Нормального борщу хочу, на свинячих реберцях, а не цих твоїх овочів. Ярослав сидів на краєчку м’якого куточка, розстебнувши верхній гудзик робочої сорочки. Втома за день давалася взнаки, але в його погляді читалася давня впертість. Мирослава навіть не повернулася від плити. Вона лише глибше вдихнула теплий пар, що підіймався від глиняної каструлі. Там тихо пузирилося овочеве рагу. Дрібно покришена молода капуста, солодкувата морква, квасоля, трохи кукурудзи та свіжа зелень кропу. — Борщ буває різним, Ярославе, — спокійно відповіла вона, зменшуючи вогонь на пальнику. — Я ж варила позавчора з грибами та квасолею. Ти з’їв дві миски й навіть добавки попросив. — То було позавчора, — зітхнув чоловік і потер очі. — А сьогодні я голодний, як вовк. Приходжу додому, мрію про ситну домашню вечерю, а мені знову пропонують кабачки й перетерту зелень. Скільки можна? Сім років ми разом, Мирославо. Сім років я терплю ці експерименти. — Ти кажеш «терплю», ніби я силоміць зачиняю перед тобою холодильник, — жінка повернулася й глянула на нього лагідним, але втомленим поглядом. — У нас на поличці лежить домашній твердий сир, є яйця, сметана, хліб із висівками. Якщо тобі мало рагу, зроби собі бутерброд. — Я хочу гарячої страви, розумієш? — його голос не зривався на крик, але в ньому відчувалася гірка образа. — Звичайної домашньої страви. Щоб пахло печенею, щоб були котлети, гречаники з печінкою, голубці з м’ясом. Як у людей. Як у моєї мами
— Нормального борщу хочу, на свинячих реберцях, а не цих твоїх овочів. Ярослав сидів на краєчку м’якого куточка, розстебнувши верхній гудзик робочої сорочки. Втома за день давалася взнаки,
Назаре, я ж не кажу, що мама взагалі не повинна до нас приїжджати, — тихо мовила молода жінка, стримуючи тремтіння в голосі. — Я просто просила почекати кілька тижнів. Мені зараз дуже непереливки. Вона глянула на чоловіка з надією. Хотілося побачити хоча б крихту тепла чи розуміння, але обличчя Назара залишалося холодним і відчуженим. — Мені треба трохи зміцніти, побути в тиші, — додала вона майже пошепки. Чоловік лише скривився, ніби почув щось безглузде й образливе. — Надіє, ти все занадто перебільшуєш. Усі жінки виношують дітей, це природно. Моя мама сама мене підняла і на роботі до останнього дня зміну відбувала. — Але я — це не твоя мама, — тихо відповіла Надія, відвертаючись до каструлі й крадькома ковтаючи гіркі сльози. — Кожна людина різна, і в кожної організм реагує по-своєму. — Годі пустих балачок, — Назар підійшов ближче. — Мама телефонувала з автовокзалу. Вона вже сіла в автобус. Питання вирішене, вона буде гостювати в нас
— Те, що ти дитя під серцем носиш — це не хвороба, досить уже вилежуватися й вигадувати собі болячки! — Галино Петрівно, мені справді важко дихати, давайте хоч
Світлана? — очі свекрухи заокруглилися від подиву. — Ти звідки звалилася серед білого дня? — Добрий день, мамо, — стримано привіталася Світлана. — Я у справах ненадовго. А це мій наречений, Антоніо. Ми скоро одружуємося. Ганна Петрівна остовпіла. Її погляд ковзнув по Світлані — підтягнутій, у елегантному кашеміровому пальті кольору кави з молоком, з гарною зачіскою — а потім перевівся на Антоніо. Італієць виглядав дуже респектабельно: якісний темно-синій вовняний піджак, біла сорочка, дорогий шкіряний ремінь, охайні черевики, на зап’ястку — стриманий швейцарський годинник. Він привітно посміхнувся й ледь схилив голову в чемному півпоклоні: — Buongiorno, signora! Свекруха раптом змінилася в обличчі. Куди й поділася її звична суворість і колючий тон. Її обличчя розтяглося в такій солодкій, масляній посмішці, що Світлана аж відсахнулася від несподіванки. — Ой! Та що ж це ми на дорозі стоїмо?! — защебетала Ганна Петрівна, підбігаючи ближче. — Та заходьте, дорогі гості, заходьте до хати! Боже мій, який поважний пан! З самої Італії приїхав у нашу глушину! А ви чого не попередили? Я б хоч пирогів напекла! Світлана чекала будь-чого: крику, прокльонів за те, що «посміла з чужим мужиком припертися», закидів про пам’ять покійного сина. Але замість цього свекруха метушилася перед іноземцем, немов перед високим обласним начальством
«А ви, мамо, чого так причепурилися?» — запитала Світлана, ледь стримуючи подив. Вона щойно ступила на поріг старої хати разом зі своїм нареченим-італійцем, але навіть уявити не могла,
Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею? — спокійно запитала жінка, навіть не підводячи очей від розгорнутого зошита з кулінарними записами. Василь смикнув блискавку на валізі й випростався. У дзеркалі старої шафи він бачив зовсім не старого чоловіка. Так, скроні посріблило, біля очей залягли зморшки, але ж плечі ще рівні, постава міцна, а в погляді — вогонь. Принаймні йому дуже хотілося так думати. — Я хочу нарешті пожити для себе, Маріє. Невже я цього не заслужив? — відказав він, ховаючи очі. Він чекав криків, сліз чи хоча б розбитого посуду. За майже сорок літ спільного життя люди вивчають один одного до дрібниць, і Василь приготувався до тривалої оборони. Але Марія просто перегорнула сторінку. — Якщо вирішив — іди. Тільки ключі від нашої оселі поклади на тумбочку біля входу. Ось так буденно і без жодного галасу розпався їхній шлюб, який усім сусідам здавався непорушною фортецею
— Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею? — спокійно запитала жінка, навіть не підводячи очей від розгорнутого зошита з кулінарними записами.
Тату, ну не ганьби мене, поклади той хліб на тарілку, він же дивиться! Саме з цих слів доньки для Василя Івановича все стало на свої місця ще до того, як столичний гість устиг скинути свої дорогі черевики. Рідна дитина раптом посоромилася батьківської хати, де виросла, і руки, яка все життя годувала її важкою працею. Василь Іванович лише повільно глянув на дочку своїми спокійними, трохи примруженими очима. Нічого не відповів. Він узагалі не любив порожніх слів і суперечок через дрібниці. Йому нещодавно минуло п’ятдесят три роки, і майже все своє життя чоловік прожив у цьому селі. Працював біля техніки — спочатку на землі, а коли ноги почали густи від втоми й погоди, перейшов у сільську майстерню до заліза. Руки його знали все: і холодні ключі, і гарячий двигун, і мастило, яке вже ніяке мило не могло вимити з глибоких зморщок. У хаті з самого ранку стояв гармидер. Ганна Михайлівна, його дружина, не присідала ані на хвилину. Вона то заглядала до печі, то переставляла полумиски, то знову бігла до вікна. — Василю, ну глянь, їдуть чи ні
— Тату, ну не ганьби мене, поклади той хліб на тарілку, він же дивиться! Саме з цих слів доньки для Василя Івановича все стало на свої місця ще
Телефон лежав на кухонному столі, прямо на мереживній серветці, яку я сама колись вишивала. Я ходила туди й сюди, заглядала на екран щоразу, коли проходила повз. То чайник увімкну, то шматок хліба відріжу, то фіранку поправлю. Здавалося, ось зараз він засвітиться, заграє знайома мелодія, і я почую рідний голос: «Мамусю, вітаю!». Мою доньку звуть Віталіна. Вона в мене єдина, виплекана, викохана. Коли її батько відійшов у засвіти, їй було лише чотирнадцять. Я тоді тягнула все на собі, брала дві зміни, ніколи собі нової хустки чи взуття зайвого не купувала, аби тільки в дитини все було не гірше, ніж в інших. Вона це знала. Завжди знала, як я ставлюся до родинних дат
— Мамо, невже звичайна квартира для тебе дорожча за власну дитину? — запитала мене донька, стоячи посеред моєї передпокою. В її очах не було сліз чи каяття, там
Світланко… Мама сьогодні в гості приходила. Вдень, поки тебе не було, — Ярослав відвів погляд. — Побачила нашу обновку. Розплакалася. — Розплакалася через кавоварку? Ти серйозно? — Вона сказала, що ми розкошуємо, ні в чому собі не відмовляємо, а вона мусить пити дешевий сурогат із пакетиків. Їй стало гірко, що вона нікому не потрібна. Коротше кажучи, я замовив їй точно таку саму. Завтра привезуть кур’єром. Світлана завмерла. У кухні стало зовсім тихо. — Ярославе. Твоя мати не вживає кави. Взагалі. — Вживає! — Вона п’є напій із ячменю та цикорій! Я особисто купую їй ці пачки в магазині й ношу щотижня! — Світлана намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — У неї тиск підскакує від одного запаху справжніх зерен. Вона сама мені казала, що в неї серце вистрибує, якщо вона хоч ковток вип’є! Навіщо їй машина за такі величезні гроші? — Справа не в каві! — вигукнув Ярослав, підхоплюючись зі стільця. — Справа в турботі! Їй прикро, що ми себе тішимо, а її цураємося. Вона мене виростила сама, вона літня жінка. Я що, не маю права потішити рідну матір
— Яка нова техніка твоїй мамі? У нас же спільний кредит! Світлана стояла посеред передпокою з важкими торбами в руках і дивилася на чоловіка. Вона більше не могла
Якщо не візьмеш сапу, то нащо ти взагалі сюди приїхала? — свекруха стояла посеред подвір’я, вперши руки в боки, і дивилася на мене так, ніби я скоїла щось непоправне. — Хліб наш їсти всі вмієте, а спину погнути охочих немає. Я стояла на сходах старенької літньої кухні й повільно пила теплий узвар. Сонце ледь піднялося над садком, а повітря вже обіцяло душний день. — Ганно Василівно, я приїхала у відпустку, — відповіла я тихо, намагаючись не зірватися. — Ми ж домовлялися, що я побуду на природі, трохи видихну. У мене на роботі був дуже складний період, я світла білого не бачила. — Відпочивати вона приїхала! — сплеснула долонями свекруха й кивнула в бік картоплиння. — А бур’яни самі себе вирвуть? Чи, може, квасоля сама на тички залізе? Ми з Марійкою вже третій день із ранку до вечора колотимося, а пані собі з книжкою сіла на лавочці. З-за хати вийшла Марійка, молодша сестра мого чоловіка Романа. Вона неквапливо несла миску з обірваною смородиною, але за цілий ранок це була вся її праця. Марійка завжди вміла показати себе зайнятою, не докладаючи до того особливих зусиль
— Якщо не візьмеш сапу, то нащо ти взагалі сюди приїхала? — свекруха стояла посеред подвір’я, вперши руки в боки, і дивилася на мене так, ніби я скоїла
Невістко, збирай свої манатки та їдь у село до батьків, мені тут потрібен простір! — заявила свекруха прямо з порога моєї ж оселі. Я стояла в коридорі власної квартири й міцно пригортала до грудей згорточок із новонародженим сином. Прямо переді мною, вперши руки в боки, стояла мати мого чоловіка, Надія Петрівна. Вона впевнено загородила прохід у кімнату, наче була тут повноправною господинею. А за її спиною стояв мій чоловік Роман і боязко дивився у підлогу, не наважуючись підвести очі. Ще дві години тому він зустрічав мене біля пологового будинку з букетом квітів і клявся, що наше спільне життя тепер буде зовсім іншим. А тепер він просто мовчав і не знаходив у собі сміливості сказати рідній матері жодного слова. Я подивилася на Надію Петрівну й відчула, як у горлі застряг важкий клубок образливих слів. — Куди мені їхати? — перепитала я ледь чутним голосом, бо сил сперечатися не було зовсім
— Невістко, збирай свої манатки та їдь у село до батьків, мені тут потрібен простір! — заявила свекруха прямо з порога моєї ж оселі. Я стояла в коридорі
Я своє житло віддала доньці, а сама доживатиму в тебе, синку, — спокійно заявила свекруха, заносячи до вітальні четверту важку валізу. — Мамо, ви це серйозно? А нас із Галиною запитати не треба було? — розгублено закліпав очима Ярослав. — А чого вас питати? У вас он три кімнати, просторо, дітей ще нема, живете удвох, як пани. А в Марійки родина велика, діти ростуть, їм свій куток потрібен. Невже тобі для рідної матері дивана жаль? Галина в цей час стояла у дверях коридору і відчувала, як у неї німіють руки. Жодного попередження. Жодного телефонного дзвінка з порадою. Просто дзвінок із вокзалу: «Зустрічай, синку, я вже на пероні». До цього дня свекруха, Стефанія Павлівна, мешкала далеко, в іншому куточку країни, майже за пів тисячі кілометрів. Бачилися вони двічі на рік — на великі свята та влітку на кілька днів. Тоді ці візити ще можна було пережити: кілька днів чемних посмішок, спільний обід, трохи терпіння — і знову тиша. Але тепер стара вчителька на пенсії вирішила осісти тут назавжди
— Я своє житло віддала доньці, а сама доживатиму в тебе, синку, — спокійно заявила свекруха, заносячи до вітальні четверту важку валізу. — Мамо, ви це серйозно? А

You cannot copy content of this page