Олю, дивись, нам лист. Схоже на запрошення, — Данило простягнув конверт дружині. Ольга витерла руки і розкрила конверт. — Ой, Данило! Це ж від Артема! Твій брат нарешті надумав женитися? — вона почала читати вголос: — «Артем та Аліна запрошують вас розділити радість створення нової родини. 25 квітня, чотирнадцята година». Данило посміхнувся. Артем був його молодшим братом, але особисте життя у нього не складалося. — Ну, нарешті, — мовив Данило, роздягаючись. — Пора вже хлопцю за розум братися. Проте Ольга раптом замовкла. Її очі застигли на нижній частині запрошення. — Данило, — її голос став дивним, — ти тільки подивись на місце проведення. Данило взяв картку. Його погляд пробіг по рядках: «Місце святкування: м. Миколаїв, вул. Лазурна». Він перечитав ще раз. Потім ще раз. Адреса вказана була його. Номер його будинку. Номер його квартири. — Це що, якийсь жарт? — Данило відчув роздратування. — Може, друкарська помилка? Може, вони орендували ресторан у нашому районі й переплутали цифри? — Тут написано «Квартира 48», Данило. Повний номер нашої квартири
Березень у Миколаєві — це час, коли місто нагадує старий корабель, що щойно вийшов із сухого доку: вогкий вітер з Інгулу нещадно б’є в обличчя, а сіре небо
Мамо! Що це за гроші під матрацом? — голос сина Тараса прогримів на весь коридор, змусивши жінку здригнутися. Тарас влетів на кухню, розмахуючи пачкою купюр, перев’язаною звичайною аптечною гумкою. — Поклади, де взяв, синку, — тихо, майже пошепки промовила Галина Петрівна. — Це не твої гроші. Не чіпай. — Не мої?! — Тарас заходився істеричним сміхом, від якого в жінки пробігли мурахи. — Ми з Оксаною ледве кінці з кінцями зводимо! Кредит за машину душить, за квартиру платити нічим, дитині на памперси позичаємо, а ти тут, виявляється, мільйонерка підпільна? Скільки тут? Шістдесят тисяч? Звідки вони у пенсіонерки, яка щодня скаржиться на дорогі ліки? Мати повільно опустилася на табурет. — Шістдесят чотири тисячі, Тарасику. Я збирала їх багато років. Кожну гривню відкладала, як мураха. — Багато років?! — Тарас швирнув гроші на стіл так, що кілька купюр злетіло на підлогу. — Поки ми макарони без масла їли, ти тут заначки робила? В тебе під матрацом капітал лежить? Ти взагалі людина чи хто
Тернопіль у листопаді буває затишним і водночас колючим. Коли над ставом лягає густий туман, а ліхтарі на Валовій починають світити тьмяним жовтим світлом, місто стає схожим на стару
Діти мої! Зустрічайте гостей! — Галина Степанівна розвела руки в сторони. — Знайомтеся. Це Павло Сергійович. Мій чоловік. У передпокої повисла тиша. Олексій стояв із відкритим ротом, переводячи погляд із матері на незнайомця, а Віра так сильно стиснула лопатку, що її пальці побіліли. — Мамо ти що, жартуєш? Який чоловік? Ти ж поїхала у Моршин суглоби лікувати! — нарешті видавив із себе Олексій. — А я їх і вилікувала, синку. Тільки не процедурами, а коханням. Ми розписалися три дні тому в районному РАЦСі біля Моршина. Нам пішли назустріч, бо ми люди поважного віку, перешкод немає. А які можуть бути перешкоди у двох вільних людей? — Галина Степанівна сяяла від щастя. — Проходь, Павлику. Це мій син Олексій, наш годувальник. А це Вірочка, невісточка моя, золота дитина і прекрасна господиня. Павло Сергійович про вас уже стільки знає, що міг би біографію писати! Мати була щаслива, а діти відчували біду
У Павлограді вечори восени мають особливий запах — суміш вологого листя, степового вітру та диму з приватного сектору. В квартирі родини Коваленків пахло інакше. Там панував густий, солодкий
Артемчику, почекай, рідний! — благала старенька мати. — Ноги вже не ті, не встигаю я за тобою, — захекано промовила вона, намагаючись вхопити його за край піджака. Він різко зупинився, і Степанида ледь не наштовхнулася на нього. Його погляд був чужим, скляним, позбавленим будь-якої теплоти, яку вона пам’ятала з його дитинства. — Мамо, скільки можна нити? — голос сина пролунав сердито. — Ти розумієш, що я починаю нову кар’єру в Польщі? Там потрібні енергійні люди, а не хвости, що тягнуться з минулого. — Який хвіст, синку? Ми ж домовлялися. Я ж паї свої в Томаківці продала, хату батьківську, щоб ти мав на перший внесок для того бізнесу в Гданську. Ти ж казав, що забереш мене, що я там онуків няньчитиму! Артем коротко реготнув, але в тому сміхові не було радості. — Онуків? Мамо, подивися на мене. Я хочу будувати життя. Своє. Без тягаря. Я передумав тебе брати. Ти там просто пропадеш, мови не знаєш, звичаїв теж. Будеш тільки заважати
Томаківка зажди славилася своїми абрикосовими садами та людьми, чий характер гартувався під палючим степовим сонцем. Степанида Марківна була саме такою — міцною, як корінь старої груші, і терплячою,
Любаню, я вдома! — гукнув чоловік, потираючи натруджені руки. — Ну, чим сьогодні пригощаєш? Бо на будівництві так вимерз, що готовий з’їсти все, що ти мені дасиш. Чому в хаті піччю не пахне? Де мій гарячий борщ із часником? Люба навіть не здригнулася. Її погляд був прикутий до темних верхівок дерев за склом. — Готуй сам, Вікторе, — промовила вона тихо, але так виразно, що звук її голосу змусив чоловіка завмерти посеред кухні. Віктор нахилив голову, ніби намагаючись розчути іноземну мову. — Що ти там прошепотіла? Повтори, бо мені здалося, що я недочув через утому. — Ти все чудово почув, — Люба нарешті розвернулася. Її обличчя було дивовижно спокійним, але в очах спалахнуло щось таке, чого Віктор не бачив за всі двадцять вісім років спільного побуту. — Я сказала: сьогодні вечерю готуєш собі самотужки. І завтра. І, цілком імовірно, післязавтра теж. Моя приватна їдальня офіційно припинила роботу через відсутність поваги до персоналу
Умань повільно занурювалася у вечірні сутінки. Над ставом у знаменитій «Софіївці» спускався густий туман, а в квартирі на вулиці Європейській панувала тиша і дуже важка. Люба нерухомо стояла
Віро Петрівно, ви така особлива жінка! — почав якось чоловік. — Знаєте, я весь час думаю. Серце розривається, коли бачу, як ви тут сама на старості років залишилися, — почав Ігор, дивлячись їй прямо в очі. — Давайте оформимо дарчу на квартиру на мене. Я стану вашим офіційним опікуном, переїду сюди і буду піклуватися про вас до останнього подиху. Віра Петрівна здригнулася. Вона якраз в’язала. А після пропозиції молодого чоловіка, вона зупинилася. Спиці випали з рук, вдарившись об паркет. — Що ж ти таке кажеш, Ігорку? Я навіть не знаю. Квартира — це ж єдине, що в мене залишилося. Пам’ять про доньку, про чоловіка. — Ну що тут думати? — Ігор присунувся ближче і накрив її зморшкувату, суху руку своєю теплою, міцною долонею. — Ви ж самі казали — племінниця в Канаді про вас і не згадає. А я буду поруч. Завжди. Хіба ви не бачите — я до вас усією душею прикипів. Буду готувати, прибирати, найкращі ліки діставати. Хіба погано нам буде удвох
Осінь у Бучі завжди була особливою. Золоте листя старезних дубів повільно встеляло доріжки, а повітря пахло димом від багать та вологою хвоєю. Для Віри Петрівни цей запах був
Мамо, гроші давай? Сьогодні десяте число! — сказав син з претензією. — Банк уже смс-ками завалив. У нас іпотека,— голос Артема пролунав з вітальні вимогливо і різко. Галина Петрівна повільно пройшла на кухню. Артем крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Артеме, сядь. Нам треба серйозно поговорити, — її голос тремтів. — Ой, тільки не починай свої лекції! — Артем навіть не підняв очей. — Давай швидше, у мене через годину тренування в залі, абонемент теж, до речі, закінчується. У цей момент зайшла Христина, невістка, пахнучи дорогими парфумами. На ній був новий пуховик — Галина Петрівна добре пам’ятала його ціну, бо саме вона дала на нього гроші з останньої премії. — Галино Петрівно, ви ж не забули про холодильник? Я вже модель обрала, сорок тисяч у «Цитрусі». Наш старий вчора остаточно поламався. Мати опустилася на табурет. — Мене скоротили. З першого числа я без роботи. — Ти жартуєш?! — син схопився за голову. — Мамо, ти хоч розумієш, що у нас іпотека?! Мала в приватний садочок ходить, це 10 тисяч на місяць! Ти що, спеціально це зробила?! — Як це — спеціально?! Оптимізація штату, розумієш
Київський вечір дихав вологою та вихлопними газами. Галина Петрівна стояла біля вікна своєї старенької «хрущовки» на Нивках, стискаючи в руках офіційний конверт. Папір з логотипом великої логістичної компанії,
Ой сусідко! Ганю, та не бігай ти так, — гукнула через низький паркан сусідка Марія. — Сядь, відпочинь. Син твій приїде, нікуди не дінеться. А невістка, головне, щоб людиною була. — Та як же не бігати, Марічко? — відгукнулася Ганна Петрівна, поправляючи хустку. — Паша ж у мене один. Усе життя для нього. І в Дніпрі вивчила, і гроші з кожної пенсії відкладала, щоб костюм йому справжній купити. Тепер от — сім’я. Дай Боже, щоб пара була хороша. Коли біля воріт зупинилося таксі, серце матері мало не вискочило. Павло вийшов першим — змужнів, розправив плечі. А за ним вийшла вона. Мар’яна. Струнка, на високих підборах, у білій сукні, що підкреслювала її витончену фігуру. Її волосся було ідеально вкладене, а посмішка здавалася сліпучою. Ганна подумки дякувала Господу, що нарешті в її сина буде сім’я, хоча вона ще зовсім нічого не знала про майбутню невістку
Підгородне навесні — це рай на землі. Білі хмари квітучих вишень огортають кожен двір, а повітря пахне свіжозораною землею та надією. Ганна Петрівна, жінка з добрими зморшками навколо
Ну що, сестро? Будемо спадщину ділити? — Олег порушив мовчанку, його голос звучав сухо й надтріснуто. — Наступного вівторка йдемо до нотаріуса. Треба закрити це питання з паперами. Квартиру виставимо на продаж одразу, район тут престижний, покупці знайдуться швидко. Марина, втомлено прихилившись до одвірка, кивнула. Вона розтирала скроні, наче намагалася вигнати з голови монотонний гул поминальних молитов. — Так, треба, — прошепотіла вона. — Слухай, а де Степанівна, мамина доглядальниця? Я її після кладовища і не бачила. Навіть не попрощалася, просто зникла. — Та Бог з нею, — Олег зневажливо махнув рукою. — Свою справу зробила, гроші за останній місяць отримала вранці до копійки. Я їй ще зверху «накинув» за те, що важку роботу виконувала. Робоча сила, що з неї взяти? Пішла собі — і слава Богу, менше свідків нашої сімейної біди
Вечірній Чернігів повільно занурювався у сутінки. З боку Валу тягнуло прохолодою, а золоті бані соборів востаннє на сьогодні відбивали промені втомленого сонця. У квартирі на дев’ятому поверсі, де
Оксанчик, сонечко, виручай! — Мар’яна забігла до сестри на роботу, пахнучи дорогими парфумами, на які, як виявилося, вона витратила останні гроші. — Я знайшла такі туфлі! Просто мрія! Але мені не вистачає дві тисячі. До зарплати тиждень, клянуся — поверну! Оксана глянула на стоптані кросівки сестри і зітхнула. — Мар’яно, дві тисячі — це чимало. Ти ж знаєш, ми з Павлом на кахель збираємо. — Ой, ну що той кахель! — Мар’яна надулася. — Ви ж багаті, у вас зарплати великі! А я що, маю в лахмітті ходити? Ми ж сім’я! Оксана дістала картку. Дві тисячі полетіли на рахунок сестри. Гроші, звісно, ніхто не повернув. Коли Оксана через місяць обережно нагадала про борг, Мар’яна щиро здивувалася: — Оксан, ти серйозно? Через якісь дві тисячі будеш сваритися з сестрою? Це ж дрібниці для тебе! Ти що, скупердяйка? Оксані стало ніяково. Справді, хіба можна рахувати гроші в сім’ї? Та згодом сестра знову подзвонила
Буча — місто, яке колись асоціювалося лише зі спокоєм, високими соснами та затишними дачами. Саме тут, у старому цегляному будинку, що належав ще їхньому дідусеві, виросли Оксана та

You cannot copy content of this page