Ганнусю! Поїхали на море! — став просити чоловік. — Сонце, морський бриз, діти будуть цілими днями в піску порпатися. Та й зі Світланою ви, нарешті, знайдете спільну мову. Ну скільки можна жити як чужі? Світлана, його рідна сестра, завжди була для Ганни загадкою. Вона з’являлася в їхньому житті раптово, коли щось було потрібно, скаржилася на «несправедливу долю». Ганна ставилася до зовиці з певною обережністю, проте без відкритої ворожості. Тому, коли Ігор запропонував орендувати на дві сім’ї великий дерев’яний котедж у Затоці, вона, трохи повагавшись, погодилася. Відпустка — це святе, а компанія для їхнього шестирічного Артемчика та восьмирічної Софійки, доньки Світлани, здавалася непоганим бонусом. Світлана зустріла пропозицію з неймовірним захопленням. — Ганночко, Ігорку, рідненькі мої! Це ж просто свято якесь! Я так виснажилася, ви просто не уявляєте! Замовлень нуль, смуток накриває, грошей немає, а тут — море, ви, шашличок під ігристе. Я їду з вами, мої дорогі
Усе почалося в затишній чернівецькій кав’ярні, де аромат свіжозмеленої кави змішувався з передчуттям літа. Ігор, зазвичай розважливий і спокійний, цього разу горів ідеєю, яка здавалася йому геніальною. —
Ой, мамо, ледь встигли! — голосно промовила Людмила. — Заїжджали в салон, дивилися нову машину. Віктор каже, що треба брати позашляховик, бо на ринок у Хмельницький по бездоріжжю на седані не наїздишся. А ціни. Господи, де ті гроші брати? Всі вмостилися у вітальні. Галина Петрівна подала свої фірмові подільські пироги з маком та вишнею. Людмила продовжувала скаржитися на долю. — Да вже, мамо. На твою пенсію жити спокійніше. Ніяких тобі кредитів, ніякої іпотеки. А я от тільки за свій будинок виплатила, тепер на капітальний ремонт збираю. Дітям же треба свій куток. А ти тут сама в трьох кімнатах розкошуєш, як королева. Бабуся Галина важко зітхнула. — От я і вирішила, — почала вона. — Настав час поговорити по-дорослому. Я не вічна, діти мої. І я багато думала про те, що станеться з цією квартирою, коли мене не буде. Я не хочу, щоб ви перетворилися на вовків, які гризуться за кожну цеглину, тому придумала як вчинити мені, лише не ображайтеся більше
Хмельницький у жовтні завжди особливий. Місто наповнюється запахом паленого листя, вологим туманом від Південного Бугу та передчуттям перших холодів. У квартирі Галини Петрівни, що розташована в одній із
І це все? Яєчня на сніданок? — розгнівалася родичка. — Галко, я думала, ти нас вінницькими делікатесами частуватимеш. Я навмисне довго не вставала, думала, ти по магазинах бігаєш, щось вишукане готуєш. — Ларисо, ми люди прості, — тихо відповіла Галина. — Слава Богу, що яйця в холодильнику є. — Ну, ти дивися мені! Будь гостиннішою, ми ж не щодня приїжджаємо. Приготуй хоч обід нормальний, з м’ясом, з салатами. Все ж таки рідня! Галині стало нестерпно соромно. Її ніби прилюдно образили. Вона не могла зізнатися, що вони в злиднях. Ледь дочекавшись, поки гості підуть з Володимиром на прогулянку, Галина побігла до сусідки баби Зіни. — Бабо Зіно, виручайте! Позичте кілька сотень до пенсії. Гості нагрянули, м’яса вимагають, ананасів. Соромно перед людьми. Стара сусідка витягла засмальцьований гаманець, але гроші давати не поспішала
Вечірня Вінниця повільно занурювалася у сутінки. Галина Петрівна саме закінчила розкладати по баночках свіжозварене абрикосове варення, коли тишу квартири розірвав наполегливий, навіть зухвалий дзвінок у двері. — Кого
Надю! Я все прорахував, — підозріло став натякати чоловік. — Нам треба оформити дарчу на цю квартиру на мене. Це позбавить нас купи проблем з податками у майбутньому. Я ж про тебе дбаю, сонечко, щоб ти не бігала потім по кабінетах, — Сергій потягнувся до вазочки з печивом, але його рука ледь помітно тремтіла. Надія Михайлівна застигла з чайником у руках. — Сергію, я не зовсім розумію, навіщо нам ця метушня з документами? — вона намагалася говорити спокійно. — Квартира і так наша. Ми тут тридцять років господарюємо, дітей на ноги поставили. Що змінить цей папірець? Сергій звів брови — його звичний жест невдоволення. — Надю, не ускладнюй життя. Зараз усе майно на тобі. А якщо, не дай Боже, з тобою щось станеться? Я залишуся без даху над головою, буду випрошувати дозвіл у власних дітей, щоб переночувати у вітальні? Чи ти мені просто не довіряєш
Чернівці в неділю особливі. Коли дзвони соборів затихають, місто занурюється у спокійну млість, а повітря на вулиці Ольги Кобилянської наповнюється ароматом свіжозмеленої кави та випічки. Надія Михайлівна, жінка
Мамо, нам треба серйозно поговорити, — почав підозріло син. — Це стосується нашого з Яною, твоєю майбутньою невісткою, майбутнього. Вона вважає, що ми повинні все владнати по-дорослому, без зайвих емоцій, — почав Іван, навіть не привітавшись. Галина Степанівна повільно витерла руки об рушник. — Проходьте до вітальні, діти. Голубці почекають. Що ж це за “доросла” розмова така, що ви навіть сумки не розпакували? Яна сіла в крісло. — Галино Степанівно, ви ж знаєте, що наше весілля вже за півтора місяця. Ми з Іваном хочемо будувати родину на фундаменті чесності. А чесність у сучасному світі — це передусім юридична визначеність. — Юридична визначеність? — перепитала Галина. — Хіба в нас були якісь суперечки щодо законів. — Мова про квартиру, — прямо сказала Яна. — Ми молода сім’я. Нам потрібні гарантії. Іван — ваш єдиний син, і логічно, що ця нерухомість колись належатиме йому. Але ми хочемо, щоб третина квартири була переписана на нього вже зараз, до шлюбу. Як дарча. Це захистить його і мої інтереси і мої, ну, ви розумієте, життя буває різним
Осінь у Трускавці завжди приходить нечутно. Вона не йде в обличчя холодними зливами, а м’яко стелиться туманами поміж столітніми віллами, розфарбовує букові ліси в золото і наповнює повітря
Та швидше ти, Юрію! Винось той бабин дубовий комод, він займає пів кімнати! — Марина, дружина племінника покійної, стояла посеред подвір’я в модних сонцезахисних окулярах, вказуючи пальцем на вхідні двері. Не минуло й сорока днів з дня поховання Степанівни, як у дворі з’явився синій фургон. — Тут ми зробимо гостьовий дім для туристів. Місце ж золоте, фортеця під боком! Юрій, кремезний чоловік з постійно нахмуреним обличчям, витирав піт з чола. — Марин, може, не так швидко? Сусіди дивляться. Соромно якось. Ганна ще, мабуть, і пороги не забула, а ми вже меблі на смітник. — Які сусіди? Який сором? Нащо нам ті люди чужі? Що нам до людей? — Марина сплеснула руками. — Юро, прокинься! У нас кредити за магазин, у нас донька в Одесі вчиться, гроші потрібні як повітря! Хата наша? Наша! Документ є? Є! То чого ти розплакався
Червень у Білгороді-Дністровському — це час, коли лиман починає віддавати своє особливе тепле дихання, а білі стіни будинків сліплять очі від нещадного південного сонця. На тихій вулиці, що
Софіє, ти знову поклала багато цукру у мій чай! — Ганна поставила горнятко різко, щоб невістка почула. — Я ж просила: лише ложка. Мені не можна багато солодкого. Софія, яка саме витирала стіл, не обернулася. — Ти чуєш мене? — голос Ганни здригнувся від стриманого гніву. — Чую, мамо, — спокійно відповіла Софія, навіть не піднявши очей. — Тоді чому ти мовчиш? Вдаєш, що не чуєш? Чи в тебе знову навушники? У дверях з’явився Михайло. Він почухав неголене підборіддя, позіхнув і ліниво глянув на дружину, а потім на матір. — Ой, знову ви за своє? Може, хоч сьогодні без лекцій? — Без лекцій? — Ганна розвернулася до сина. — Вона ігнорує мої прохання! Я не можу випити чаю так, як хочу. Це мій дім, зрештою! Михайло тільки знизав плечима: — Мам, ну це лише цукор. Не роби трагедії. Софія спокійно зняла фартух, склала його з ясною точністю, кутик до кутика, і тихо вийшла з кухні. Вона ніколи не сперечалася зі свекрухою, жодного поганого слова їй не сказала
У невеликому містечку на Поділлі, де вулиці влітку потопають у запашному цвіті лип, а взимку вкриваються таким глибоким снігом, що хвіртки ледь відкриваються, жила собі пані Ганна. Її
У мене все по-чесному, — часто казала Галина Петрівна дітям та онукам. — Я не з тих бабів, що одного онука в маківку цілують, а іншому дулі крутять. Діти — вони ж усе бачать. Образа в дитинстві — це камінь на все життя. Леся, невістка, слухала ці промови роками. Вона щиро поважала свекруху за таку позицію. Настав день народження Артема, онука від сина. Свято влаштували в альтанці, заставленій фірмовими полтавськими галушками та пирогами. Коли прийшов час подарунків, Галина Петрівна винесла величезну коробку. — Онуку моєму, надії нашого роду! — урочисто проголосила вона. — Щоб розвивав розум, пальці та фантазію. Бо майбутнє — за інженерами! Артем, сяючи від щастя, кинувся розривати упаковку. Всередині був велетенський пластиковий конструктор. — Ого! Бабусю, він такий великий! — вигукнув малий. Леся, яка стояла поруч, мигцем глянула на іграшку. Пластик був тьмяним, подекуди з нерівними краями, а запах від нього йшов різкий, «китайський». На коробці красувалася назва, що лише віддалено нагадувала відомий світовий бренд. Вона знала, що такий набір на місцевому ринку «Центральний» коштує копійки
Травень у Полтаві — це час, коли місто тоне в білому морі каштанового цвіту, а повітря настільки солодке від пахощів бузку, що його хочеться пити великими ковтками. У
Ганно! Добрий день! Я щойно оформила велике замовлення продуктів з доставкою на вашу адресу. Там на шістсот вісімдесят гривень. Оплати кур’єру готівкою, бо в мене на картці зараз нуль, пенсію затримують. Увечері забіжу до вас, заберу пакунки. Будь вдома, не вештайся ніде, бо кур’єр приїде між другою та третьою! Ганна повільно опустилася на край матраца, стискаючи смартфон. Жодного «привіт», жодного «як справи?», жодного натяку на запитання, чи зручно їй це. Просто констатація факту, з яким вона мусила змиритися. — Олеже, йди сюди зараз. Це терміново. Твоя мама знову «ощасливила» нас новинами, — крикнула Ганна чоловікові. — Що знову? Знову тиск? Чи вона знову вирішила пересадити наші квіти, поки нас немає? — Гірше, Олеже. Вона замовила продукти. На нашу адресу. І я маю їх оплатити сама
Ранок у Вінниці видався лагідним, з тих, що обіцяють спокійний і продуктивний день. Крізь прочинене вікно квартири на Вишеньці долинав віддалений гул трамвая, що звичним маршрутом котився в
Світлано Петрівно, доброго ранку! — щасливо мовив зять. — Все, у нас «зелене світло»! Можете виїжджати і забирати внука з лікарні. За сорок хвилин ми будемо на виході. У слухавці запала дивна, тягуча тиша. А потім почувся голос — не той бадьорий, що два дні тому, а якийсь кволий. — Виїжджати? — перепитала тещі. — Ой, Андрійку. Ти навіть не уявляєш, яке у нас тут горе сталося. Андрій відчув щось зовсім недобре. — Що сталося? Василь Григорович? Хтось занедужав? — Мати моя, бабця Ганна. Вночі так тиск гахнув, що ледь викарабкалася. Голова обертом, встати не може. Я біля неї сиджу, Василь воду холодну міняє на лобі. Ну куди ми поїдемо? Як ми її лишимо в такому стані? Це ж гріх на душу. Андрій притулився до стіни. — Це серйозно? Ви «швидку» викликали? — Та ні, поки самі справляємося. Але їхати — ніяк. Ох, як же воно невчасно. Андрійку, ти вже там якось сам. Виклич когось. Ми серцем з вами, чесно, але тут — питання життя. Голос тещі звучав занадто механічно. В ньому не було справжнього розпачу — лише поспішне бажання закрити тему
Весна в Кам’янці-Подільському завжди особлива. Коли в каньйоні річки Смотрич починає зеленіти трава, а над старими вежами фортеці кружляють лелеки, здається, що світ сповнений надії. Марина сиділа на

You cannot copy content of this page