О, Дениску! — вигукнула теща. — Якраз про тебе згадували. Слухай, соколе, виручай. У дядька Степана, мого брата, біда справжня. Купив він собі той «комп’ютер», щоб новини читати, а він тепер тільки синім світить і якісь букви незрозумілі пише. Степан у розпачі, ледь не плаче. Не міг би ти завтра до нього заскочити? Він на Старому місті живе, знаєш же. Він тобі і обід накриє, і наливки своєї фірмової дасть. Він же тебе так поважає! Денис зробив глибокий вдих, намагаючись не видати свого роздратування. Дядько Степан був хорошою людиною, але в цифровому світі він поводився як слон у посудній лавці. Минулого разу Денис витратив шість годин, щоб почитити йому комп’ютер. — Галино Степанівно, я б із радістю, але я цей тиждень працював по дванадцять годин. Мені справді треба просто виспатися. Може, нехай Степан віднесе його в сервіс на Соборній? Там за пару сотень гривень усе зроблять. — Та який сервіс, синку! — сплеснула руками теща. — Там же здеруть три шкури, ще й деталі поміняють на старі. Ми ж знаємо, які там майстри. А ти свій, рідний. Допоможи людині, він же одинокий, йому той комп’ютер — як вікно у світ. Денис відмовити тещі не міг
П’ятничний вечір у Вінниці зазвичай дихає спокоєм. На вулиці Пирогова тягнулися вервечки автівок, люди поспішали додому, передчуваючи два дні відпочинку. У квартирі на Вишенці Денис втомлено відкинувся на
Аліночко! Прости мені і я тобі прощаю! — Сказала Тамара Петрівна, свекруха, своїй невістці у Прощену неділю. Тоді, в їхню першу спільну весну, підійшла до неї в темно-вишневій сукні, з молитовно складеними руками. — Прости мені, Христа ради. Аліна розгублено кліпала очима. — Тамаро Петрівно, за що? Ви ж нічого мені не зробили. Ми вчора бачилися, все було добре. — Не в тому суть, за що саме, — втрутився тоді Дмитро, чоловік, заспокійливо стиснувши плече дружини. — Така традиція. Треба просто відповісти: «Бог простить, і я прощаю». Це як пароль, розумієш? — Але я не розумію в це, Діма, — нагадала Аліна пошепки, хоча її почули всі. — Для мене ці слова — порожнеча. Якщо я їх скажу, це буде брехня. А брехня — це гірше, ніж не дотриматися традиції. Я вибачаю тоді, коли на душі немає образи. Тоді в кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Тамара Петрівна повільно опустила руки, і в її очах, зазвичай лагідних, на мить спалахнула гостра образа, яку вона одразу ж прикрила маскою спокою
Кінець лютого в Тернополі видався сизим і вогким. Став ще був затягнутий крихкою, сірою кригою, яка щодня підтавала під підступним сонячним промінням, що світило яскраво, але зовсім не
Що там знову трапилося? — запитала Оксана чоловіка. — Мама дзвонила, — голос Андрія був глухим. — Каже, що на веранді в селі стеля почала сипатися. Потрібен профнастил, щоб перекрити дах. Загадала тридцять п’ять тисяч. Оксана повільно поклала рушник на край столу. — Андрію, — почала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ти пам’ятаєш про наш кредит за машину? Про те, що Олексію наступного року вступати до університету, і репетитори вже зараз «з’їдають» третину моєї зарплати? Ти ж казав їй минулого разу, коли ми купували той шифер, що це було востаннє. — Казав, — коротко кинув він. — Вона каже, що пенсії ледь на ліки вистачає. А ціни на будматеріали ти сама бачила. — А Наталка? Твоя сестра живе в тому будинку з квітня по листопад. Вона користується всім: городом, садом, тією самою верандою. Хіба вона не може хоч трохи докластися? Напиши їй. Нехай хоч тисячі три-чотири перекаже. Хоча б для вигляду. Вона ж твоя сестра, а ви всі кажете, що вона бідна
Березень в Івано-Франківську завжди був примхливим. Холодний вітер з гір змішувався з вологою Бистриці, створюючи ту саму неприємну сирість, що пробирає до кісток. Андрій, сорокавосьмирічний чоловік із передчасною
Алло, мамо? — у ситна тремтів голос. — Як ти там? Ноги не крутить на зміну погоди? Голос Надії Петрівни у слухавці звучав рівно. — Ой, синку, та потроху. Тиск зранку підскочив. Ви як? Ірочка не хворіє? Як там мій майбутній онук? Олег ніяк не міг підійти до головного. Нарешті він зібрався з духом. — Мам, слухай. У нас тут справа така. Машину знайшли. Дуже хорошу, безпечну, якраз для двох дітей. Але нам не вистачає трохи. Сто тисяч. Ми хотіли попросити в тебе, ну, якби в борг. На тому кінці дроту запала така важка мовчанка. — Мамо? Ти тут? — Тут я, синку, — голос Надії Петрівни раптом став сухим. — Машина — це, звісно, добре. Молодим треба їздити. Але грошей у мене немає. Олег завмер. — Як немає, мамо? Ти ж сама казала минулого місяця, що вони лежать, що ти їх не чіпаєш, щоб була копійка на чорний день. — Були, та спливли. Я Оксані віддала. Тиждень тому. Їй терміново треба було. Вона ж донька, їй важко. А ти в мене завжди такий міцний, самостійний. — Тобто ти віддала все Оксані? Всі гроші з хати? Навіть не запитавши, чи не потрібні вони мені? — А навіщо питати, раз ти не кажеш? Вона просила, плакала, казала, що з дітьми на вулиці залишиться. А ти мовчав. Значить, тобі не треба було
Березневе небо над Вінницею того дня було низьким і важким, наче випрана і погано викручена ковдра. Сріблястий «Ніссан» стояв на майданчику вживаних авто поблизу Хмельницького шосе, виділяючись серед
Ми нову кухню замовили! — щасливо мовив син. — Італійську, оливкову. Через три місяці привезуть. Ганна Йосипівна завмерла. — Нову? Італійську? А гроші звідки? Ви ж тільки за машину розрахувалися! — Взяли кредит, мамо. Стара вже розсипалася, Олена не може нормально готувати. — Ох, бідна Оленка. Звісно, треба нову. Але я от про що подумала, синку. У мене ж на тій квартирі, що я здаю, квартиранти з’їжджають. Кажуть: «Ганно Йосипівно, у вас там кухні немає, одні дошки». Розумієш? Дайте мені свою стару. Все одно ви її через три місяці на смітник викинете. А мені людей втрачати не можна, це ж моя копійка до пенсії. Роман на мить замислився. — Мамо, але як ми? Нам ще три місяці чекати. На чому Олена готуватиме? — А що тут такого?! Ти хочеш, щоб я зараз витрачала купу грошей на новий гарнітур, коли ваш скоро буде непотрібним? Ромчику, ти син мені чи хто? Допоможи матері. Я в суботу заберу його. Сусід має вантажівку, за копійки перевеземо. Роман відчув знайомий з дитинства тягар — «синівський обов’язок». — Я не знаю, мамо. Треба з Оленою поговорити. — Та навіщо її турбувати? Ти що, не голова сім’ї
Олена завжди жартувала, що спільний ремонт — це як перевірка на детекторі брехні: або ви виходите з нього командою, або ворогами. Вона була готова до нескінченних суперечок щодо
Романе! Ти невістці діаманти подарував? — сердито запитала свекруха. — Так, мамо. Це просто невеликий сюрприз до дня закоханих 14 лютого. Хотів порадувати Катю. — А мені? — запитала вона. — Що «тобі», мамо? — не зрозумів Роман. — Мені хіба не потрібно нічого дарувати? — слова понеслися самі собою, некеровані та гіркі. — Я що, вже не жінка? Чи я вже не та людина, яка тебе виростила, яка віддала тобі все своє життя без залишку? Чому ти їй даруєш золото, діаманти і троянди, а мені навіть квітки не приніс? Хіба я не заслуговую на краплю твоєї уваги в цей день? Чи ти мене не любиш? У кухні запала тиша. Катя, невістка, випрямилася, її обличчя стало кам’яним. — Мамо, заспокойся, — почав Роман, намагаючись підібрати слова. — Це свято для пар. Для закоханих. Це зовсім інша історія. — Інша?! — Олена Петрівна вже не могла зупинитися. — Тобто твоя любов до цієї дівчини — справжня, а до матері — так, обов’язок? Я сиджу тут, як старий комод, поки ти розсипаєшся в щедрості перед нею? Вона для тебе — королева, а я — прислуга, яка має радіти за вас із кутка
Чернівці того лютневого вечора нагадували старовинну поштову листівку, розмиту вологим снігом. Вулиця Кобилянської сяяла вогнями вітрин, а повітря було густим від запаху свіжої випічки та вологої бруківки. У
Оксано! — почав чоловік. — Я тут багато думав про наше майбутнє. Ми вступаємо в новий етап. І я хочу, щоб наші стосунки були максимально чесними та партнерськими. Як у цивілізованому світі. Оксана відставила келих і напружилася. Щось у його тоні підказало їй, що зараз романтика закінчиться. — До чого ти клониш, Андрію? — Я пропоную сьогоднішній рахунок, ну, і взагалі надалі, розділити порівну. Як два рівноправні партнери. Щоб ти не почувалася просто «дружиною при чоловікові», а відчувала власну фінансову гідність. Розумієш? Давай кожен заплатить за свою частину вечері. Це ж так по-сучасному, без оцих застарілих патріархальних боргів. У залі ресторану раптом стало дуже тихо. Оксані здалося, що навіть музиканти перестали грати. Вона повільно відкинулася на спинку крісла, і її погляд став холодним, як лід. — Розділити рахунок? — перепитала вона так тихо, що Андрієві стало ніяково. — Ти пропонуєш мені заплатити за свою вечерю в день нашого срібного весілля? — Ну так, — пробурмотів він, відчуваючи, як впевненість кудись випаровується. — Це ж про рівність, Оксано. Про те, що ти — самодостатня жінка
Вінниця того вечора була особливо чарівною. Останні промені сонця золотили вежу Артинова, а повітря було наскрізь просякнуте ароматом квітучих каштанів та свіжістю річки. Для Оксани цей день мав
Слухай, невістко! Можна тебе запитати? — свекруха розлютилася. — Ти коли в гостьовій кімнаті ліжко застилала, ти про що думала? Марина розгубилася. — В якому сенсі, Галино Петрівно? — Я сьогодні кицю нашу, Мурку, шукала під ліжком. І бачу — на ліжку підковдра. Рожева така, в дрібну квіточку. Знайома така підковдра. — А, ви про ту стару ситцеву? Так, я її постелила. Вона м’яка, бавовняна, Мурка дуже любить на ній спати. — М’яка, кажеш? — голос Галини Петрівни став тонким. — Звичайно, вона м’яка. Бо це моя підковдра. З мого комплекту, який у мене зник рівно п’ять років тому, коли ви ще на зйомній квартирі жили. Марина спочатку не зрозуміла. — Галино Петрівно, про що ви кажете? Ви ж нам цей комплект самі віддали. Коли ми тільки одружилися. — Віддала? Нічого я тобі не віддавала, Марино. Я дуже добре пам’ятаю той комплект. Це був мій улюблений, ще з весільних запасів. Я тоді помітила, що підковдра зникла. А виявляється, вона просто «переїхала» до вас
Нетішин зустрів їх затишком. Рівні вулиці, багато зелені й відчуття якоїсь особливої, законсервованої стабільності. Весняний вечір повільно опускався на місто, запалюючи вогні у вікнах багатоповерхівок. Марина притиснулася лобом
Ганно, це що за овочева база в нас на дев’ятому поверсі? — здивовано мовив чоловік. — А ти про балкон? Ну, мама заїжджала вдень. Привезла дещо, з Городка, з дачі. Казала, що цього року врожай неймовірний, шкода, щоб пропало. — «Дещо»? Це ти називаєш «дещо»? Ганно, — він обернувся до неї. В його очах плекалася суміш нестримного гніву та глибокого розчарування. — Де мій простір? Де мій комп’ютер? Чому мій особистий кабінет перетворився на філіал овочесховища Хмельницького ринку? — Артеме, ну не починай, прошу тебе. Мама заїхала пообіді, поки я була в магазині. Залишила все. У неї ж у хаті місця зовсім немає, все забито, а на дачі миші все погризуть або мороз буде. Вона ж для нас старалася! — Так, стоп. Вона заїхала, коли тебе не було вдома? Тобто твоя мати просто відкрила двері нашим ключем і почала тут хазяйнувати? Робити перестановку меблів? — Ну так. Ти ж знаєш, у мами є запасний ключ. На всякий випадок. — «Всякий випадок»? Ти з глузду з’їхала? Звідки у неї наш ключ
Травень у Городку видався напрочуд теплим. Смотрич ліниво ніс свої води під старим мостом, а повітря було наповнене пахощами квітучих каштанів. У новій квартирі на околиці міста, яку
Оксано! Відчиняй негайно! — свекруха стукала в двері. — Вам що там, позакладало?! Де мій син? Що ви знову не поділили? Оксана підійшла до дверей. Вона спокійно промовила крізь замкову щілину: — Він стоїть поруч із вами, Ніно Петрівно. Дивіться під ноги — там його баули. — Які баули?! Ти що, з глузду з’їхала, невістко?! Ти сина з хати виставила? Серед білого дня? — Виставила. Бо терпець увірвався. Тепер він ваш, Ніно Петрівно. Повертаю в цілості. — Та як ти смієш?! Це квартира мого сина! Ми корову продали, свиней здали, щоб вам на той внесок двадцять років тому назбирати! Ми в полі спини гнули, щоб дитина в місті людиною була! — Була, — погодилася Оксана. — Двадцять років тому ви дали сто тисяч. Я їх вам повернула за два роки, з усіма відсотками, пам’ятаєте? Ви ще тоді на ті гроші нову огорожу ставили й трактор купували. З того часу ми вам нічого не винні. А ви звикли командувати. Приїжджали без дзвінка, перевіряли мої каструлі, робили зауваження. А Степан підтакував: «Мати завжди правду каже!». Ну от тепер нехай мати йому й каже, що робити. А я хочу тиші
Дунаївці того вівторка прокидалися під акомпанемент дрібного травневого дощу. Місто, розкинуте на берегах річки Тернава, зазвичай було спокійним, але в квартирі на третьому поверсі старої хрущовки на вулиці

You cannot copy content of this page