О, донечко! — мати витерла руки об новий рушник доньки. — А ми вже зачекалися! Думали, ти знову до ночі на своїй роботі пропадатимеш. — Мамо, тату, — Женя розгублено озирнулася навколо. — Що тут відбувається в моїй квартирі? Звідки ці коробки? У вас щось трапилося вдома? Труби прорвало чи ремонт? Ігор Петрович вийшов із кімнати, тримаючи в руках молоток. — Ремонт, доню, — це справа минула. Ми вирішили, що настав час для змін. Навіщо нам та трикімнатна квартира? Тільки гроші на вітер викидати. Ми вирішили переїхати до тебе. — До мене? — Євгенія відчула, як підлога починає повільно йти з-під ніг. — Але як на тиждень? — Назавжди, Євгеніє, — сказала мати. — Ми свою квартиру продали. Вчора підписали останні папери в нотаріуса. Гроші вже на картці. Євгенія притулилася спиною до стіни. — Продали? Квартиру мого дитинства? У самому центрі міста? І ви мені навіть не натякнули? Тату, це ж серйозні речі! Як можна було приховати таке? — А навіщо тебе відволікати? — батько махнув рукою. — Але де ви будете спати? — Женя зазирнула в кімнату. — Ну, ми вже все подивилися, — впевнено мовив Ігор Петрович. — Твій диван розкладається — ми з мамою на дивані, а ти на розкладачці в кухні
У Житомирі, місті, де старі каштани на Михайлівській пам’ятають ще шурхіт довгих суконь минулого століття, а сучасні багатоповерхівки на околицях нагадують кам’яні джунглі, життя Євгенії здавалося цілком стабільним.
Мамо! Тобі ж пенсія сьогодні прийшла? — голос доньки був різким, наче грім. — Я бачила Свєтку з пошти, вона казала, що твій під’їзд уже обійшла. Галина Степанівна повільно вимкнула газ. Коліна відгукнулися болем. Вона тридцять років пропрацювала на пошті, носячи важкі сумки, і тепер ці сумки «віддавали борги» її суглобам. — Прийшла, Каринко. Куди ж вона дінеться, та пенсія. Донька пройшла на кухню, заповнюючи маленький простір ароматом дорогих парфумів та нервовою енергією. Вона була міцною, чорнявою, з важким поглядом, успадкованим від батька, який покинув їх ще двадцять років тому. — Ну то чого ти мовчиш? Ти ж знаєш, яка в нас ситуація. Павла знову на залізниці «попросили» на пів ставки перейти, кажуть — криза. А Поліні на танці треба терміново форму купити. Карина сіла на табурет, який жалібно скрипнув під її вагою. — Я варила кашу, — почала Галина Степанівна, намагаючись відтягнути неминуче. — Може, поїси? Смачна, свіжа. — Мам, яку кашу? Ти на годинник дивилася? Мені додому треба, Поліну зі школи забирати. Давай швиденько гроші, бо час іде
Місто Стрий прокидалося під акомпанемент дзвонів місцевого костелу та далекого гуркоту потягів. У старій квартирі неподалік вокзалу Галина Степанівна вже другу годину чаклувала на кухні. Її ранок починався
Доброго вечора, родино! — вигукнула свекруха. — Андрійку, став чайник! Невістко, присядь, маємо до тебе велику справу. Державної ваги, можна сказати! Світлана сіла навпроти. — Слухаю вас, Ніно Василівно. Що за справа? — голос Світлани був рівним, як лінійка. Андрій метушився біля плити, брязкаючи горнятками. Він не дивився дружині в очі. — Ой, дитинко, ми тут із Андрійком подумали. Життя зараз непевне. Нащо грошам на рахунках гнити? Інфляція їх з’їсть, і не помітиш! А в мене квартира — центр міста, сталінка, стелі високі. Але ж ремонт там ще з часів царя Гороха не бачила стін свіжих. Ми вирішили: зробимо там «цукерочку»! Ніна Василівна виклала на стіл аркуш паперу, списаний цифрами. — Ось, я вже і з майстрами переговорила. Балкон винесемо на два метри, зробимо там тобі кабінет, Світланко, будеш свої папери перебирати. Кухню з вітальнею об’єднаємо. І головне — житимемо всі разом! Я за Андрійком пригляну, тобі допомагатиму. Грошей твоїх якраз вистачить на все найкраще. Ну, що скажеш? Правда ж, ми з сином молодці, таку ідею вигадали? Світлана повільно перевела погляд на Андрія. — Андрію, це справді твоя ідея? — запитала стривожено вона
Вечір у Білій Церкві видався сирим і туманним. Район масиву Леваневського поступово занурювався у сутінки, а в старій орендованій «чешці» на дев’ятому поверсі панувала та особлива тиша, яка
Олюню! З поверненням, дорогенька! — з глибини коридору, крикнула моя свекруха, Варвара Степанівна. — Вітаю з народженням сина! А я ось вирішила не чекати запрошень, приїхала підсобити. Хто ж, як не рідна мати, поможе? Я розгублено подивилася на Андрія. Він відвів очі вбік. — Розумієш, Оль. У мами в селі з хатою біда, стіна тріснула, жити неможливо, — скоромовкою почав він. — А в нас три кімнати, місця повно. Не на вулиці ж їй зимувати? Я вирішив, що так буде краще для всіх. Холод пробіг моєю спиною. — Краще для всіх? Андрію, де вона збирається спати? Ти ж знаєш, що в нас спальня, вітальня і дитяча. Свекруха солодко примружилася. — Та не переймайся ти так, дитино! У вітальні на дивані мені для спини твердо, я ж людина літня. Ми з Андрійком порадилися: Данилко все одно перший час біля тебе бути треба, в спальні. Тож я в дитячій поки влаштувалася. Світ навколо мене почав хитатися. Моя ідеальна дитяча. Усі речі просто викинули на холодний балкон? — Ви винесли речі мого сина на лоджію? — мій голос перейшов у ледь чутний хрип. — Там же сирість! Там пліснява може бути! — Олю, досить драми, — втрутився Андрій. — Мама знає, що робить. Тобі зараз відпочивати треба, а не істерики влаштовувати. Йди на кухню, там борщ уже на столі. Тієї миті я зрозуміла страшну річ: мій дім більше не був моїм
Того ранку Вишневе потопало в цвітінні садів. Це затишне містечко під Києвом завжди здавалося мені ідеальним місцем для початку нового життя. Я обережно торкалася крихітних пальчиків свого синочка,
Мамо! Ну скільки можна порпатися в цьому бруді? — замість вітання кинув син. — Ти подивися на свої руки. Це ж антисанітарія! Надія Петрівна спокійно підняла очі і ледь помітно посміхнулася. — Доброго дня і тобі, синку. Земля не бруд, Артеме. Це те, що нас годує. Хочеш чаю? Тільки-но заварила. — Якого чаю, мамо? У мене кожна хвилина розписана! Я приїхав у справі. Дуже серйозній справі. Будинок у тебе старий, перекриття дерев’яні. А проводка? Ти ж сама казала, що світло іноді миготить. Одне коротке замикання — і все, мамо. Пиши «пропало». — Та що ти таке кажеш, синку? — вона відставила горщик з розсадою. — Минулого місяця сусід Степан, він же електриком все життя пропрацював, усе перевірив. Сказав — ще сто років прослужить. Артем зневажливо пирхнув. — Степан? Твій Степан за пляшку що завгодно скаже! Мамо, будьмо реалістами. Ти вже не молода, можеш забути вимкнути праску або плиту. Для твого ж спокою, для твоєї безпеки — документи на будинок і землю мають лежати в мене. У мене в офісі надійний сейф, броньований. Там їм нічого не загрожує. Ні вогонь, ні злодії. — Та кому ті папірці потрібні, Артемчику? Вони тут сорок років лежали, і ще полежать. Мені так спокійніше, коли все під рукою. Синові така відповідь не сподобалася
Весна у Миргороді завжди починалася якось по-особливому. Це місто, де повітря настояне на ароматах цілющих джерел та спокої старезних лип, зазвичай дарувало відчуття вічності. Але для Надії Петрівни
Невістко! Скільки можна у мого сина на шиї сидіти? — замість вітання процідила свекруха. — Ти б хоч совість мала, дитино. Дивитися соромно. Олена зняла пальто, намагаючись не зважати на тремтіння в пальцях від холоду та роздратування. — Доброго вечора, Маріє Михайлівно. Я купила все необхідне на вечерю і дещо до чаю. — Необхідне? — свекруха зробила крок вперед. — Я питаю: скільки ти ще збираєшся сидіти на шиї мого сина? Коли закінчиться це безглузде марнотратство? Ти хоч раз запитала Юру, чи згоден він, щоб ти розкидала його зароблені копійки на ці делікатеси? Олена застигла. — Що ви таке кажете? — вона обернулася, дивлячись свекрусі в очі. — Юрій знає про всі покупки. І якщо ви раптом забули, то я теж працюю. У мене солідна посада, і мій внесок у наш бюджет не менший за його. — Яке ти має право мені таким тоном говорити у цьому домі? — раптово спалахнула Марія Михайлівна. — Ти, тут ніхто! Невдячна! Вона різко розвернулася і зачинилася у своїй кімнаті. Олена залишилася стояти в порожньому коридорі. Як же вона втомилася. Але в цьому їй ніхто не був винен, лише вона сама
Тростянець зустрів вечір густим туманом, що огортав старі липи в парку Нескучне. Олена поверталася додому втомлена, міцно тримаючи в руках важкі пакети з продуктами. Робота в архітектурному бюро
Коротше так, — Марія Степанівна, майбутня свекруха, дістала з фірмової сумки шкіряний блокнот. — До весілля залишився місяць. Пора вже остаточно узгодити список гостей. З нашого боку буде сорок п’ять осіб. Родина в нас поважна, друзі — солідні люди, викладачі університету, лікарі. Треба тримати марку. — А з мого боку — дванадцять, — вставила Діана, не підводячи очей. — Тільки найближчі. Батьки та друзі дитинства. — От і чудово, менше клопоту, — кивнула свекруха. — Вибачте, у якому сенсі? — Діана не зрозуміла. — У прямому, дитино. Оскільки банкет оплачує сторона нареченого — тобто ми з батьком Андрія — то і правила встановлюю я. Звідки в тебе такі гроші на святкування в гарному ресторані? Твоїх посадимо біля виходу, там якраз місце зручне, і нікому заважати не будуть, якщо захочуть раніше піти. Андрій почервонів. — Мамо, ми ж домовилися! Ми не хочемо вашої допомоги таким коштом. — Знаю я ваші накопичення, — відмахнулася мати. — Ти відклав, а вона просто поруч стояла. Ладно, не сперечайся з матір’ю, я краще знаю, як розпорядитися бюджетом. До того ж, у мене для вас є сюрприз. Справжній. Оголошу його на весіллі. Діана тоді лише стримано посміхнулася. Вона вже знала, про який саме «сюрприз» ідеться
У самісінькому центрі Поділля, де сонце золотить куполи старовинних соборів Вінниці, а Південний Буг неквапливо несе свої води повз скелясті береги, життя зазвичай тече розмірено. Місто фонтанів, затишних
Дружино! Хто дозволив тобі їсти мою ковбасу? — голос Єгора прозвучав сухо. — Це що за жарти такі? Світлана навіть не обернулася. — Єгоре, я поняття не маю ні про яку ковбасу. Можливо, ти сам її з’їв за вечерею і забув? — Я забув? — чоловік видав короткий, злий смішок. — Я нічого не забуваю, Світлано. Особливо те, що стосується моїх видатків. Я точно пам’ятаю, скільки сервелату залишалося вранці перед моїм виходом у магазин. А тепер дивись сюди! Світлана зітхнула, вимкнула воду і повільно витерла руки об рушник. Єгор підійшов до кухонного столу. У правій руці він стискав жовту пластикову лінійку — ту саму, якою колись його онуки креслили в школі. — Дивись уважно! — він приставив лінійку до ковбаси. — Зараз тут рівно вісімнадцять сантиметрів і три міліметри. А вранці, коли я робив замір перед сніданком, було вісімнадцять сантиметрів і сім міліметрів! Чотири міліметри, Світлано! Де вони? Куди вони випарувалися? Світлана подивилася на нього з сумішшю жалості та огиди. — Може, вона всохла? — припустила вона. — Всохла на чотири міліметри за п’ять годин? Ти за кого мене маєш? Ти її відрізала! Ти з’їла мою ковбасу, хоча в тебе на нижній полиці лежить своя «Лікарська», яку ти купила за свою зарплату. Чому ти не їси свою
Ранок у невеличкому містечку, що на Тернопільщині, зазвичай починався з дзвонів старої церкви та крику півнів у приватному секторі, який щільно прилягав до цегляних багатоповерхівок. Але в квартирі
Мамо! Прошу тебе, зроби глибокий вдих. Давай спокійно! — хвилювалася донька Поліна. — Що саме трапилося? Юлія Сергіївна говорила швидко: — Поліночко, ти не уявляєш! Я тільки-но розписала кожну гривню з пенсії: на ліки, на світло, на газ. Навіть на цукор до варення виділила. І тут — бах! На кухні змішувач просто вирвало! Вода фонтаном, я вся мокра, ледь встигла перекрити вентиль. Викликала слюсаря з оголошення, прийшов якийсь пройдисвіт, покрутив дві хвилини, замінив гумку і зажадав тисячу гривень! Тисячу гривень, доню! Це ж ледь не пів пенсії! Я тепер до кінця місяця на самій воді сидітиму. Поліна заплющила очі. Вона уявила матір у її затишній трикімнатній квартирі, де завжди було повно закруток і свіжого хліба. — Мам, ну все, не плач. Це просто гроші. Я зараз перекажу тобі на картку три тисячі, щоб було із запасом. Тільки не нервуй, тобі не можна, — тихо промовила донька і сумно поклала телефон
На самій межі Вінницької області, там, де річка Південний Буг стає особливо примхливою, розкинулося стародавнє містечко Брацлав. Це місце, де час, здається, заплутався у вербових косах над водою,
Софійко! Можеш заїхати до мене, дитино? — тривожно мовила колишня свекруха. — Мені потрібно тобі дещо віддати. Виникла пауза. Софія здивувалася її дзвінку. — Що саме віддати, Маріє Степанівно? Я можу замовити кур’єра, якщо там щось із моїх старих речей. — Ні, кур’єром не можна, — перебила жінка. — Це не телефонна розмова. Просто приїдь. Я чекатиму. Софія хотіла запитати «чому зараз?», «чому після року тиші?», «де Петро?». Але слова розсипалися. — Буду за годину, — коротко відповіла вона. Маршрутка, підстрибуючи на кременецькій бруківці, повільно везла її до знайомої квартири матері колишнього чоловіка. — Проходь, Софіє — сказала вона просто, наче вони бачилися вчора. — Чайник якраз закипів. Ані обіймів, ані гучних слів. Просто запрошення додому. У квартирі все залишалося на своїх місцях. Ті ж вишиті рушники на іконах, той же старий сервант. Ті ж фотографії у рамках. Софія заціпеніла. На стіні, на почесному місці, висіли знімки з їхнього весілля. Вона у білій сукні, яку вони купували разом із Марією Степанівною у Тернополі. Петро, що сміється, тримаючи її за руку. — Сідай за стіл, — Марія Степанівна вказала на знайомий стілець. — Будемо тепер говорити
В самому серці стародавнього Кременця, де гострі шпилі єзуїтського колегіуму розрізають туманне небо, а руїни замку на горі зверхньо позирають на затишні вулички, час тече інакше. Тут кожен

You cannot copy content of this page