Іро! Мені потрібна твоя допомога. Дуже терміново! — сумно вигукнув брат. — Все справді серйозно. — Що сталося, Міша? Кажи прямо, — я сіла на стілець, відчуваючи, як втомлені ноги наливаються свинцем. — Лікарі сказали, що справи у мене недобрі — тільки операція. Якщо затягнути хоча б на місяць, можу на ноги не встати. Розумієш? Просто лежачий буду — це перспектива мого найближчого майбутнього. Ці слова прозвучали в тихій кухні як вирок. Я миттєво забула про свою втому. — Боже, Михайле. Треба негайно лягати в лікарню! Чого ти чекаєш? — Та чекаю. Отут і починається найскладніше. У державній клініці черга на планові операції розписана на пів року вперед. А я вже ледве тягну ступню. Справи непрості, фахівці кажуть, що чекати не варто, не можна з цим тягнути. Є приватна клініка в Києві, спеціалізуються саме на таких складних випадках. Вони готові взяти мене наступного тижня. — То їдь! — вигукнула я. — Іро. Операція і два тижні реабілітації коштують сто вісімдесят тисяч гривень. Ти ж знаєш нашу ситуацію. Настя в декреті з малим, я перебиваюся випадковими заробітками, іпотеку ледве тягнемо. У мене немає таких грошей. Навіть близько. Позич мені гроші! Благаю! — Скільки в тебе є? — запитала я, вже знаючи відповідь
Це селище Опішня, столиця українського гончарства, де повітря просякнуте духом прадавніх традицій, а на кожному подвір’ї стоять вироби з глини, що пройшли крізь вогонь і загартування. Тут, серед
Катерино! Це що тут робиться? — здивувався Роман. — Я просив тебе наглянути за квітами та пил протерти, а не перетворювати мою вітальню на гуртожиток. Він не був удома майже три тижні. Але замість спокою його зустріли розкидані дитячі іграшки в коридорі та запах чужої вечері. — Ну, так уже склалося, Ромчику. Обставини сильніші за нас. У мене біда трапилася, — відповіла Катерина, його двоюрідна сестра. — Мені не цікаво слухати про обставини, — Роман похитав головою. — Потім якось розкажеш. — Ромо, почекай, ми, — Катя затнулася, побачивши, як брат дивиться на другу пару взуття біля дверей. — Ти тут не одна? — він припідняв брову. — У будь-якому разі, Катю, до побачення. Поговоримо завтра. Коли через пів години він вийшов на кухню, його чекав сюрприз. За столом сиділа не лише Катя, а й тітка Ганна — його рідна тітка, яка завжди славилася своїм вмінням «вирішувати питання» за чужий рахунок. — Тітко Ганно? Ви теж тут? Сподіваюся, таксі до вокзалу зараз не дуже дороге, бо вам обом пора їхати. — Нічого, Ромчику, — сухо відрізала тітка. — Заради такого випадку я якось переживу витрати на дорогу, бо маю до тебе серйозну розмову
Це місто Моршин, де серед столітніх дубів та лагідного прикарпатського сонця час, здається, уповільнює свій біг. Тут, у затишних вуличках поблизу джерел, повітря наповнене не лише цілющою вологою,
Маму я доглядати не буду! — випалив мені брат. — Маріє, ти ж розумієш, у мене зараз такий період, проект на межі прориву. Тобі там на місці простіше, ти ж усіх лікарів знаєш, аптеки під боком. Я обов’язково приїду наступного місяця, підміню тебе, обіцяю. Він не приїхав ні наступного місяця, ні наступного року. За десять років він з’являвся тричі — на пару годин, із коробкою дешевих цукерок і купою розповідей про своє важке життя. Моє життя перетворилося на нескінченне коло: аптеки, перетирання овочів на пюре, нескінченне прання білизни, перев’язки та безсонні ночі. Моя особиста доля? Вона згоріла, навіть не спалахнувши. Мій чоловік витримав два роки. Одного вечора він просто склав речі й сказав: — Марійко, я одружувався з жінкою, а не з доглядальницею. Я не можу жити в квартирі, де завжди пахне ліками, хлоркою і старістю. Пробач, але я хочу нормального життя. Я його не звинувачувала. Я сама себе іноді ненавиділа за те, що перетворилася на додаток до маминого крісла. Найважчим була не фізична праця. Найважче було бачити, як мама, ледве відновивши мовлення, щоранку запитувала: — Пашенька, синочок мій рідний, не дзвонив? Як він там, соколик мій? Певно, знову на роботі до пізньої ночі, бідний мій хлопчик. Мене мама, напевно, ніколи й не любила
Полтава, де м’яке вечірнє сонце золотить куполи соборів, а повітря в затишних двориках на Леваді просякнуте ароматом свіжої випічки та квітучих лип. У Полтаві люди нікуди не поспішають;
Донечко! Слухай. Ми тут у халепу вскочили, — сумно почав батько. — Таку, що самі вже не вигребемо. Борги в нас, доню. Величезні. Дівчина завмерла. — Які ще борги, тату? Ви ж завжди казали, що на все вистачає, що все добре у вас. — Та розумієш, — він тяжко зітхнув, уникаючи її погляду. — Допустили ми помилку. Набрали кредитів. Спочатку один, потім інший, щоб перекрити перший. І пішло-поїхало, як снігова куля з гори. — На що ви витратили такі гроші? — Олена ошелешено переводила погляд з батька на матір, яка сиділа в кріслі, сховавши обличчя в долонях. — Ой, доню, — обізвалася нарешті Ганна Миколаївна. — Я ж так хотіла, щоб у нас було не гірше, ніж у людей. Кухню нову замовили, італійську, в ванній плитку поміняли на дорогу, джакузі захотілося. А потім ще в санаторій з’їздили, в Трускавець, підлікуватися. Гроші розійшлися швидше, ніж ми встигли помітити. А коли прийшов час платити відсотки — виявилося, що наших пенсій і татових підробітків не вистачає навіть на частину суми
Славнозвісне місто Полтава, де затишні вулички з каштанами та білосніжними альтанками завжди навіювали спокій. Тут, у самому серці міста, неподалік від Круглої площі, люди вміють насолоджуватися життям: повільно
Сестро! Ти підписала? — Костя навіть не спромігся привітатися. — Я питаю тебе, Віро: ти поставила свій підпис у нотаріуса під відмовою? — Костя пройшов на кухню, не знімаючи куртки, і сів на стілець, що жалібно скрипнув під його вагою. — Добрий день, Костю, — тихо відповіла Віра, не обертаючись. — Та облиш ти цей етикет! — він махнув рукою. — Нотаріус на Соборній чекає до п’ятниці. Потім усі терміни вийдуть, і ми загрузнемо в паперах ще на рік. Я вже все підготував, залишився тільки твоя закарлючка. Віра нарешті повернулася. Вона поставила перед братом керамічну кружку з міцним чорним чаєм. — Які терміни, Костю? Мами не стало всього три місяці тому. Вона ще не охолола на фотографіях, а ти вже ділиш стіни. — От саме тому, що три місяці пройшло! — вигукнув він. — Я тут живу двадцять років! Поки ти свою кар’єру в Києві будувала, поки по закордонах їздила, я тут кожен цвях забив! Це моя квартира по праву життя в ній. Віра сіла навпроти. Її руки, тонкі та зблідлі, охопили гарячу кружку. — Ти жив тут безкоштовно, Костю. Двадцять років мама платила за все, поки могла, а потім я надсилала гроші. Ти не господар тут, ти був гостем під маминим крилом
Місто Рівне, яке багато хто знає як спокійний обласний центр із легендарним Бурштиновим краєм неподалік. Проте в самому серці Рівного, на затишних вуличках поблизу парку Лебединка, розгортаються драми,
Оленко! Де ключі від машини? — крикнув чоловік з коридору. — Мені сьогодні треба до мами в село заскочити, вона там якихось курей передати хотіла, та й на ринок за саджанцями заїдемо. Давай швидше, бо запізнюся! Олена повільно повернулася. Вона не поспішала до сумки. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла крижана рішучість, яку вона вирощувала в собі останні три роки. — Ключі в моїй сумці, Андрію. І вони там залишаться. Сьогодні я їду на роботу сама. Андрій завмер. Його обличчя виражало суміш подиву та роздратування. — Що ти сказала? — перепитав він, ніби не вірячи власним вухам. — Ти що, жартуєш? Мені треба до мами. Я їй обіцяв. Машина ж під хатою стоїть, навіщо мені на автобус іти? Ми ж сім’я, чи ти вже забула? — Я дуже добре пам’ятаю, що ми сім’я, — тихо відповіла Олена. — Саме тому я хочу, щоб ти згадав свої слова трирічної давнини. Пам’ятаєш, як ти казав, що машина — це «корито для спалювання грошей»? Що таксі в Коломиї дешеве, а автобуси ходять часто? Чому ж ти зараз так різко змінив свою думку? — Ну, казав, то й що! — вибухнув Андрій. — Тоді в нас її не було! А тепер вона є. То чому я маю шкандибати на вокзал, якщо в моєї дружини стоїть власний транспорт? Тобі що, шкода для рідного чоловіка? Ти стаєш просто нестерпно дріб’язковою, Олено
Місто Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди славилося своїм особливим гонором та вмінням тримати марку. Тут, серед розкішних австрійських кам’яниць та затишних вуличок, що пахнуть свіжою випічкою та міцною
Доню! Мати приїхала, відкривай! — донька Жанна стояла, як вкопана. — Та підхопи ж ти сумку, вона ж непідйомна, руки відпадають! Клавдія Іванівна стояла на сходовому майданчику, важко сопучи та витираючи піт із чола. — Гліб, зять мій, вдома? Чого він там застряг? Нехай вийде, поможе матері затягнути речі. — Мамо, ти якими долями? На ніч дивлячись, без дзвінка. Що сталося? — Жанна схрестила руки, перегороджуючи вхід у квартиру. — Як це — що сталося? Жити до вас приїхала, — буденно, ніби мова йшла про похід по хліб, повідомила Клавдія Іванівна. Пусти в хату, чого на протязі стоїмо! — невдоволено скривилася мати. — Продує ж, я тільки-но після застуди очуняла. Жанна не зсунулася ні на міліметр. — В якому сенсі — «жити»? — Жанна зміряла матір холодним поглядом. — У тебе ж своя трикімнатна в самому центрі. Що сталося, мамо? Що ти боїшся розповісти
Місто Переяслав, що на Київщині, завжди дихало історією. Кожен камінь тут пам’ятає князів і гетьманів, а в повітрі розлита особлива тиша, яку можна зустріти лише в містах-музеях. Проте
Олено! Ти вдома? — почувся владний голос свекрухи з коридору. — Серйозна розмова до тебе є. За нею, трохи згорбившись, ішов свекор Микола Петрович. Олена миттєво напружилася. Зазвичай родичі Сергія приходили поодинці, а такий спільний візит без попередження не віщував нічого спокійного. — Доброго дня. Сідайте, я зараз чайник поставлю, — запропонувала Олена. — Не треба нам ніякого чаю, — різко відмахнулася Галина Іванівна. — Ми до тебе у справі. Олена відклала документи вбік і випрямила спину. Свекруха нервово смикала ремінець своєї сумки, а Микола Петрович гучно відкашлявся, збираючись із думками. — Олено, ти ж знаєш, яка біда у нашої Оксани. Розлучилася вона з тим своїм непутящим, тепер із двома дітьми у нас у залі тулиться, — почав свекор. Олена щиро співчувала зовиці. — Їй потрібен свій куток, — підхопила Галина Іванівна. — Ми з батьком готові допомогти з першим внеском на квартиру тут, у Корсуні, але наших пенсійних заощаджень зовсім не вистачає. — І ми подумали, — Микола Петрович на мить зупинився. — Може, ти б підсобила? У борг, звісно. Ми ж не чужі люди. Віддамо все, як тільки зможемо з пенсії. Дай сімсот тисяч гривень нашій доньці
Містечко Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині, завжди славилося своїми величними гранітними скелями та розкішним палацово-парковим ансамблем князів Лопухіних-Демидових. Тут повітря просякнуте історією, а Рось несе свої води між кам’яними
Мамо! Я вирішив більше не переказувати гроші батькові, — коротко відповів син. — З мене досить. У телефоні повисла така тиша, що було чутно, як б’ється його власне серце. Потім мати гучно закашлялася. — Як це? Чому? Там же відсотки великі. Це ж вигідно для вас! — Я передумав. Мені не потрібні ваші відсотки. Я сам відкрив накопичувальний рахунок на ім’я своєї дружини та доньки. Катерина Борисівна не збиралася здаватися. Її голос миттєво змінився з солодкого на сталевий. — Це просто плювок нам в обличчя, сину! Недовіра до батьків! Ми ж хотіли як краще. — Мамо, я знаю про твою норкову дорогу шубу. І про сумку для Каті, моєї сестри, теж знаю. На мої гроші, — відрізав Дамир. — Ти наш син! — заверещала вона. — Ти зобов’язаний нам усім! Твої гроші — це і наші гроші також! У мене плани, у мене запис до лікаря, Каті треба вчитися. Ти не маєш права так чинити! — Я дуже багато вам дозволяв і пробачав, мамо, більше не буду, — сказав він і поклав телефон
Містечко Звенигородка, що на Черкащині, завжди славилося своїми розлогими садами та затишними вуличками, де кожен знає історію свого сусіда до третього коліна. Тут життя тече розмірено, а сімейні
Сину! Ми з батьком вже вирішили все, — Галина Іванівна впевнено поклала свою долоню на руку Андрія. — Продаємо нашу ділянку під лісом. Отримаємо добрі кошти, додамо заощадження і дамо вам на перший внесок. Досить уже по чужих кутах та орендованих квартирах поневірятися. Андрій завмер. Наталя, його дружина, яка саме відкусила шматок домашнього пирога, теж заціпеніла. — Мамо, ви що? — Андрій обережно поставив чашку на стіл. — Яка ділянка? Ви ж там щоліта проводите час, батько там бджіл планував завести. — Переб’ємося як-небудь. Михайле, ну скажи їм! — Галина зиркнула на чоловіка. — Мати каже діло, — глухо промовив Михайло Петрович. — Сорок років ми ту землю плекали, але зараз там уже й паркан погнив, і дах на будці тече. А вам жити треба сьогодні. — Тату, ми самі назбираємо, — Андрій похитав головою. — Ще два-три роки і буде і у нас свій куточок. — Три роки! — Галина сплеснула руками. — Три роки жити «на чемоданах» з дитиною, яка от-от з’явиться? Наталя розгублено подивилася на свекруху. — Галина Іванівна, це ж величезна сума. Ми не можемо просто так взяти ваші статки. — Можете і візьмете, — відрізала свекруха. — Це не обговорюється, у суботу прийдуть дивитися землю
Ця історія бере свій початок у затишному містечку Бучач, що на Тернопільщині. Це край, де скелясті береги річки пам’ятають ще часи давніх воєвод, а стара ратуша й досі

You cannot copy content of this page