Андрію, де гроші? — запитала сердито дружина. Андрій почав роздягатися, уникаючи її погляду. — Які гроші, Олю? Ти про що? — Про триста тисяч з мого рахунку. Ти взяв мій телефон, поки я спала? Чи знав пароль? Як ти міг? Андрій кинув куртку на стілець і розвернувся до неї. Його обличчя було напруженим. — Олю, ну а що я мав робити? У мами стеля обвалилася! Вона в істериці, жити там небезпечно. Я ж не міг її кинути напризволяще? У нас були ці гроші, вони просто лежали. — Вони не «просто лежали»! — Оля підвелася, її голос дрижав від гніву. — Це гроші за мою квартиру! За квартиру бабусі Стефанії! Ми домовлялися, що це недоторканний запас на випадок погіршення здоров’я у моєї мами! Як ти міг віддати їх своїй матері на ремонт, не спитавши мене? — Вона поверне! — вигукнув Андрій. — Це позика! — Ти сам у це віриш? — Оля підійшла до нього впритул. — Твоя мама — пенсіонерка. Вона ніколи не бачила таких грошей. З чого вона їх віддасть? І головне — ти зрадив мою довіру. Ти обіцяв мовчати про продаж, а натомість побіг до неї і виклав усе, щоб вона могла витягнути з нас гроші. — Я не міг брехати матері! Вона — моя родина
Чернівці в березні особливі. Вогкий вітер гуляє університетськими двориками, а запах свіжої випічки з маленьких пекарень на вулиці Кобилянської змішується з ароматом старовини. Саме тут, у самому центрі,
Мариночко, відчиняй! Ти заснула там чи що? — кричали батьки. — Ми привезли тобі продукти з Італії! — почувся бадьорий голос батька в домофоні. Через хвилину квартира наповнилася шумом валіз, запахом сиру та гучними розповідями. Тетяна, у яскравій хустці, купленій десь на ринках Флоренції, викладала на стіл сувеніри. — Ми економили на всьому, доню, — сміялася вона. — Жили в хостелах, де душ один на поверх, зате бачили, як сонце сідає за купол собору Санта-Марія-дель-Фйоре. Хіба це можна порівняти з новим телевізором чи диваном? — Ой, Валю, а хто це в нас такий недбалий? — хитро примружилася пані Стефа, свекруха. — Та от, батьки нашої Марини, свати мої. Вчора бачила Тетяну. Каже, знову в Чехію збираються. Я їй прямо в очі сказала: “Таня, схаменися! У дітей зараз такий складний період, лікарі, аналізи — це ж тисячі доларів! Може, ви б краще гроші дітям віддали, ніж по Празі вештатися?”. А вона мені: “Ми дітям шоколад привеземо”. Ви чуєте? Шоколад! Людям на лікування треба, а вони вафлі везуть. Сорому немає
Ранок у Тернополі починався з вологого туману, що піднімався від ставу і огортав затишні вулички центру. Марина стояла на балконі своєї квартири, вдихаючи прохолодне повітря. Вона любила це
Дімо, швидше, прокидайся, — Аліна легенько штовхнула чоловіка в плече. — Ти чуєш? Вона знову соває меблі. Дмитро ледь розплющив одне око, солодко потягнувся і пробурмотів: — Алюню, сонечко, ну що ти починаєш. Мама просто господарює. Вона стара людина, їй не спиться. Ну, впало щось, буває. — Впало? — голос Аліни затремтів. — Вона ніби рояль по кімнаті возить! Кожного божого ранку! Я не спала нормально вже тиждень. У мене термінове замовлення, проект готелю в Києві, мені потрібна світла голова, а не цей гуркіт! — Ну потерпи, — Дмитро знову закрився ковдрою. — Це ж мама. Вона ж не навмисно. Купи собі ті, як їх, беруші. Вона вибігла в коридор, взула капці й, не чекаючи ліфта, мовчати більше не могла. Аліна натиснула на дзвінок — різко, довго. За дверима почулися повільні кроки. Замок клацнув, і на порозі з’явилася Валентина Петрівна. Вона була вже повністю одягнена: ідеально відпрасована сукня, волосся зібране в охайний пучок, на обличчі — вираз безмежного спокою, який чомусь дратував ще більше. — О, Аліночко? — здивовано підняла брови свекруха. — Щось трапилося? Ти чого така розпатлана з самого ранку
Конотопське літо зазвичай лагідне, але той червневий ранок видався задушливим. Аліна прокинулася не від сонячного променя, що лоскотав щоку, і не від співу пташок у старому саду за
Мамо! Ти мене чуєш? Запам’ятовуй собі, — намагався дуже тихо говорити син. — Так, мамо, я ж сказав — усе буде на найвищому рівні. Субота, десь на третю годину. Віра все приготує, ти ж знаєш, вона обожнює порпатися на кухні. Ні, торти не купуй, вона сама спече. Так, і дядькові Михайлу перекажи, що я чекаю на його фірмову настоянку. Що? Та ні, я спеціально всіх покликав. Одинадцятеро? Ну, з нами тринадцять виходить: ми з Вірою, ви з татом, тітка Ніна, дядько Михайло, Світлана з Ігорем, Олена, Олег, ну і малі. Все, давай, до суботи! Віра стояла в коридорі і не могла повірити в ці слова. — З ким це ти так натхненно розмовляв у таку рань? — А, з мамою, — відмахнувся Андрій, не піднімаючи очей. — Побалакали про всякі дурниці. — Про дурниці? А мені здалося, ви там затверджували бенкетне меню на тринадцять персон. — О, то ти чула? Ну так, я хотів тобі сказати. День народження ж скоро. Вирішив покликати своїх. Всі рідні, чого там церемонитися. — Своїх, — мовила Віра. — Андрію, ти мене взагалі чуєш? Тринадцять людей у нашій квартирі? Через п’ять днів? Ти не хотів спочатку поцікавитися моєю думкою? Я нічого готувати не буду
Ця історія бере свій початок у Чернігові, де старі каштани на Валу вже почали скидати своє позолочене листя, а ранкові тумани над Десною ставали дедалі густішими. Віра дізналася
Ой, приїхала матуся! Як ти себе почуваєш, після лікарні, Аллочко? — сказала незнайомка на порозі її квартири, коли Алла повернулася додому. — З поверненням вас, дорогенька. Проходьте швидше, не стійте на протязі. Алла заклякла, кліпаючи віями. Вона перевела погляд на чоловіка. Той стояв, переминаючись з ноги на ногу. — Дімо, а хто це? — ледь мовила дружина. — І де Олена Іванівна? Де твоя мама? Чому вона не сидить з нашою дитиною? Дмитро зітхнув, заносячи сумки в коридор. — Заходь, Аню, роздягайся. Мама, мама не змогла. — Що значить «не змогла»? Вона захворіла? Тиск? Серце? — Та ні, — Дмитро почухав потилицю, виглядаючи максимально незручно. — Вона приїхала, як і обіцяла. Пробула тут години три. Потім Михайлик почав вередувати — ну, знаєш, коліки ці кляті. Він розплакався, розчервонівся, а вона подзвонила мені на роботу, кричала, що в неї піднявся тиск, що діти зараз «не такі», як ми були. Мовляв, ми лежали тихенько, а цей — як вогник. Сказала, що не може за ним доглядати. Коротше, зібрала речі й поїхала до себе додому
Ця історія бере свій початок у сонячному Херсоні. Місто вже почало вмиватися першими весняними променями, але вітер з Дніпра все ще залишався колючим і непривітним. Старенький автобус, натужно
Віро! Ти вдома? — Олена, сестра, як завжди, не віталася. — Вдома, Оленко. Щось сталося? — Сталося! Ми з Ігорем вирішили. Коротше, я чекаю дитину! Вісім тижнів! Віра відчула, як серце підстрибнуло. Радість була такою гострою, що на очах виступили сльози. — Оленко! Боже мій, яке щастя! Вітаю вас! Це ж, це ж найкраща новина! — Ой, почекай з вітаннями, — перебила сестра. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація. Ігоря на роботі скоротили. Грошей — кіт наплакав. — Оленко, слухай. — Я тут якраз антресолі розбираю. У мене тут цілий скарб. Все Дем’янове. Ліжечко з натурального дерева, польське, воно як нове! Ванночка, столик для сповивання, і одягу — гора. Все фірмове, я тоді не шкодувала грошей. Все чистеньке, я прала дитячим милом, прасувала. Це все твоє, якщо захочеш. У слухавці повисла пауза. Віра чула, як сестра про щось шепочеться з Ігорем. — Ну. Воно ж, мабуть, старе? Зараз же мода інша, Віро. — Оленко, яка мода? Це ж натуральні тканини! Ви зекономите купу грошей. — Ну добре, — зітхнула Олена. — Ігор каже, що ми справді не потягнемо все нове. Завтра приїдемо на машині, заберемо. Просто складай у мішки, ми завантажимо й поїдемо
Осінь в Умані того року була надзвичайно лагідною. Золоте листя в парку «Софіївка» ще трималося на гілках, а повітря пахло димом від спаленого листя та стиглими яблуками. Віра
Мамо! Що ж ти щойно накоїла? — голос Галини був важким. Ніна Василівна навіть не повернула голови. — Ти переписала квартиру на Сергія. Повністю. Все майно, — Галина поклала листок на край кухонного столу. — Переписала, — нарешті Ніна Василівна повернулася. — Він мій син, Галю. Рідна людина, між іншим. — А я? Я, виходить, сусідка з третього під’їзду? Я теж твоя донька! — Ну і що з того? — мати знизала плечима. — Ти заміжня. У тебе Вадим — голова, руки золоті. Квартиру знімаєте, але ж заробляєте. У вас усе є. А Сергійко, він один. Зовсім один у цьому жорстокому світі. Галина відчула, як до горла підступає клубок гарячої люті. — Сергійко один, тому що його третя дружина ледь ноги забрала з того пекла, яке він їй влаштував! Мамо, схаменися! Це і мій дім теж. Я тут виросла, я допомагала тобі з ремонтом! — Ти тут лише прописана, Галю. Прописка — це не право власності. Не плутай грішне з праведним. Галина повільно відсунула стілець і сіла навпроти матері. Вона заглянула їй в очі, намагаючись знайти там хоча б тінь сумніву. — Добре. Давай по суті. Коли ти це встигла? Як це взагалі відбулося за моєю спиною
Ця історія бере свій початок у затишному та дещо гомінкому Житомирі. Місто, де за кожним поворотом старі каштани ховають таємниці родинних драм, а ранкова кава на Михайлівській іноді
Ну що, Оксано. Дочекалася? — запитав старий свекор на похованні свекрухи. — Не стало свекрухи твоєї. Пішла у засвіти Ніна. Тепер ти — головна жінка в нашій сім’ї. Оксана промовчала, лише міцніше стиснула руку сина. Свекор кашлянув і продовжив із тією особливою старечою байдужістю: — А мені тобі одне хочеться сказати. Соромно має бути. Не стала ти матір чоловікову доглядати. Не по-людськи це. Треба було переступити через себе, пробачити. Вона ж мати, яка б вона не була. Оксана повільно перевела погляд на батька чоловіка. Ці слова були очікуваними, але все одно дуже важкими для неї. — Вікторе Петровичу, — сказала невістка спокійно. — Я вам щиро співчуваю. Але ви знаєте правду не гірше за мене. Ваша дружина не хотіла моєї допомоги. Вона хотіла мене ображати. Вона хотіла бачити мене на колінах біля свого ліжка, щоб мати змогу вилити на мене свою злість. Я не стала цього робити. Я обрала свій душевний спокій і свою гідність. І я не соромлюся цього вибору і ніколи не пошкодую, що зробила саме його
Зимовий Івано-Франківськ зустрів Оксану колючим вітром, що забирався під комір старого пальта. Вона вийшла з воріт. Поховання свекрухи скінчилося і залишилося якесь дивне відчуття, яке завжди приходить після
Чому на чужій дитині одяг мого сина? — ледь чутно промовила стривожена Ганна. Біля гойдалок, стояла Мартуся, сусідська дівчинка. На ній був синій зимовий комбінезон зі світловідбивними смужками. Той самий, який Ганна шукала вже два тижні. І та сама шапка з великим помпоном, яку мама Ганни привезла онукові з Фінляндії. Ганна відчула, як земля під ногами на мить стала хиткою. Вона не вірила власним очам. Як таке могло статися, що на чужій дитині їх одяг? Вона підійшла ближче, серце калатало десь у скронях. — Який чудовий комбінезон у вашої донечки, — ледь чутно промовила вона, зупиняючись поруч із Оксаною. Оксана здригнулася й миттєво почервоніла. — Ой, так. Це нам Валентина Петрівна принесла. Сказала, що її онук уже виріс, а речі майже нові, тільки місце в шафі займають. Ви не подумайте нічого, ми дуже вдячні. Нам зараз так важко, а зима попереду. Ганна заціпила зуби. Сумнівів бути не могло. Свекруха просто винесла речі з їхньої квартири, скориставшись своїми ключами, поки вони з Іваном були на роботі, а малий у садочку
Івано-Франківськ наприкінці жовтня зазвичай огортається густими туманами, що приходять з боку Бистриці. Старі кам’яниці на вулиці Мазепи, пофарбовані у колір паленої охри та ніжної оливи, виглядають у таку
Знову ти в цьому лахмітті? Перед людьми соромно,— буркнув чоловік. Віра здригнулася. — Це гарна сукня, Ігорю, — тихо відповіла. — Вона стримана і цілком доречна для гостей. — «Доречна»? Віро, у Сергія та Олега дружини виглядають так, ніби щойно з обкладинки журналу зійшли. А ти, як бідна родичка, яку покликали з милості. Невже так важко бодай раз привести себе до ладу? Ти б хоч обличчя намалювала, чи що. Там же косметика якась у тебе валяється в шухляді. — У тієї косметики термін придатності вийшов ще тоді, коли ми востаннє були у відпустці в Карпатах, — зауважила Віра. — То піди і купи нову! Хто тобі забороняє? — На що мені її купити, Ігорю? — Ти отримуєш зарплату. Де вона дівається? — Моя зарплата йде на оплату комунальних послуг, на кредит за твій автомобіль і на продукти, які ти звик бачити на столі щовечора. — Тільки не починай знову ці свої претензії! Я просто прошу, щоб мені не було соромно вийти з тобою в люди. Щоб я міг тобою пишатися, а не ховати очі! У тебе двадцять хвилин. Чекаю внизу. Якщо не встигнеш — поїду сам
Ранок у Чернівцях видався вогким. Квітневий туман обволікав шпилі Резиденції митрополитів, осідав дрібною росою на бруківці вулиці Кобилянської та просочувався крізь шпарини старих дерев’яних вікон у квартирі на

You cannot copy content of this page