Головна

Oks

Олено, зайди сюди, — кричав чоловік. — Я не розумію, — почав він, не повертаючи голови. — Ти можеш пояснити, куди все зникло? — Що саме зникло, Ярославе? — запитала Олена, хоча вже відчувала, до чого він веде. — Все! — він різко розвернувся і театральним жестом обвів порожні полиці. — Де ковбаса, яку я купував у п’ятницю? Де твердий сир? Де той йогурт, який я люблю? Де м’ясо, яке я розморозив, щоб замаринувати? Олена глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Вона знала відповідь ще до того, як він почав допит. — Ярославе, твоя мама гостювала у нас два тижні. Ми готували для неї. Ми запрошували твого брата з дружиною на вечерю в суботу. Вчора ми були на природі, смажили ковбаски, частину того м’яса використали на гуляш, Софійка їсть, я теж… — Ага, от воно що! — перебив він, підвищуючи тон. — Тобто це моя мати і мій брат усе з’їли? Ти натякаєш, що я повинен утримувати всю твою родину? — До чого тут моя родина? Це твоя мама! — Олена відчула, як всередині здіймається хвиля образи. — Ти сам наполягав, щоб вона приїхала погостювати! — Я кликав маму, а не весь твій «табір»! — відрізав він. — Чи ти думаєш, я нічого не бачу? Он, у коморі стоять пакунки, які твоя сестра привезла, поки я був на роботі. Вона була тут
Життєві історії 0
Олена сиділа на краю ванни, обхопивши себе руками за плечі. Гул води, що наповнювала раковину, здавався їй оглушливим, але він ніяк не міг заглушити голос чоловіка, який все
Степане, ти чого такий знервований? — поцікавилася я в чоловіка. — Щось сталося на роботі? Він не встиг відповісти. Дзвінок у двері пролунав наполегливо. На порозі стояла моя свекруха, Тамара Петрівна, зовиця Галина та двоє її енергійних синів-підлітків. У їхніх ніг височіли величезні картаті баули, перев’язані мотузками, та картонні коробки, на яких маркером було виведено: «Галя, речі на море». Тамара Петрівна зробила крок у передпокій. — Ну, чого стоїш, як нерідна? — гучно промовила вона замість привітання. — Зустрічай родину. Ми з Галею порадилися: в місті зараз такий «парильня», дітям морське повітря конче потрібне. Тому завтра з самого ранку всією компанією вирушаємо на твою дачу. Сусідка твоя, тітка Маня, казала, що сливи вже дозріли. Отже, будемо варити варення на зиму. Я на мить втратила дар мови. — Тамаро Петрівно, ви про що? — мій голос звучав дивно спокійно, хоча всередині все закипало. — Яка дача? Я планувала виїхати одна, щоб попрацювати в спокої. — Ой, Вікторіє, тільки не починай оце своє нудіння! — перебила Галина. — Ти там усе одно одна в чотирьох стінах нудишся, а у нас діти
Життєві історії 0
Того п’ятничного вечора в Одесі повітря стояло важке, нагріте за день сонцем, з легким присмаком морської солі та розквітлої акації. Я, Вікторія, юрист з нерухомості, звикла до чітких
Вікторе, вибір простий, — спокійно, майже по-діловому сказала Марина. Її голос був настільки рівним, що чоловік навіть на мить розгубився, намагаючись осягнути серйозність сказаного. — До вечора неділі твоя матір має переїхати до себе. Або ж у понеділок вранці я пакую валізи і ми з дитиною покидаємо це помешкання. Віктор завмер, тримаючи ложку в руці, і подивився на дружину з тим самим виразом щирого нерозуміння, яке завжди з’являлося у нього, коли життя вимагало від нього не жартів, а дорослих, відповідальних рішень. — Марино, ти чого з самого ранку нагнітаєш? — нарешті промовив він, хмурячись і намагаючись перевести тему в площину звичайного побутового непорозуміння. — Що вона тобі знову встигла сказати? Марина повільно поставила чашку на стіл і повернулася до нього. — Вона вчора витягла мої речі з полиць, щоб звільнити місце для свого одягу. А потім, поки ми готували вечерю, почала розповідати нашій доньці, як «мама зовсім не вміє вести домашнє господарство, і якби не бабуся, то ми б тут усі поросли мохом»
Життєві історії 0
Марина стояла посеред затишної кухні, дивлячись, як її чоловік Віктор розгублено тримає в руках напівпорожню каструлю, ніби це був якийсь незрозумілий предмет. За вікном листопада ледь виднілися контури
Сину! Ти хочеш сказати, Сергію, що ви збираєтеся насолоджуватися морським повітрям, поки я залишатимуся тут, у чотирьох стінах, у цій задусі? — голос Маргарити Степанівни тремтів від прихованої вибагливості, яка з роками стала її другою натурою. Сергій перевів погляд на дружину, шукаючи підтримки, але Олена лише злегка похитала головою. Вона вже тиждень намагалася залагодити цей конфлікт, але щоразу все поверталося до однієї й тієї ж точки. — Мамо, ну ми ж обговорювали це сотні разів, — втомлено вимовив Сергій, намагаючись зберегти спокій. — Ти сама сказала, що спека для тебе — це випробування, і лікарі радять залишатися вдома, в прохолоді. Маргарита Степанівна різко підвелася. Її рухи були надто швидкими для людини, яка ще годину тому скаржилася на біль у суглобах. — Сказати — це не означає зректися свого права на відпочинок! — вигукнула вона. — Я вклала в цей сімейний бюджет свої заощадження, коли ви тільки починали будувати своє життя. Моя частка в цій путівці — це мій законний вихід до світу, навіть якщо я вирішу не їхати! Ви хочете мене викинути зі свого життя
Життєві історії 0
Олена стояла посеред вітальні, дивлячись, як її чоловік Сергій розгублено тримає в руках спортивну сумку, наче це був якийсь незрозумілий артефакт. Атмосфера в квартирі здавалася наелектризованою, кожен вдих
Пані! Доброго вечора! А ви хто? — Яна ледь стримувала хвилювання. — Я шукаю Богдана. Я його колега, привезла йому документи і хотіла привітати маму з одужанням. Жінка здивовано підняла брови. — Богдана? Я дружина Богдана. А ви, мабуть, помилилися адресою. Яна відчула, як тремтять руки, квіти ледь не випали з її обіймів. — Дружина? Але як це? Він казав, що він розлучений і живе з мамою. У цей момент з глибини квартири вийшов Богдан. Побачивши Яну, він завмер. — Яно, що ти тут робиш? — його голос був пошепки. — Богдане, хто це? — Яна відчувала, як її голос зраджує її. — Ти казав, що доглядаєш за хворою мамою у Львові! Чому ти тут? Хто ця жінка? — Ти нічого не розумієш, — він почав говорити швидко, плутано. — Це все складно. Я хотів тобі сказати, але не знав як. Я не розлучений, у нас дитина. Ми намагалися налагодити стосунки. — Але ти жив на два міста? — перебила його Яна. — Ти користувався моєю допомогою, моїм домом, моєю машиною, поки тут у тебе було зовсім інше життя? Я бажаю вам щастя, — сказала Яна дружині Богдана. — Вибачте, що прийшла. Я не знала
Життєві історії 0
Іноді життя підносить нам сюрпризи там, де ми їх зовсім не чекаємо. — Слухай, Яно, я не зможу приїхати, — голос Богдана в слухавці звучав приглушено, ніби він
Андрію! Ти мене чуєш? — тихо покликала дружина. — Може, все ж таки з’їси щось? Я приготувала салат, як ти любиш, з тими свіжими овочами, що ми купили на ринку. Двері прочинилися, і на порозі з’явився чоловік. — Оксано, я просив тиші, — відрізав він, спираючись плечем на одвірок. — Чи це так важко зрозуміти? — Я просто хотіла проявити турботу, — Оксана прикусила губу. — Ми ж разом, ми родина. Хіба це погано — піклуватися одне про одного? Андрій гірко посміхнувся. — Родина? Цікаве визначення. Тільки от чомусь у цій родині мої почуття постійно ігноруються. Тобі головне, щоб усе було по-твоєму. Ти навіть на кухні все розставила так, як зручно тобі. А про те, що мені незручно діставати ту каструлю, ти навіть не запитала. Оксана розгублено озирнулася на стелаж, де все було впорядковано до міліметра. — Це ж просто полиця, Андрію. Якщо хочеш, перестав все як тобі заманеться. Хіба це привід для конфлікту? — Справа не в каструлі, — він махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу комаху. — Справа в тому, що ти звикла домінувати. З того часу, як ми переїхали в це помешкання твоїх батьків, ти поводишся так, ніби я тут лише гість, який має підлаштовуватися під твої правила. Господарі тут ти і твої батьки, а не я
Життєві історії 0
Оксана зняла навушники й поклала їх на кухонний стіл. У помешканні панувала тиша, яку лише зрідка порушував далекий шум проспекту за вікном. На підлозі лежала не закінчена ще
Пакуй речі! Досить, я більше не витримую! — голос Віктора лунав сухо і категорично. Олена Іванівна, його теща, яка якраз готувалася розлити чай, завмерла. Чашка в її руках ледь помітно тремтіла. — Вікторе, ти при здоровому глузді? — тихо запитала вона, дивлячись на зятя розгубленим поглядом. — Я тут третій місяць допомагаю вам із малими, поки ви обоє на роботі. Я ж не для себе стараюся! — Ти стараєшся переробити все під себе! — випалив Віктор, не даючи їй закінчити. — То каструлі не на своїх місцях, то телевізор занадто голосно, то я з дітьми бавлюся «не так». Ти почуваєшся тут володаркою, а це мій дім! З ванної кімнати, загорнута в халат, вибігла Наталя. Її обличчя було блідим від несподіванки. — Що тут коїться? Вікторе, чому ти кричиш на маму? — А те й коїться, що твоя мама розпоряджається тут, як у власній хаті! — він знову пнув валізу, яка врізалася в тумбу. — Вона мені життя перетворює на суцільний звіт перед директором, а я звик в себе вдома бути головним
Життєві історії 0
На кухні пахло свіжозавареною кавою та ранковою метушнею. Віктор різко випростався, відштовхнувши від себе стілець, який з гуркотом проїхав по плитці. Він схопив дорожню валізу, що стояла в
Ти впевнена, що яблука до качки підібрала як слід? — Павло стояв у дверях, спершись на косяк, і холодно спостерігав за дружиною. — Сподіваюся, не ті кислі, що на ринку по акції віддавали? — З яблуками все добре, Павле. Вони солодкі, — відповіла Наталя, витираючи долоні об фартух. — Гляди мені. Прийдуть Антон із Ларисою, і якщо щось не так — опозоримося на весь світ, — вів далі чоловік. — Скажуть ще, що я жалію грошей на нормальні продукти для своїх друзів. — Ніхто такого не скаже, — тихо відповіла Наталя. Павло примружився, дивлячись на запечену птицю. — Дорого обійшлося це задоволення? — Досить відчутно для гаманця. — Ціни нині — просто захмарні. Викинути стільки коштів на якусь качку! Я ці гроші власним потом здобуваю, на роботі звіти за звітами, начальство всю голову вже виїло. Наталя випрямилася і подивилася йому просто в очі. — Я теж працюю, Павле. І платила за все зі своєї картки. — Ой, почалося! Працює вона. До того ж, ми в моїй квартирі живемо. Це моя територія, отже, і мої правила. Комунальні послуги я оплачую, ремонт я робив, від тебе тут толку мало
Життєві історії 0
Наталя обережно витягла деко з духовки. На кухні стояла нестерпна спека, змішана з ароматом розмарину та запеченої птиці. Вона випросталася, відчуваючи, як у спині неприємно занило після кількох
Анастасіє! Збирай свої речі й забирайся до матері! — Віктор Іванович, свекор, з розмаху штовхнув стару валізу в бік передпокою. Вона з глухим звуком врізалася в стіну, трохи не зачепивши дзеркало. — Минуло всього сім днів, як ви розписалися, а я вже на межі! З кімнати, ледь не впустивши весільний альбом, вибігла Анастасія. Її обличчя було блідим, а в очах завмер німий відчай. — Вікторе Івановичу, що ви робите? Що сталося? — вона намагалася говорити спокійно, але голос її дрижав. — Сталося те, що твоя мамаша щодня розриває мій телефон! То їй не подобається, як поскладані рушники, то суп занадто рідкий, то кава не така ароматна! — Віктор Іванович стояв посеред вузького коридору, широко розставивши ноги, немов полководець, що захищає останній рубіж своєї оборони. — Мій син взяв собі дружину, а не привів у дім її маму для постійних повчань
Життєві історії 0
День не обіцяв нічого доброго зовсім. — Анастасіє! Збирай свої речі й забирайся до матері! — Віктор Іванович з розмаху штовхнув стару валізу в бік передпокою. Вона з
Мамо, ти як там? — голос Олексія був далеким і якимось відчуженим. — Олексію, я вже геть змерзла. Ти де? Я тебе чекаю на тому місці на вокзалі, де ти залишив, — її голос здригнувся. — Мам, слухай, тут таке діло, — він затнувся. У слухавці почувся жіночий голос — гострий, з нотками роздратування, щось різко перепитував. — Мам, ти сама доберешся, гаразд? Візьми таксі. У тебе ж є трохи грошей? — Яке таксі, сину? Ти ж обіцяв особисто зустріти, сказав, що це важливо! — Обіцяв, обіцяв. Але ситуація змінилася, мамо. Обставини. — Які обставини можуть бути важливіші за рідну матір, яку ти сам запросив? На іншому кінці запала тиша. Потім Олексій зітхнув, і Марія Іванівна почула, як Марина, його дружина, щось вигукнула на фоні. — Мамо, не починай. Марина категорично проти того, щоб ти жила в нас. Це остаточно. Я зробив вибір. Гудки. Короткі, безжальні сигнали, що відрізали її від світу, де вона сподівалася знайти прихисток у сина з невісткою
Життєві історії 0
Олексій метушився біля виходу з терміналу, його погляд постійно блукав залою, а телефон у руках здавався чимось зайвим, що тільки заважало. Він нервово переступав з ноги на ногу.

You cannot copy content of this page