована дорога переходила в польову, а далі починались дачні ділянки, з’явився собака. То була пізня осінь — тиха, холодна, з туманами, що клубками повзли
Тобі це не потрібно — ця фраза за двадцять років стала для мене чимось на зразок оберегу, тільки не доброго, а такого, що поступово душу затуляє. Він завжди казав це спокійно, навіть з усмішкою. Ми йшли торговим центром, я зупинялася біля вітрини, де висіла якась гарна сукня чи нова сумочка, а він стиха мовив: — Тобі це не потрібно, у тебе ж є. І я слухняно відходила. Жили ми, як казав він, «економно, але з розумом». Не бідно — квартира своя, машина, дача, навіть невеличкі поїздки на море іноді. Але в тому житті не було мене. Моїх бажань, дрібниць, якихось жіночих радостей. У нас усе було «спільне»: спільні гроші, спільні рішення, спільні цілі. Тільки от я якось непомітно зникла зі «спільного»
Життєві історії 0
«Тобі це не потрібно…» — ця фраза за двадцять років стала для мене чимось на зразок оберегу, тільки не доброго, а такого, що поступово душу затуляє. Він завжди
Весілля готувалося велике. Михайло, як завжди, взяв усе під контроль: ресторан, сукня, музиканти, фотограф — найкращі. — Ти моя донька, — казав він Олі. — І я хочу, щоб у тебе було весілля, про яке говоритимуть. Він навіть замовив золоті обручки з гравіюванням. Оля дякувала, але в очах щось блищало — тривога, чи, може, сумнів. І от за тиждень до весілля вона сказала: — Мамо, я хочу, щоб мене до вівтаря вів тато. Зоя ледь не впустила чашку. — Хто? Віталій?
Життєві історії 0
Зоя сиділа біля вікна й дивилася, як повільно опускається вечір. Осіннє сонце торкалося верхівок дерев, а вона все дивилася — ніби намагалася зрозуміти, коли саме життя пішло не

You cannot copy content of this page