Головна

op

Петре, – сказала Ольга спокійно, – якщо ти хочеш справедливості, давай розберемося чесно. Я всі перекази маю в банку, усі квитанції. Я доведу, що кожна цеглина тут куплена на мої гроші. – Не треба судів, – почав він. – Давай по-людськи. – По-людськи? – перебила вона. – По-людськи ти мав сказати, що маєш іншу, ще тоді, коли я поїхала. По-людськи ти мав не брати мої гроші, якщо не любив і не планував зі мною жити. А тепер… тепер буде по закону. Сусіди дивилися на це з різних боків. Хтось співчував Ользі: – Боже, скільки жінка пережила, щоб він таке сказав! А хтось кивав головою: – Ну, і Петро не винен: вона ж його покинула на довгі роки, от і знайшов іншу. То не можна так надовго отак чоловіка одного лишати
Життєві історії 0
Ольга поверталася з Іспанії додому з особливим відчуттям. Вісім довгих років вона там працювала: прибирала, доглядала за старенькими, інколи й ночей не спала. Її руки були в мозолях,
Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось в Італію Ліді сусідка. Ліда і сама вже збиралася закінчувати з заробітками, до того ж, і роботу вона втратила, бо сеньйори, яку вона доглядала останні 5 років, не стало. То ж жінка прийняла рішення їхати додому. – Петре… – Лідія переступила поріг, і її голос затремтів. Чоловік здригнувся, вийшов назустріч, очі налиті вином і чимось винуватим: – О, Лідо… А ти ж чого не подзвонила? – А треба було? – вона глянула йому прямо в очі, а потім перевела погляд на жінку. – Це хто? – Та то… колега, – швидко відповів Петро. – Допомагає мені з городом і господарством
Життєві історії 0
– Лідо, їдь додому, сюрприз там на тебе чекає. А я не можу більше на це дивитися, – зателефонувала якось в Італію Ліді сусідка. Ліда і сама вже збиралася
Коли справа дійшла до знайомства родин, Одарка хвилювалася. – Василю, – сказала вона чоловікові, – ті паничі з міста нас ще висміють. У них руки білі, а в мене – в мозолях. У них столи в ресторанах, а в мене – борщ та вареники. – Та не бійся, жінко, – усміхнувся Василь. – Хто нас не прийме такими, які ми є, тому й Ірину віддавати шкода. Зустрілися родини в місті, у кафе. Одарка почула, як Валентина Петрівна тоненьким голоском мовила: – А ви, мабуть, господарством займаєтеся? Я навіть не уявляю, як то можна корову доїти… Ігор Васильович тільки пирхнув: – Так, життя у вас там “екзотичне”. Ну, головне, щоб діти між собою ладнали
Життєві історії 0
Одарка та її чоловік Василь були простими людьми: хата невелика, город доглянутий, у хліві корова та свині, кури бігали подвір’ям. Жили вони невибагливо, але чесно й по совісті,
Мамо, – одного вечора з порога зайшов син, дивився винувато. – У мене є новина… Я мушу одружуватися. Дівчина чекає дитину. Ольга наче завмерла. Вона уявляла весілля для нього, але не так швидко й не так раптово. Втім, мати завжди підтримає. – Ну що ж, – зітхнула вона. – Значить, весілля буде. Дитина – це ж Божий дар. Через кілька днів відбулася зустріч двох матерів – Ольги та майбутньої свахи, пані Галини. – Знаєте, Олю, – почала сваха, – я розумію, що треба весілля робити, але для мене це так само неочікувано як і для вас, і я одна, у мене грошей зовсім немає. Мені і так непросто живеться, ледве зводжу кінці з кінцями. Ольга явно була не в захваті, але розуміючи невідворотність подій, і сподіваючись на те, що все буде добре, лише кивнула головою. – Не хвилюйтеся, – відповіла вона. – Я подбаю про все
Життєві історії 0
Ольга сиділа на кухні й повільно розкладала на столі зошити з розрахунками. Кожна гривня була там відмічена, кожна копійка – відкладена. Вона вже кілька років працювала в Польщі
Після слів невістки Галина твердо вирішила: вистачить. Наступного дня вона пішла в банк і закрила всі картки, з яких оплачувала комунальні, садочок, інтернет. Відключила автоматичні платежі. Через тиждень Віка прибігла до чоловіка з роздратованим виглядом: – Артеме, чому світло вимкнули? Чому інтернету немає? Чому в садочку сказали, що за два місяці борг? Артем лише розвів руками: – Це мама все платила. Я думав, ти знаєш. – Що значить “мама платила”? Ми що, на шиї сиділи в неї стільки років? – Віка аж почервоніла
Життєві історії 0
Галина Іванівна була жінкою небідною. У молодості вона разом із чоловіком працювала на заводі, а потім відкрили невеличкий бізнес, який приніс непоганий прибуток. Чоловік відійшов у вічність рано,
Я, мабуть, не буду кликати твою маму на свій ювілей – якось сказала Ліда чоловікові. – Бо я хочу свято, а не нерви. Андрій глянув на неї з докором: – Лідо, ну ти що. Це ж моя мама. Якщо гостей багато, а мами не буде, люди подумають, що ми посварилися. – Ми ж і справді весь час напів у сварці, – зітхнула дружина. – Вона така, яка є. Ти ж мудра, стерпиш. Ліда погодилася. «Ну добре, – вирішила вона. – Раз уже такий день, не буду зважати на всі наші колишні непорозуміння. Зрештою, колись треба починати миритися». Але дуже швидко Ліда пошкодувала про своє рішення
Життєві історії 0
Лідії виповнювалося 35. Вона готувалася до свого ювілею з особливим трепетом: замовила гарний ресторан, підібрала сукню кольору смарагду, запросила друзів, колег і близьких. Вона ніколи не влаштовувала великих
Доню, та яке весілля, якщо ти вже зараз знаєш, що він не вірний? – обурився Петро. – Хіба життя – це банкет на один день? Ірина відмахнулася. – Не починайте. Я хочу красиве весілля. Ви ж обіцяли квартиру! – Ми не дамо, – твердо сказав батько. – Не будемо кидати гроші у яму. – Що?! – Ірина аж підскочила. – Ви серйозно? Ви ж обіцяли мені! – Ми обіцяли доньці, яка буде жити в любові, а не у зраді, – з болем сказала мати. – Не можемо ми дати згоду на таке. В той вечір у них в домі зчинилася справжня буря. Ірина кричала, що батьки хочуть зруйнувати їй життя, що вона сама знає, за кого виходить заміж. А наостанок кинула: – В такому разі на весіллі вас не буде. Я не хочу бачити вас там
Життєві історії 0
У Ганни й Петра була одна-єдина дочка – Ірина. Вона росла дівчиною норовливою, звикла, що їй завжди піддаються. Батьки любили її безмежно, іноді навіть забагато дозволяли. – Одна
Петро прийшов, як завжди, без стуку, відкрив двері своїм ключем. – О, сестричко тут, – здивувався він, знімаючи куртку. – Що ти така набундючена? – Петре, – почала Галина прямо, – скажи чесно: чому ти постійно забираєш у мами продукти? – А що мені робити? – відмахнувся він. – Я ж не злодій, не на вулиці беру. Мама сама дає. – Бо ти просиш, – різко сказала вона. – Але подумай: у неї самої пенсія невелика. Те, що ми з Сергієм привозимо, призначене для неї, щоб вона жила спокійно. – Та не перебільшуй, – махнув рукою Петро. – У тебе все є, чого тобі жаліти? Тобі легше допомогти мені, ніж картати, ми ж рідні
Життєві історії 0
Марія дякувала Богу за своїх дітей, бо пенсія невелика, і сама б вона не витягла, але дочка з чоловіком ніколи не залишали маму без уваги. Кожної суботи Галина
Син сів, кілька секунд мовчав, а потім випалив: – Мамо, ти ж обіцяла мені на весілля купити квартиру. – Так на весілля і куплю, – спробувала віджартуватися Олена. – То весілля вже було… Тепер ти маєш виконати свою обіцянку. Чайна ложка випала з рук Олени й дзенькнула об чашку. – Весілля було? – перепитала вона, бліднучи. – То ти вже одружився? Ігор відвів очі. – Так… Ми з Мартою були у Буковелі. Там розписалися. Невелике свято, так, для себе і кілька друзів. Олена відчула, як серце закалатало. – І ти навіть не сказав мені? Не покликав? Я ж твоя мама
Життєві історії 0
Сонце вже починало ховатися за будинками, коли Олена сіла на кухні з чашкою чаю. У квартирі стояла тиша – чоловіка давно не стало, а син ось-ось мав зайти.
Я вирішила відкрити кафе, – заявила свекруха. Але для старту потрібні гроші. Тому… Я хочу, щоб ви поставили свою квартиру в банк під заставу. Катерина мало не розлила каву. – Нашу квартиру? – перепитала вона. – А чому не вашу? У вас же є трикімнатна, ще й дача за містом. На мить у кімнаті запала тиша. Свекруха зітхнула, притиснула хустинку до очей: – Ну що ти таке кажеш, ти ж знаєш… Та квартира – пам’ять від мого чоловіка. Він усе життя працював, заробляв, щоб ми там жили. Я не можу нею ризикувати. Це святе! Катерина відчула, як у грудях піднялася хвиля обурення. – А ми що? Наша квартира – не пам’ять? Ми самі брали кредит, ми самі його виплачували. Це наш дім, де росте наш син. Ви серйозно хочете, щоб ми залишилися без даху над головою
Життєві історії 0
У суботу зранку, коли Катерина нарешті зварила каву і мріяла спокійно посидіти на кухні, у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха – Ганна Петрівна, завжди доглянута, з новою

You cannot copy content of this page