Оксано! Матері не стало! — тривожно зателефонував брат. — Що? Як? — у Оксани підкосилися ноги. — Серце. Лікарі кажуть, воно було втомлене вкрай. Тиск, постійні хвилювання. Короче, приїжджай. Треба організовувати все. У мене грошей немає, Сергій десь у рейсі, телефон відключений. Оксана приїхала. Вона організувала поховання, домовилася про поминальний обід. Вона все робила автоматично, як робот. На похованні було мало людей — Олена на старість розгубила всіх подруг через свій важкий характер. Павло ридав біля матері, вигукуючи: «На кого ти мене залишила? Хто тепер про мене подбає?». Оксана стояла поруч. Вона дивилася на обличчя матері — тепер воно здавалося спокійним, розгладженим, без тієї вічної маски роздратування. Вона чекала, що відчує біль, розпач, але всередині була лише порожнеча. — Тобі зовсім не жаль її? — прошипів Павло, витираючи сльози. — Ти стоїш як кам’яна. Ти завжди була такою — бездушною. — Вона мене не жаліла жодного дня, Павле, — тихо відповіла Оксана
Полтава того літа задихалася від спеки. Каштани на Івановій горі стояли припорошені сірим пилом, а повітря, здавалося, можна було різати ножем. Олена поверталася додому раніше звичного — на
Натусю, ти вдома? Сама? Зятя хоч там поряд немає? — швидко говорила мати. — Ми з батьком якраз у місті, зараз заїдемо, добре? — голос Марії Іванівни, звучав якось занадто напружено. Наталя зітхнула, передчуваючи щось недобре. — Так, мамо, вдома. Заїжджайте, звісно, — відповіла вона. Не минуло й пів години, як домофон сповістив про приїзд гостей. Незабаром на кухні за столом сиділи троє: Наталя, Марія Іванівна та Віктор Петрович. — А ви якими долями в місті так рано? У справах чи просто скучили? — запитала Наталя. Марія Іванівна обмінялася швидким поглядом із чоловіком. — Та по справах усе, доню, — озвалася мати. — З Миколою, братом твоїм, сьогодні по банках каталися. Весь ранок на ногах, ледь живі. Наталя відчула, як всередині щось напружилося. Микола — її молодший брат — завжди був джерелом проблем. — З Миколою? По банках? — перепитала Наталя, вигнувши брову. — Він що, дитина, щоб ви його за руку водили? Що трапилося цього разу? — Ой, Натусю, він квартиру собі пригледів чудову, — зітхнула Марія Іванівна. — У новому районі, прямо біля його роботи. Там і школа через дорогу сучасна, і садок із басейном. Кирилкові ж, внучку нашому, скоро це все знадобиться. Наталя щиро здивувалася. — Та невже? Микола нарешті задумався про власне житло? Але ж у нього грошей немає. Я йому ні копійки не дам, навіть не просіть
Ранок у Мукачеві видався напрочуд лагідним. Наталя якраз насолоджувалася рідкісним вихідним, плануючи присвятити день домашньому затишку. Її чоловік, Матвій, поїхав на роботу, діти розбіглися по школах, і в
Мамо! Ти хоч ці рожеві окуляри зними? — вперше в житті кричала я на маму. — Ти розумієш, що рівно за рік ти опинишся біля розбитого корита разом зі своїм обожнюваним Степаном, коли він виставить тебе за двері? — мій голос зірвався на крик, луною відбившись від свіжопофарбованих стін вітальні. Мама стояла біля вікна, схрестивши руки. Вона демонстративно розглядала перехожих на вулиці, наче я була не донькою, що волає про допомогу, а настирливою мухою, яка заважає їй марити великим майбутнім. — Не смій так про нього відгукуватися, — тихо, але зі сталевими нотками в голосі вимовила вона, навіть не повернувши голови. — Ти просто заздриш, Катерино. Заздриш, що в моєму віці я зустріла чоловіка, який дихає зі мною в унісон, який бачить у мені жінку, а не просто безкоштовну няньку. — Мамо, він дихає в унісон не з тобою, а з твоїм гаманцем! — у розмову втрутився мій брат Артем. Він нервово крокував дорогим ламінатом, за який ми з ним виплачували кредит ще пів року після ремонту. — Ти машину продала? Продала! Де гроші, мамо? Де ті двісті тисяч, що залишилися від Toyota? В «бетоні» твого Степана? Чим ти думаєш, мам
Вінниця того вечора була особливо тихою. Останні промені сонця заплуталися у верхівках старих лип на Соборній, а в маминій квартирі повітря, здавалося, його можна відчути — настільки воно
Мама телефонувала. Катю, слухай, — почав чоловік, нервово крутячи в руках ложку. — У них у Хмельницькому в будинку почали міняти всі стояки. Воду відключили, стіни довбають, пил стовпом. Сусіди якісь галасливі з’явилися зверху. У мами тиск підскочив, серце турбує її. Я відчула легкий вітерець тривоги, але стрималася. — І що вона каже? — Я запросив її до нас. Буквально на тиждень, — Степан нарешті глянув на мене благальним поглядом. — Поживе в гостьовій кімнаті, там же все одно порожньо. Відпочине, подихає нашим повітрям. Всього сім днів, Катюш. Пообіцяй, що ти не проти. Я, вихована на повазі до старших, лише зітхнула: «Звісно, Стьопо, це ж твоя мама. Хай приїжджає». Якби я тільки знала, що цей «тиждень» стане початком кінця моєї ілюзії про щасливу родину, я б тієї ж миті змінила код на наших вхідних дверях
Кам’янець-Подільський — місто, де кожен камінь дихає історією. Саме тут, у старій частині міста, ми зі Степаном нарешті придбали свою мрію — простору трикімнатну квартиру з краєвидом на
Оксано! Нам треба розставити крапки над «і», — сказав чоловік тоном начальника. — Андрію, почекай хвилинку, я тільки м’ясо в холодильник покладу, — усміхнулася вона, ще не відчуваючи біди. — Там така телятина чудова, сьогодні зробимо вечерю при свічках. — Облиш це. Я йду. Точніше, йдеш ти. З Мар’яною. Оксана завмерла. Пакети вислизнули з рук, фрукти з глухим звуком розсипалися по ламінату. Велике червоне яблуко докотилося до ніг Андрія, але він навіть не поворухнувся. — Що ти таке кажеш? Яке «йти»? Куди? — Усе, Ксюхо. Вичерпався ресурс. Любов зав’яла, як то кажуть. Я зустрів іншу жінку, Вікторію. Ми вже три місяці разом. Я зрозумів, що заслуговую на більше, ніж вічні розмови про ціни на комуналку та твої бухгалтерські звіти. Оксана відчула, як обличчя пашить від сорому. Вона стояла в старому домашньому плащі, з розкуйовдженим волоссям, а він — такий випещений і правильний — повідомляв про руйнацію її світу, наче про прогноз погоди на завтра. — Ти з глузду з’їхав? — ледь чутно прохрипіла вона. — У нас донька! Їй чотирнадцять, у неї іспити, у неї все життя тут! Куди ми маємо піти посеред ночі
Оксана стояла на сходовому майданчику типової мукачівської п’ятиповерхівки і не відривала погляду від дверей. Старих, оббитих темно-коричневим замінником шкіри, з мідною цифрою «14». Символічно — рівно чотирнадцять років
Зятю! Де ти вештаєшся!? Третя година ночі, — крикнула теща замість привітання. — Надія, донечка моя, очі прогледіла, чекаючи. Хіба ж так можна? — Робота, — коротко відповів Тарас, відкриваючи холодильник. — Робота. Мій Степан покійний теж працював. Але він до сьомої вечора завжди був удома, як штик. І господарку тримав, і дітей бачив. А не вештався невідомо де. Тарас поставив тарілку з кашею на стіл. Його руки ледь помітно тремтіли від перевтоми. — У вашого Степана був інший графік. А я закриваю борги, щоб ваша донька і внучка ні в чому не мали потреби. — Графік людина сама собі робить, — теща хитала головою. — Хто хоче бути з сім’єю — той знайде час. А хто не хоче — тому завжди «верстат зламався». Тарас різко піднявся. — Мамо Маріє, я за сьогодні сімнадцять годин на ногах. Давайте ваші повчання залишимо на завтра. Бо я можу сказати щось зайве. — Ой, які ми горді! — вона підхопила свою чашку. — Тільки завтра ти знову будеш спати до обіду, а дитина батька впізнавати не буде. Вона пішла, а Тарас так і не доторкнувся до вечері. Апетит зник, лишилася тільки гірка втома
Яремче зустріло пані Марію ранковою прохолодою та густим туманом, що чіплявся за верхівки гір. Вона вийшла з потяга, тримаючи в руках дві величезні сумки, набиті домашніми закрутками, медом
Вірко! Куди поділа гроші?! — Степан ледь не зірвався на крик. — Це що за новини такі? Він розсердився через кілька днів після їхньої великої сварки, коли виявив відсутність значної суми на їхньому спільному рахунку, куди Віра теж відкладала частину заробітку. — Я ж казала тобі, Наталці було дуже важко. У неї забирали квартиру через борги колишнього чоловіка. Я позичила їй ці гроші. — Наталка — це та невдаха, яка не змогла втримати сім’ю? — Степан презирливо вишкірився. — Вона така сама нерозумна, як і ти. Ви обоє вітаєте у хмарах. — Вона моя подруга! Вона допомогла мені, коли я тільки починала, а мені тоді дуже важко було! — Віра відчула, як усередині прокидається сила. — Знаємо ми цю жіночу дружбу! — Степан продовжував гнути своє. — Запам’ятай раз і назавжди: у цьому домі немає твоїх грошей. Усе, що ти заробляєш, належить родині. А родиною керую я. Віра й замовкла. Минув ще тиждень. Степан прийшов з роботи в поганому гуморі. — Коли ц вже твоя подруга поверне гроші мені
У Ворохті вечір завжди настає раптово. Сонце ховається за гострі верхівки смерек, і на селище опускається прозорий, синюватий морок. Повітря тут особливе — воно пахне сосновою живицею, вологою
Ти пробач мені, Оксано! Не люблю я тебе більше, — чоловік, як відрубав. — Нічого не можу з собою вдіяти, що хоч роби! — Михайло стояв біля порога, гарячково заштовхуючи у велику спортивну сумку свої футболки, джинси та робочу куртку. Він намагався не дивитися в бік дружини. Оксана стояла біля вікна, завмерши. Михайло марив іншою. Її звали Ірина. — Ти хоч розумієш, що ти зараз робиш, Михайле? — голос Оксани був тихим, але він прорізав тишину квартири, як блискавка. — Шість років. Ми ж будували це все по цеглинці. — Я розумію, що не можу брехати! — різко відповів він, застебнувши сумку. — Я зустрів людину, з якою відчуваю себе інакше. Вона розумна, Оксано. Вона тонка натура. Ми з нею на одній хвилі. — А ми з тобою, виходить, на різних? — вона нарешті повернулася. Її сині очі були сповнені болю, але сліз не було. — Ти просто злякався буденності, Михайле. Тобі захотілося свята, яке не потребує зусиль. Михайло нічого не відповів. Він підхопив сумку і майже вибіг з квартири, навіть не озирнувшись. Його чекала нова, блискуча доля
Чортків у вечірніх сутінках завжди здавався Михайлові чимось більшим за просто місто. Стара ратуша з її гострим шпилем, величний костел святого Станіслава, що домінує над центром, і вузькі
Ти зовсім з глузду з’їхала чи як?! — Артем був розлюченим. Ганна здригнулася. Вона якраз домивала останню тарілку після важкого дня. — У чому проблема, Артеме? — тихо запитала вона. — Проблема?! — Артем зробив крок до неї. Він був у своїй ідеальній білій сорочці, яку Ганна випрасовувала сьогодні вранці цілих двадцять хвилин. — Я подивився виписку з нашого спільного рахунку. Ти знову кинула туди свої нещасні три тисячі гривень. Ти серйозно вважаєш, що це внесок у родину? Це ж смішно! — Я працюю ночами, Артеме. Коли ти бачиш десятий сон, я пишу тексти для сайтів, веду сторінки магазинів у соцмережах. Я роблю це, щоб у мене були гроші на нові колготки для доньки, на фрукти дітям, на якісь дрібниці для себе, щоб не випрошувати в тебе на кожну дрібничку. — Працює вона! Ти сидиш у декреті, Ганно. Твоя робота — варити бограч, мити підлогу і стежити, щоб діти не рознесли хату. А ти граєшся в бізнес-леді. Твої копійки нікого не врятують. Це я тримаю цей дім. Я плачу за цю квартиру. Я тут господар, і моє слово — закон
Мукачево в жовтні зазвичай кутається в тумани, що спускаються з навколишніх гір, а повітря пахне печеним перцем і терпким молодим ігристим. Але в квартирі на околиці міста, де
Дружино! Ти живеш за мої гроші! Тож краще просто мовчи, — слова Ігоря прозвучали різко. — І не вчи мене, як витрачати мої кошти! Софія завмерла посеред кухні з рушником у руках. Вона кілька секунд просто дивилася на чоловіка. — Що? Що ти щойно сказав, Ігорю? Повтори, будь ласка, бо я, мабуть, недочула. Ігор відклав телефон і нарешті подивився їй у вічі. — Що чула, Софцю. Я працюю з ранку до ночі, я тягну цей дім, я купую продукти. А ти вже пів року тільки «шукаєш» себе. Тож май повагу до того, хто приносить у дім хліб. — «Май повагу»? — Софія відчула, як до обличчя підійшов жар, а в середині щось боляче тріснуло. — Значить, тепер у нас повага вимірюється купюрами в гаманці? Добре. Я тебе почула. Віднині можеш не давати мені жодної копійки. Сам ходи на ринок, сам плати за садок нашому синові, сам розбирайся з комунальними квитанціями. Взагалі, бери на себе все, що раніше було «нашою спільною справою»! — Ой, не починай цей театр! Мені набридли твої істерики! — Ігор махнув рукою, встав з-за столу і вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвенів кришталь у серванті
Коломия в травні зазвичай нагадує райський сад: білі хмари цвіту каштанів, аромат свіжої випічки з маленьких кав’ярень біля Ратуші та спокійний ритм життя. Але в квартирі Софії та

You cannot copy content of this page