Слухай, невістко! Очі бояться, а руки роблять, — відрізала свекруха, навіть не піднявши голови. — Закрутки треба крутити! Прийде січень, хуртовини почнуться, прийдуть гості — от тоді ти мені «дякую» скажеш. І не «Маріє Іванівно» на мене кажи, я тобі хто? Чужа тітка з вулиці? Мама я тобі. Мама! Олена промовчала. За довгі роки життя поруч із пані Марією вона вивчила головний закон: сперечатися з нею — це все одно, що намагатися пояснити вітру, в який бік йому дути. Тим часом її чоловік, Тарас, сидів у гаражі з сусідом, паном Степаном, і вдумливо крутив у руках новий штопор, який купив ще минулого місяця. Тарас був людиною неконфліктною, він щиро дивувався, чому Олена так нервує: «Ну мама ж старається для нас, невже це погано?»
Миле містечко Броди завжди славилося своїми садками. На початку вересня кожне подвір’я тут перетворювалося на епіцентр кулінарних битв за врожай. Подвір’я між будинком Олени та її свекрухи, пані
Олеже, ти взагалі бачив? — гучно вигукнула свекруха, голос якої було чути навіть через зачинені двері. — Твоя дружина переказала всього тисячу гривень! Ти уявляєш, який це сором перед усіма родичами? Тітка Ірина з-за кордону надіслала дві тисячі, дядько Петро з села — три. А тут — тисяча! Це ж як подаяння! На що це, питається? На шкарпетки? Нам потрібне ліжечко! — Мамо, у нас справді немає більше грошей! — намагався виправдатися Олег. — У Іллі спортивна секція, ми купили форму, Марина хотіла Данилкові новий стільчик, а взяли б/в, бо ти просила на ліжечко. — Ой, не треба мені тут про стільчики! — перебила Валентина Петрівна. — Подивися на дружину свою. Вічно незадоволена, вічно з кислим виразом обличчя. Злата не винна, що ви з Мариною такі бідні. Злата, моя донечка, твоя рідна сестра — тендітна квітка, вона потребує краси та комфорту. А твоя Марина — сіра миша. Краще б пораділа за молодих! Самі нічого не досягли, так хоч іншим не заважайте! — сердито буркнула мати
У затишній квартирі в місті Бровари, де ранкове повітря було напоєне ароматом свіжомеленої кави та дитячих каш, атмосфера напружувалася до краю. Марина, міцно стиснувши телефон, перечитувала повідомлення від
Невісточко! Ти в нас у родині головна господиня, — почала Тамара Петрівна, свекруха, розливаючи чай. — На тебе вся надія. Зроби так, щоб на мій ювілей стіл ломився від страв, як у поважних людей. М’яса — кілька видів, риба, закуски різні. І торт обов’язково замовний, кондитерський, щоб не якась там магазинна “дубова” випічка. Олена ледь стримала зітхання. «Як у поважних людей» — це був фірмовий девіз свекрухи. Цікаво, чи розуміла сама Тамара Петрівна, що ці самі «поважні люди» ніколи власноруч не готували на тридцять персон? — Тамаро Петрівно, може, краще замовити кафе? У нас є непогані заклади, — обережно запропонувала Олена. — Це було б зручніше для всіх. Свекруха вигнула брову так високо, ніби Олена запропонувала святкувати ювілей на будівництві. — Кафе? Щоб офіціантки сновигали туди-сюди і рахували, скільки я з’їла? Щоб музика гриміла, а нормального слова сказати не можна було? Ні, дорогенька. Вдома — це по-душевному, по-родинному, готуй все сакма
У Димері весна завжди приходить якось по-особливому: з ароматом квітучих садів та оновленим повітрям, що доноситься з лісів Київщини. Проте для Олени цей квітень мав смак гіркої кави,
Катю, я мушу з тобою поговорити про маму, — почав чоловік, не дивлячись дружині в очі. — Вона знову дзвонила. Валюся нарешті знайшла справжнє кохання. Микола — чоловік солідний, у нього бізнес, вони планують весілля. Вона просить нас допомогти з організацією. Ти ж розумієш, це важливо. Катерина повільно повернулася до нього, ледь стримуючи гіркий сміх, який уже застряг у горлі. — Вадиме, це весілля — четверте! Четверте за стільки років! Ми вже скидалися на «урочистість» із Геннадієм. Ти пам’ятаєш, як ми пів року жили на макаронах, виплачуючи кредит, який ти взяв на її банкет? А той Геннадій зник, як ранковий туман, через три місяці. Вадим нервово поправив комірець сорочки. — То була випадковість, Катю. Микола — інша справа. Він її боготворить. Це інший рівень стосунків. — Ти те саме казав про Бориса, коли він приходив додому в такому стані, що не міг знайти двері, — відрізала дружина. — І про того поета Геннадія ти співав тих самих пісень. Я не хочу більше фінансувати її нескінченні свята життя. Наша пральна машина працює так, ніби намагається злетіти в космос, а колодки на машині треба міняти ще вчора. Маринці скоро до школи, нам кожна гривня потрібна
Яскраве місто Рівне весною особливо гарне: квітучі каштани вздовж центральних вулиць, легкий вітерець, що несе прохолоду від Лебединки, і люди, які поспішають у своїх справах. Але для Катерини
Настю, Андрію, ви ж чули, що Леся наша з Польщі повертається? — плакала свекруха. — У чоловіка не склалося, розлучилися вони. Зовсім скрутно стало. Настя, що саме наливала чай, щиро посміхнулася: — Шкода, звісно. Але вдома завжди легше. Нехай приїжджає, у вас же в квартирі є місце, перечекає скрутні часи. Ганна Степанівна сухо кашлянула, уникаючи погляду невістки: — Місце-то є. Але. Розумієте, дитині там буде затісно. У моїй «однушці» і так ніде розвернутися. Я подумала. Лесі треба міцно стати на ноги. Тому я вирішила: вона буде жити тут. Андрій, який до того моменту гортав стрічку новин у телефоні, підняв очі: — Мамо, ти про що? Яка квартира? Це ж наше житло, ти нам його подарувала! У нас документи, реєстрація, ми тут прописані! Свекруха підняла руку, перебиваючи сина. — Дарча, Андрію, буває різною. Коли ми оформлювали папери, юрист врахував моє право довічного користування. Це означає, що я, як дарувальник, маю юридичну силу змінити умови проживання. Леся — моя донька, вона в біді. Вона переїжджає сюди через місяць. Вам доведеться потіснитися
Київ, район старого Липок. Тут кожна будівля дихає історією, а високі стелі сталінських будинків колись здавалися Насті символом стабільності та достатку. П’ять років тому, коли свекруха, пані Ганна
Олю, це правда? — тихо, але з викликом запитала свекруха. — Ти нас усіх тут, і чоловіка свого, і мене нагодувала недоїдками? — Мамо, ви що? — очі Олі розширилися від подиву. — Я нічого не ношу зі столів! Я просто практикуюся в приготуванні страв, які подають у нас в ресторані, щоб бути універсальним фахівцем. Шеф дозволив мені використовувати продукти для навчання! — Не виправдовуйся! — крикнула Ганна, підводячись з місця. — Ти нахабно брехала нам всім, видаючи це за свій талант! Це ж треба — обманювати сім’ю! Оля бачила, як Катерина, колежанка її чоловіка, ледь помітно посміхається, спостерігаючи за цим спектаклем. Вона хотіла ще щось додати, але чоловіки повернулися з балкона. Андрій, побачивши мати, що сердито кричала, насупився, але замість того, щоб захистити дружину, почав її заспокоювати. — Мамо, не гарячкуй, — сказав він, навіть не подивившись на Олю
Чарівне місто Дубно, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Волині, того вечора було огорнуте приємним сутінком. Оля крутилася на своїй кухні, наче досвідчений диригент, що готується до прем’єри симфонії.
Сто тисяч гривень, діти! — крикнула свекруха. — Тримайте. Це вам. Навіть не думайте відмовлятися. Наталя та Андрій перезирнулися. Подарунки від свекрухи ніколи не були простими — вони завжди супроводжувалися прихованими очікуваннями. — Мамо, це забагато, — обережно сказав Андрій. — Ми не можемо прийняти таку суму. — Можете! — відрізала вона. — Я мати, мені видніше, що вам потрібно. Там сто тисяч. Купіть новий диван, бо цей вже виглядає жахливо, або відкладіть на чорний день. Мої батьки мені допомагали, і я вам буду допомагати. Так заведено в порядних сім’ях. Наталя, невістка, яка зазвичай була більш обачливою, тихо запитала: — Олено Василівно, ви впевнені? Це ж ваші заощадження. — А хіба є щось цінніше за щастя моєї дитини? — ледь не плакала свекруха. — Беріть, не сперечайтеся. Вважайте це авансом на майбутнє народження онуків. Андрій, зворушений до глибини душі, взяв конверт. — Дякую, мамо. Ми дуже цінуємо твою підтримку. — Отож, — Олена Василівна підвелася, ніби місію було успішно виконано. — А тепер мені час. Маю ще зустріч з юристом щодо дачної ділянки моєї матері. Вона пішла, залишивши після себе шлейф важкого парфуму і дивне відчуття нереальності того, що щойно сталося. Але потім подзвонила знову
Чарівне місто Рівне вечірньої пори нагадувало мурашник, що поступово засинає. Андрій, відчинивши вхідні двері ключем, на мить завмер у передпокої. У квартирі панувала тиша, лише з вітальні долинало
Денисе! — крикнула дружина, розчервонівшись від люті та безсилля. — Де гроші з конверта?! Де сімнадцять тисяч?! Він навіть не здригнувся, лише глянув на неї з ледь помітною посмішкою, наче на дитину, яка не розуміє високих матерій: — Дивись, Віко, яку річ я взяв! Якість — просто люкс! Двостороння, міцна, прослужить вічність. Краса, правда? Всього п’ятнадцять тисяч, а скільки користі! — Яка “пятнашка”? — Вікторія хитнулася, спершись рукою на одвірок. — Денисе, ти з глузду з’їхав? Це були останні гроші! У тебе черевики — як у безхатька, каші просять! Навіщо нам надувний матрац, якщо в нас є ліжко?! Денис нарешті випрямився, витерши піт з чола, і подивився на неї зверхньо: — Не “нам”, Віко. Мамі. Вона вчора скаржилася, що її старе ліжко занадто тверде, спина болить, не може спати. Вона весь день на ногах заради нас старається, все для дому робить. А ти знову тільки про шмотки думаєш! Черевики… Та я в старих походжу, не розсиплюся! А мама — це святе
Київ був оповитий легким вечірнім туманом, коли Вікторія, втомлена після важкого робочого дня в офісі, нарешті дісталася свого тимчасового прихистку. Вона жила в передмісті, у великій квартирі батьків
Сестро, ти що там, з глузду з’їхала? — голос Василя з перших секунд видавав його роздратування. — Що це за вистави ти влаштувала? Мати вчора дзвонила, плакала, каже, ти її з дому вигнала! Що за дитячий садок? — Привіт, Василю, — спокійно сказала Настя. — У мене все добре, дякую. А ти як? — Який “привіт”, про що ти?! — не вгавав брат. — Ти розумієш, що ти робиш? Вона ж хвора людина! Їй лікування треба, догляд, а ти просто закрила гаманець? Вона мені скаржиться, що в неї навіть на продукти ледь вистачає, бо ти перестала її підтримувати! Настя згадала, як у березні віддала матері останню премію, сподіваючись на «курс реабілітації», і як за два дні побачила у Василя в сторіз нові фірмові кросівки. — Вась, ти не хвилюйся, — відказала Настя. — Мати — доросла жінка. Вона має пенсію. А якщо їй не вистачає на продукти, то, можливо, варто переглянути фінансові пріоритети? Ти ж допомагаєш їй? — Я?! — Василь аж захлинувся повітрям. — Я іпотеку плачу! У мене Лєнка в декреті, дитина маленька, витрат море! Я мамі допомагаю… морально! Я з нею спілкуюся
Це місто, розділене навпіл повноводною рікою, де на одному березі шумлять жваві проспекти, а на іншому — затишні, вкриті квітучими садами дворики, було для Анастасії не просто точкою
Знову твоя мати дзвонила? — тихо запитав чоловік. — Світлана сумно кивнула. — Це була сусідка, пані Валентина. Каже, мама впала. Каже, що вона тепер потребує догляду, що сусіди допомагають, як можуть, але цього замало. Микола помовчав. Він пам’ятав усе: ту операцію п’ять років тому, той відчай, той холодний тон матері в слухавці, який перекреслив усі роки їхніх спроб стати для неї рідними. Він пам’ятав, як Світлана плакала, усвідомлюючи, що для її матері, Любові Миколаївни, їхня сім’я завжди була на другому, а то й на десятому місці. — Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті. Світлана підійшла до столу і згадала той самий день, п’ять років тому. Тоді коли Микола потребував дорогої операції, вона дзвонила матері в останній надії. Сто тисяч гривень — сума, яка тоді здавалася космічною, була для них єдиним шансом на порятунок. — Мам, я розумію, сума велика, але в тебе ж були заощадження, — благала тоді Світлана. Її голос тремтів, серце калатало десь у районі скронь. — Чому ти не допомогла нам, коли це було питання життя? — Ну, припустимо, були в мене кошти. І що з того? Це мої гроші, я сама вирішую, як ними розпоряджатися, — відрізала тоді Любов Миколаївна, навіть не озирнувшись. — Ви ж якось викрутилися? Нічого страшного не сталося
Це місто, оповите ранковими туманами, де кожна вуличка пам’ятає дитячий сміх і запах свіжоспеченого хліба, було для Світлани місцем, де серце назавжди залишилося в очікуванні тепла. Вона стояла

You cannot copy content of this page