Головна

op

Після весілля Галина ніби обірвала зв’язок з мамою і сестрою. Дзвонила рідко, а в гості до себе ніколи не запрошувала. – У нас, мамо, своє коло, свій рівень, – якось сказала вона, коли Марія запитала, чому б їм не приїхати з онуками. – Я не хочу, щоб мій чоловік бачив те село. Марія плакала ночами. Оксана її втішала: – Мамо, не переймайся. Я з тобою. Я ж нікуди не дінуся. Але життя і час все розставили по своїх місцях
Життєві історії 0
У невеликому селі на околиці стояла стара хата, в якій жила Марія з двома доньками. Старшу звали Галина, а молодшу – Оксана. Дівчата хоч і були сестрами, але
В село Тамара добиралася ще годину. Коли зайшла у двір власної хати, її вразило: двері відчинені, у коридорі чужі туфлі. Здивування швидко переросло у тривогу. У хаті було чисто, на столі – свіжа їжа. Вона почула сміх. Із кімнати вийшов Степан, а слідом – жінка років сорока п’яти. Гарно вбрана, з нафарбованими губами. – Тамаро?.. – розгублено промовив Степан. – Ти вже приїхала? – А це що таке? – її голос затремтів. – Хто ця жінка в моїй хаті? Чужинка зухвало глянула: – Я – Марія. Живу тут тепер. Тамара відчула, як ноги підкосилися. – Як це «живеш»? – ледве вимовила вона. – Це моя хата
Життєві історії 0
Тамара сиділа в автобусі, що мчав з Варшави до Львова, і дивилася у вікно на знайомі обриси українських доріг. За двадцять років вона вже звикла до цього маршруту:
Коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди зателефонували: – Андрію, приїжджайте. Ваш тато лежить, сам не встає. Андрій одразу ж поїхав. В хаті було прохолодно, на плиті пусто. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений. – Тату, – схилився син, – чого ж ти мовчав? – Та що… – махнув рукою старий. – Не хотів клопотів на вашу голову звалювати. Пройде, я встану. Але не встав. Після лікарні стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову почав вмовляти: – Поїхали до нас, там і лікарня ближче, і ми поруч. – Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота… А я кому потрібен? І тоді слово взяла невістка Оксана
Життєві історії 0
Коли не стало Марії, у хаті на краю села запанувала тиша. Володимир, її чоловік, залишився сам. Сусіди казали: – Тяжко йому буде без Марії, бо вона всюди встигала:
В той вечір Сергій сидів мовчки, дивився у вікно. Потім повернувся до неї й тихо, наче між іншим, сказав: – Лєно, я нікуди від тебе не піду. Вона усміхнулася: – А куди б ти йшов? Сергій опустив очі. – Ти знаєш… Я ж так і не маю дитини. Ти не змогла мені народити. Але хай… Житимемо так. Слова впали на неї холодом. Вона знала, що в них із цим завжди була проблема, лікарі казали – майже неможливо. Але так прямо він ніколи не говорив. – То ти… терпиш мене? – ледь чутно спитала вона. – Ну, щось таке, – знизав плечима він
Життєві історії 0
Олені виповнилося сорок. Вона була вчителькою української мови й літератури, мала свою маленьку, але світлу квартиру й життя, яке здавалося правильним, усталеним і… трохи самотнім. Заміжня вона була
Того літа ситуація склалася так, що Оксана була загнана роботою по самі вуха. Дитсадок закривали на ремонт, а няню брати не було змоги. Ігор саме їхав у відрядження. Вибору не залишалося – треба було везти Сашка до бабусі. – Я не хочу, щоб він там з тими курми та свинями бігав, – бурчала Оксана чоловікові. – Оксано, ти ж бачиш: іншого виходу немає. Та й чого ти так? Мамі приємно буде, а Сашкові корисно. Свіже повітря, фрукти, город. – Город… – скривилась вона. – Він же звик до іншого життя. Та зрештою вона погодилась, не уявляючи, що з цього вийде
Життєві історії 0
Оксана працювала бухгалтеркою в приватній фірмі. Робота вимагала повної віддачі: постійні звіти, перевірки, дзвінки, наради. Вона звикла до міського ритму, кави зранку на бігу, пробок у дорозі й
Андрій одружився з Оленою. Вона була міською дівчиною: працювала в магазині, мала свій погляд на життя, не дуже любила поратися по господарству. Марія одразу зробила висновок: «Не така. Не для нашої сім’ї». І відтоді серце її стало ніби кам’яним до молодшого сина. – Андрію, – казав Петро, – треба було слухати нас, брати дівчину з хазяйської сім’ї. – Тату, я ж її люблю, – відповідав син. – Хіба це не головне? – Любов’ю ситий не будеш, – буркнула Марія. І з того часу підтримка між батьками та Андрієм ніби обірвалася
Життєві історії 0
У Марії та Петра було двоє синів. Старший – Віктор, спокійний, працьовитий, слухняний. Молодший – Андрій, веселий, упертий, зі своїм характером. Здавалося, що батьківська любов мала б бути
Різниця, яку Марія робила між внуками, накопичувалася роками, і в той день стала особливо різкою. Увечері, коли сіли пити чай, Максим несподівано піднявся й сказав: – Мамо, тату, поїхали додому. – Та ще рано ж! – здивувався Олег. – Посидимо трохи. – Я хочу додому, – твердо повторив Максим. Його очі блищали. Сашко теж встав. – Я теж. Невістка глянула на чоловіка й тихо додала: – Може, й справді… Діти втомилися. Олег відчув, як всередині защеміло. Він зрозумів, чому діти так рішуче хочуть додому, але не сказав уголос
Життєві історії 0
У Марії Степанівни було двоє дітей – син Олег і дочка Наталя. У Наталі двоє діточок: Оленка та Іванко. Вони часто бігали до бабусі, допомагали їй у саду,
Доню, ти повинна зрозуміти: Петро не твоя пара, – строго сказала мати. – У нього ні освіти, ні перспектив. Тобі треба інтелігентного чоловіка. Батьки Петра теж були незадоволені. – Ти що, Петре? Вона ж панянка, з «правильних». Подумай, що з того буде. Вона не для тебе. Та молоді не слухали. Любов робила їх щасливими. Вони мріяли про майбутнє, гуляли вечірніми вулицями й будували плани. Проте тиск родини був сильніший. Сварки, заборони, докори… Зрештою, Марія заплакала й сказала Петрові: – Я більше не можу. Вибач. – То ти відмовляєшся від нас? – хлопець не міг повірити, що все це правда
Життєві історії 0
У невеличкому містечку наприкінці 70-х років познайомилися Марія та Петро. Вона – донька вчителів, вихована, тиха, завжди з книжкою. Він – хлопець із простої родини робітників, але з
До вечора картоплю викопали. У коморі вже стояли мішки, а на плиті в хаті шкварчала картопля зі шкварками. Марія Іванівна накривала на стіл: борщ, пиріжки, квашені огірки. Діти зголодніли, та й сама вона давно такої радості не відчувала. – Мамочко, пам’ятаєш, як ми в дитинстві на полі спали на копицях, коли ти з татом копали? – згадав Андрій. – А ще ти завжди просила, щоб картоплю пекли в багатті, – підхопила Галина. Всі засміялися. І справді, колись це була традиція: викопали рядок – і вже картопля пеклася на вогнищі. – Ой, діти, яке то було життя! – зітхнула Марія Іванівна. – Тяжке, але веселе. А тепер ви дорослі, кожен у місті
Життєві історії 0
Марія стояла біля хвіртки й вдивлялася в дорогу. Сьогодні обіцяли приїхати діти. У неї було двоє: син Андрій із сім’єю та донька Галина, яка жила в місті й
– Ти хочеш сказати, що я сама у себе ці гроші забрала? – Ганна дивилася на зятя і не могла повірити. Ганна Степанівна відкладала невелику суму на ремонт кухні. Вона заховала конверт у шафі між рушниками. Але коли дістала – порожньо. – Олю, грошей немає, – тихо сказала вона дочці. – Я їх поклала ось сюди, а тепер немає. – Мамо, може, ви забули? – несміливо відповіла дочка. Та в кімнату вже зайшов Вадим: – А може, це вона сама витягла і тепер каже, що хтось украв? У вас, тещо, вже вік, пам’ять підводить. Ганну наче кип’ятком облили. – Як ти смієш?! Це я, виходить, краду в себе з шафи? – її голос задрижав. – А хто знає? – знизав плечима зять. – Я чужі гроші не беру
Життєві історії 0
– Ти хочеш сказати, що я сама у себе ці гроші забрала? – Ганна дивилася на зятя і не могла повірити. У невеличкому містечку жила Ганна Степанівна. Їй

You cannot copy content of this page