Головна

op

У сенсі, я не їду з тобою? — Голос Данила був сповнений розгубленого обурення. Він стояв посеред розкішної вітальні, стискаючи в руці надкушений бутерброд із дорогим хамоном, що немов застряг йому у горлі. — Ти зараз пожартувала, так? — Ні, любий. Навіть не думала, — відповіла Софія, спокійно поправляючи на рукаві піджака манжет. Вона вже була готова вийти на роботу. — Що тобі незрозуміло? У цю подорож я їду сама. І путівку сплатила лише на одну людину. На Софії був ідеально скроєний брючний костюм ніжно-блакитного кольору, що підкреслював її рішучий силует, і витончені сережки з сапфірами, подаровані батьками на тридцятиріччя. Завтрашній день був для неї першим днем довгоочікуваної відпустки. Цей факт сам по собі був чудовим, але спокій, з яким вона вимовляла ці слова, робив його майже священним
Життєві історії 0
Вчора ввечері Софії зателефонувала менеджерка з туристичного агентства, щоб повідомити: двотижневий тур на екзотичний острів Шрі-Ланка повністю оформлений. — Я вас вітаю. Скоро здійсниться ваша мрія, — радісно
Що це таке? Голос Вероніки пролунав несподівано різко, розриваючи тишу їхньої просторої квартири на Оболоні. Вона тільки-но увійшла, скидаючи на ходу дорогі шкіряні рукавички, і застигла на порозі вітальні. Посеред кімнати, поряд із диваном, стояли три великі картаті “човникові” сумки, набиті речами. Артем, її чоловік, не обертаючись, методично складав у четверту стопку махрових рушників і постільної білизни. — Речі твоєї матері, — рівним, позбавленим будь-яких емоцій тоном відповів він. — Збираю. Завтра вранці привезу Клавдію Іванівну до тебе на роботу. Можеш, звісно, і сьогодні забрати, якщо тобі так зручніше. Вероніка моргнула, намагаючись осягнути почуте. Вона подивилася на чоловіка, на його широку, кремезну спину, обтягнуту темно-синьою футболкою, на те, як зосереджено він згортав підодіяльники. У його рухах не було ні метушні, ні злості. Була тільки холодна, методична ґрунтовність, від якої по спині Вероніки пробіг неприємний холодок
Життєві історії 0
— Що це таке? Голос Вероніки пролунав несподівано різко, розриваючи тишу їхньої просторої квартири на Оболоні. Вона тільки-но увійшла, скидаючи на ходу дорогі шкіряні рукавички, і застигла на
Одного холодного листопадового ранку до їхньої хати під’їхала знайома сіра машина. Михайлик одразу вибіг надвір. — Дядьку Андрію! — закричав він. — Привіт, козаче! — усміхнувся Андрій, вийшовши з машини. — З Днем Ангела тебе, Михайлику! Ну, чого тобі подарувати? Хлопчик почервонів і знітився. — Та я не знаю… У мене все є. Андрій засміявся: — Ну все є — це добре. Але може, щось мрієш? Машинку, телефон, ковзани? Михайлик зупинився, задумався, потім несміливо мовив: — А можна я сам куплю те, що мені треба? Ви мені дайте гроші, але не ображайтеся. — Та не ображуся, — щиро сказав дядько. — Скільки ж тобі треба? — Три тисячі гривень. Андрій навіть підняв брови. Для хлопця — чимала сума. Він уже хотів запитати, для чого, але Михайлик так серйозно дивився, що спитати не насмілився. Витягнув із гаманця гроші й подав
Життєві історії 0
У маленькому селі біля лісу, де взимку завжди пахло дровами й свіжим снігом, жив хлопчик на ім’я Михайлик. Йому було всього десять, але думки в голові — як
За день до весілля я вперше побачила батьків Артема. Вони прийшли до нас у гості. Я, як годиться, приготувала вечерю, накрила стіл. Привітно кажу: — Дуже рада знайомству, я мама Ніни. А сваха Валентина — така, знаєте, пихата жінка, вся у золоті, з поглядом зверху вниз. Вона мені зразу: — Ми про вас знаєм, Олено, син розказував, що ви заробітчанка. — Так, — кажу, — уже п’ятнадцять років у Італії. А вона прямо мені і заявляє: — Ну, то ви ж весілля оплачуєте. Бо у вас є гроші. Я аж сторопіла. — Вибачте, але ж ми домовилися: п’ятдесят гостей з вашого боку, п’ятдесят з мого. Кожен платить за своїх. — Наші люди прості, — каже вона. — Ми не можемо собі дозволити. А ви — “італійка”, ви багата
Життєві історії 0
Я заробітчанка. П’ятнадцять років мого життя минуло в Італії. За ці роки я не раз прокидалася серед ночі від думки, що десь там, удома, росте моя донечка без
Ти хоч спитав мене? — тихо сказала вона, не обертаючись. — Хоч раз подумав, що я можу бути проти того, щоб запросити трьох людей на тиждень у свій недобудований дім? Андрій замовк. Вона чула, як він переступив з ноги на ногу, як рипнула під його кросівками захисна плівка. — Я не думав, що це так важливо, — нарешті сказав він. — Це ж моя сім’я, Свєто. Вони мені не чужі. А допомагати – це в них у крові. — А я? — Вона різко повернулася, її очі блищали, а голос прорізав тишу. — Я тобі чужа? Це наш дім, Андрію. Наш. А ти перетворюєш його на прохідний двір, де мої рішення нічого не варті! Він відкрив рот, щоб відповісти, але тут пролунав звук машини, що під’їжджала ґрунтовою дорогою. Світлана завмерла. — Це ще хто? — Вона подивилася на чоловіка, відчуваючи, як усередині все кам’яніє. Андрій винно відвів погляд. — Ну… я ж сказав. Тітка Оля з сім’єю. Вони, мабуть, уже тут
Життєві історії 0
Світлана, власниця успішної консалтингової фірми, важко відірвалася від бетонної стіни. Її обличчя, зазвичай бездоганно доглянуте, зараз було припорошене будівельним пилом. Навколо панував справжній хаос: стіни на ґрунтовці, підлога
Якось Ірина вирішила познайомити Андрія зі своєю подругою Мариною. Та прийшла в короткій сукні, з яскравими очима, сміхом, що лунав, мов дзвіночки. Вона була протилежністю Ірини — гучна, весела, безтурботна. Ірина не звернула уваги на те, як Марина поглядала на Андрія. А от Марина — звернула. І той погляд, що спочатку був цікавістю, став бажанням. Вона не зупинилася, коли відчула, що її тягне до чужого нареченого. — Він тобі не пара, — якось сказала вона Ірині, ніби між іншим. — Ти така… надто тиха для нього. Андрію треба вогню! Ірина лише посміхнулася: — Не хвилюйся, Маринко. У нас все добре. Але «добре» тривало недовго
Життєві історії 0
Андрій і Ірина були парою, про яку в селі говорили з теплом. Високий, роботящий хлопець, що недавно повернувся з заробітків, і тиха, спокійна дівчина з добрими очима, яка
Миколка жив із бабусею Ганною. То була проста сільська жінка — руки в мозолях, голос лагідний, очі добрі. Вона для Миколки стала всім: і мамою, і татом, і другом. Вона брала його з собою в город, у хлів, учила садити, доїти, шити ґудзики. — Хто працює — той живе, — казала вона. — А хто жаліє себе — той пропаде. Бабуся жила не сама. Біля неї стояв будинок її старшої дочки — тітки Марії. У Марії було двоє своїх дітей — двоюрідних братів Миколки. Але Марія не дуже любила племінника. Вона часом казала: — Мамо, не треба його так балувати, у нас свої діти. Бабуся тоді тільки махала рукою: — Замовкни, Маріє. Він — сирота. У нього нікого нема. Іноді бабуся справді “крала” для нього. Пам’ятаю, як вона тихцем діставала з комори печене яблуко чи варену картоплину й шепотіла: — Тихо, тільки Марії не кажи, що я тобі дала
Життєві історії 0
Миколка народився у звичайному селі, у звичайній хаті під стріхою, де пахло дровами, молоком і маминими пирогами. Коли він був зовсім малим, мама завжди називала його “моє сонечко”.
Кать, — почав Артем, човгаючи тапочками до кавоварки і потираючи очі, — ти ж пам’ятаєш, мама мріє про власний будиночок? Катерина, не відриваючись від планшета, лише стиснула губи: — Артеме, твоя мама, Світлана Петрівна, мріє ще багато про що. Про яхту в Хорватії, наприклад. Але це не означає, що ми повинні кидатися виконувати кожну її фантазію, чи не так? Артем, шумно наливаючи собі каву, насупився. Він сів навпроти, намагаючись встановити зоровий контакт. — Ну, ти ж знаєш, їй важко у цій нашій міській двокімнатній квартирі. Їй потрібне повітря, свій палісадник… Хоча б невелика ділянка. Малина, там, помідори… — він знизив голос, ніби соромився своїх слів, але знав, що це єдиний аргумент, який може пробити броню Катерини. Катерина різко підняла голову, її погляд, зазвичай зосереджений, став гострим і холодним
Життєві історії 0
Світанкове сонце ледь торкалося вікон її елітної квартири на Печерську. Катерина, сиділа за стійкою в кухні-студії, її увага була повністю поглинута планшетом. Вона переглядала фінансовий звіт за попередній
Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій скатертині, її погляд уперто уникав очей матері. У скронях стукотіло від напруги, а повітря на кухні здавалося надто густим, щоб ним дихати. Людмила, її мати, відірвалася від миття фарфорової чашки, обережно витираючи руки старим кухонним рушником. Вона одразу відчула, що в цій тиші затаїлося щось недобре – материнське серце, обпалене життєвими випробуваннями, ніколи не помилялося. — Що сталося, Сонечко? — спитала Людмила, сідаючи на стілець навпроти. Її голос був спокійним, але в глибині очей спалахнула тривога, яку вона навчилася майстерно приховувати. Ірина глибоко, аж до судоми в грудях, вдихнула повітря, збираючись з духом. «Давай, Іро, це лише кілька слів, ти маєш це сказати»
Життєві історії 0
— Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій скатертині, її погляд уперто уникав очей матері. У скронях стукотіло від напруги, а повітря
І ти хочеш, щоб я тобі ще й гроші дала, Владиславе?! — випалила Олена, навіть не знявши пальто. — Почалося, — пробурчав брат, відводячи погляд від її розпачливого обличчя. — Я не прошу милостині, я просто прошу допомоги. Кімната затихла. Тиша стала глухою і важкою, мов кисіль. Вечірнє жовте світло, що пробивалося через вікно, лягло на кухню, і кожна деталь — і чашки, і стілець, на якому сидів Владислав — здавалися чужими, немов все навколо нагадувало їй про те, чого не було в її житті. — По-родинному? — перепитала Олена, напружуючи кожен м’яз, стримуючи тремтіння в голосі. — По-родинному, це коли перед тим, як у чужі кредити влазити, хоч запитують
Життєві історії 0
— І ти хочеш, щоб я тобі ще й гроші дала, Владиславе?! — випалила Олена, навіть не знявши пальто. — Почалося, — пробурчав брат, відводячи погляд від її

You cannot copy content of this page