Нінусю, поглянь, що я приніс! — вигукнув чоловік. — Це тобі! Справжні діаманти, чисті, як сльоза. Примір негайно! Я їх спеціально для тебе купив. Ніна навіть не підняла погляду. — Знову? — голос її був сухим і безвиразним. — І скільки ти викинув грошей цього разу? — Ну що ти починаєш? — Валерій підійшов ближче. — Хіба гроші мають значення, коли я хочу зробити приємне своїй коханій дружині? Поглянь, як вони грають на сонці! — Валерко, досить. Зупинись. Ти справді віриш, що кожну свою підлість можна заклеїти блискучим камінцем? Валерій знітився, але швидко взяв себе в руки. Він начепив свою звичну маску ображеної невинності. — Я не розумію твого тону, Ніно. Я намагаюся, заробляю, хочу, щоб у тебе було все найкраще. А ти зустрічаєш мене зі скандалом. — Не розумієш? — Ніна гірко засміялася. — А вчорашня розмова з твоєю новою секретаркою, Ілоною? Теж не розумієш? Чи ти забув, що Коломия — місто маленьке, і люди мають очі та з нею тебе бачили не раз
У Коломиї весна завжди пахне особливим чином: сумішшю квітучих садів, свіжої випічки та вологого асфальту після короткої зливи. Ніна стояла на кухні свого просторого будинку, механічно нарізаючи цибулю.
Дружино! Ти скоро там?! — голос Ігоря був незадоволений. — Де мої чисті шкарпетки? Я вже обнишпорив усю шафу, ні чорта не знайшов! Ти що, взагалі нічого не прала?! Оксана заплющила очі на мить. — Ігорю, твої шкарпетки на другій полиці, справа, під светрами! — крикнула Оксана у відповідь. — Я їх туди поклала ще в неділю! — Немає їх там! Ти як завжди. Понапихаєш кудись, а я потім маю шукати. Вечеряти скоро будемо? Я зголоднів як собака. Він сів за стіл, навіть не глянувши на дружину, і одразу втупився в телефон, гортаючи стрічку новин. — Я прийшла з роботи годину тому, Ігорю. Я ще нічого не встигла, крім того, щоб поставити воду на макарони. Ігор відірвав погляд від екрана. — Макарони? Знову? Слухай, ну ти ж господарка чи хто? Я цілий день на будівництві гарував, мені нормальна їжа потрібна, м’ясо якесь, борщ. Хіба це так важко — приготувати вечерю чоловікові
Вечір у Бучі видався сирим та досить таки похмурим. Сонце вже давно сховалося за верхівками сосен, а дрібний дощ сіяв на підвіконня, створюючи монотонний ритм, від якого ставало
Ну і розвалюха ця стара хата! — Мар’яна скривилася, коли переступила поріг бабусиного дому. — Соломіє, ти тільки поглянь на цей мотлох. Що ми з цим усім робитимемо? Це ж просто купа сміття, загорнута в плісняву. Соломія, молодша сестра зупинилася біля вікна, за яким старезна, покручена часом яблуня простягала свої гілки до скла, наче хотіла привітатися. — Це не мотлох, Мар’яно. Це пам’ять. Бабуся Ганна дуже любила це місце. Сестри приїхали до Богуслава вперше після поховання бабусі. Вони не були тут разом років десять. Мар’яна, старша, вийшла заміж за успішного юриста Артема. Соломія ж залишилася в їхньому рідному містечку неподалік, працювала вчителькою, часто навідувала бабусю, допомагала їй на городі й була поруч до останнього подиху. — Пам’ять, пам’ять, — перекривила Мар’яна. — Пам’яттю ситий не будеш, сестричко. Сподіваюся, у заповіті все чітко прописано. Ця ділянка зараз коштує шалених грошей, забудовники готові відвалити мільйони за такий краєвид на річку. Мій Артем уже все прорахував, навів довідки. Тут можна звести такий готельний комплекс — гроші рікою
Над Богуславом завис густий весняний туман, огортаючи сріблястою димкою круті береги річки Рось. У повітрі пахло вологою землею та молодою зеленню. На старій вулиці, де будинки вросли в
Де гроші, Сергію? — голос Катерини, дружини, був тихим, але в ньому відчувалася важкість. Сергій застиг. Він почав повільно знімати куртку, намагаючись виграти час. — Які гроші? Ти про ті, що в конверті були? — Не грай зі мною в дурня! — Катерина кинула порожній конверт на стіл. — Там було сто п’ятдесят тисяч гривень. Гроші, які я відкладала два роки, працюючи на двох роботах. Гроші на операцію моїй мамі та на ремонт даху на дачі, який тече щоразу, як іде дощ! Куди ти їх подів? Сергій зітхнув. — Катю, послухай. У Тараса біда. Ти ж знаєш мого брата. Його бізнес із перевезеннями ледь не згорнувся. З банку щодня телефонували. Йому терміново потрібні були гроші, щоб перекрити борг і викупити фуру. Без неї він — ніхто у своїй роботі. Катерина відчула, як у неї темніє в очах
У Кропивницькому весна того року видалася напрочуд дощовою. Вода нещадно била по підвіконнях старої «двокімнатки» на околиці міста, наче намагалася вимити з неї залишки колишнього затишку. Катерина стояла
Добрий вечір! Ви, власне, хто такі? І що ви робите в нашій квартирі? — Здивовано мовила Олена до незнайомих людей, коли вони повернулися з Карпат. Жінка не здригнулася. Вона повільно з’їла шматок вареника і зиркнула на господарів. — О, повернулися нарешті. А ми чекали раніше. Валентина сказала, що ви вже будете. — Валентина? — Марко зробив крок вперед, і Олена побачила, як він розсердився. — Моя мати? — Ну так, — незнайомець відставив пульт і почав витирати руки об штани. — Ми її далекі родичі з-під Хмельницького. Петро і Галина. Мати ваша сказала, що квартира пустує, а нам тут до лікарні треба було на обстеження. Сказала: «Живіть, діти не проти, вони все одно на відпочинку». Марко глибоко вдихнув. Він дістав телефон. — Мамо. Ти зараз же береш таксі і приїжджаєш сюди. У мою квартиру. Зараз. — Синочку, — голос свекрухи в слухавці був солодким, як мед. — Ну чого ти сердишся? Вони ж люди прості, Петро трохи занедужав, їм у місто треба було. Ну що тобі, шкода? Квартира велика, ви вдвох, а їм тіснитися ніде. — Я не питав дозволу, мамо. Я поставив умову. За годину їх тут не має бути
Потяг «Київ — Кам’янець-Подільський» м’яко загальмував, розрізаючи нічну тишу старовинного містечка. Олена та Марко виходили на перон, відчуваючи втому, після десятиденної відпустки в Карпатах. Це був їхній перший
Олено! Я вдома! — голос чоловіка прокотився коридором, наче грім. — Що в нас на обід? Я в машині випив лише каву з заправки, голодний як вовк! Що ти смачненького готувала? Олена вийшла в коридор. Вона не кинулася йому назустріч, не допомогла зняти пальто. Вона просто стояла, тримаючи в руках книгу, яку почала читати вчора. — Вітаю, Богдане, — спокійно сказала вона. — Обід у холодильнику. Там є залишки вчорашньої гречки і трохи овочів. Чоловік завмер. Його очі звузилися, він оглянув дружину так, ніби бачив перед собою інопланетянина. — Що? Я питаю про гаряче, про нормальну їжу, яку ти готувала завжди. Я чекав, що ти зробиш той свій борщ. Це ж вівторок, ти завжди його готуєш після моїх поїздок! — Я не хочу сьогодні готувати борщ, — її голос не здригнувся. — Взагалі. Сьогодні ввечері я йду відпочивати. Вечері також не буде, придумай щось сам
У невеликому затишному будинку на околиці Кропивницького ранки зазвичай мали особливий ритуал. Кава, яка обов’язково була міцною та гарячою, сирники, які мали бути ідеально золотистими, і тиша —
Лесю! Ти смієшся? — сердито звернувся Іван до дружини. — Третій раз за день твоя мати нам дзвонить! Я не для того працюю по дванадцять годин на добу, щоб слухати ниття твоєї рідні! Твоя матір — майстер маніпуляцій. Твоя сестра — нічого не хоче робити сама. А ти? Ти — спонсор усього цього цирку. Леся відчула, як холодний піт проступає на спині. Вона повільно підійшла до столу, на якому стояв недоїдений сніданок. Черпак, яким вона щойно накладала борщ, здавався їй єдиним предметом, за який вона могла триматися, щоб не впасти. — Вони — моя сім’я, — голос Лесі затремтів, але вона змусила себе говорити твердо. — Моя сестра залишилася сама з двома дітьми. Її чоловік пішов, навіть не попрощавшись. Я просто допомагаю їй купити підручники та одяг для школи. Це не “цирк”, це допомога рідним людям. — Ти хоч раз рахувала скільки ти їм вже дала грошей? Ми могли б поїхати в Карпати. Але ні. Наші гроші йдуть на оплату чужих помилок
Місто Кам’янець-Подільський завжди здавалося Лесі місцем, де час зупинився. Старовинна фортеця, вузькі бруківки, запах свіжої кави, що змішується з ранковим туманом, який підіймається з каньйону річки Смотрич —
Невістко! Ти знову запізнилася, — голос Олени Петрівни, свекрухи, пролунав з кухні, як грім. Марта зітхнула, намагаючись не втрачати самовладання. Вона поставила сумку з продуктами на підлогу. — У нас був терміновий проект, Олено Петрівно. Я попереджала Віктора. Свекруха вийшла в коридор, витираючи руки об фартух. На її обличчі застигла гримаса, яку важко було назвати доброзичливою. — Віктор втомився! Він працює на двох роботах, щоб забезпечити цей “палац”, а ти? Ти приносиш додому тільки свою втому і порожні руки? Де вечеря? Хто повинен готувати для мого сина? Марта відчула, як важко стає на душі. — Віктор і сам вміє готувати, ми дорослі люди. — Ти маєш готувати, бо ти дружина! — Олена Петрівна зробила крок вперед, її голос перейшов на шипіння. — Моя дитина має бути нагодована, а ти, замість того щоб виконувати свій обов’язок, про роботу свою думаєш. Ти добре подумай, бо для такого чоловіка інша дружина швидко знайдеться, ще в чергу будуть ставати
Ужгород — це місто, де вузькі вулички дихають історією, а річка Уж неквапливо несе свої води, спостерігаючи за життям тисяч людей. Для Марти цей берег був місцем сили.
Нам треба серйозно поговорити, Мирославо, — почав чоловік. — І це не розмова про погоду чи твій чай.— Чого ти такий дивний? — дружина розхвилювалася. — Щось сталося на роботі? — Я подаю на розлучення. Усе скінчено. Мирослава відчула, як світ навколо на мить зупинився. — Ти що кажеш? — прошепотіла вона, повільно відступаючи до стіни. — Степане, ти захворів? Може, до лікаря? Скоро Новий рік. Діти за два дні приїдуть! Юля з чоловіком, Андрій із онуками! Ти що верзеш? — Саме тому я кажу це зараз. Щоб вони не бачили цього театру. — Ти з глузду з’їхав?! — вона нарешті оговталася і зробила крок до нього. — Ми стільки років разом! Ми через такі скрутні часи пройшли! — Я втомився, Мирославо, просто втомився
Чернівці — місто, де на бруківці вулиці Ольги Кобилянської досі відлунює хода минулих століть, а кожен будинок має свою таємницю. Для Мирослави Петрівни цей старовинний дім, де вона
Тарасе, я сказала — йди сюди! — Кричала дружина. — Чоловік нарешті вийшов, витираючи руки кухонним рушником. На його обличчі грала легка, звична посмішка, яка раптово згасла, як тільки він побачив предмет у руках дружини. — Що це? — Олена простягнула футболку. — Це не твоє, Тарасе. Навіть розмір не твій. Ти носиш L, а це — S. Тарас застиг. Його очі на мить стали порожніми, а потім почали бігати кімнатою, шукаючи відповідь, якої не було. — Це, мабуть, випадково потрапило з пральні, Оленко. Я декілька разів речі у командировці до пральні носив, можливо переплутав хтось. — Не вигадуй, — відрізала Олена. — Я сама перу наш одяг. Всю білизну, всі речі. Звідки це взялося в самому низу твоїх особистих речей? Вона вся у парфумах. Ти мені правду відразу кажи, бо я довго терпіти не буду
Луцьк — місто, де час плине неквапливо вздовж древніх стін замку Любарта, а вечори пахнуть кавою та квітучими липами. Олена завжди вважала свій будинок на околиці міста фортецею,

You cannot copy content of this page