Я дуже шкодую, що погодилась на пропозицію сина – каже Надія.
Колись у Надії була щаслива сім’я: чоловік і син. Всі разом вони ходили в походи, кінотеатри, раділи веселці і стиглим ягодам на дачі. А що тепер? Тепер Надія самотня, тому що стала зайвою у своїй власній родині…
Чоловік Надії, Анатолій – був педагогом, інтелігентний, вихований чоловік. Все життя він намагався для сім’ї, навіть отримав квартиру від держави за великий термін роботи в освіті.
Відразу ж вирішили, що в новій квартирі буде жити син, Іван, після того, як одружується. А самі продовжували жити в старій, яка дісталася Надії від батьків.
До слова, синові Івану батьки дали гарну освіту, допомогли влаштуватися на роботу, та й взагалі завжди намагалися дати єдиному синові все найкраще. Іван одружився за два роки до того, як не стало його батька.
Коли Надія залишилася одна, вона не знаходила собі місця, було дуже важко залишитися без чоловіка, який все життя був для неї опорою. Тільки наpoдження маленької внучки вpятувало Надію від затяжної депpесії. А трохи пізніше син з невісткою зробили жінці «цікаву» пропозицію …
– На той момент я вважала пропозицію сина – ідеальним варіантом, тому що мучилася від самотності. Вони запропонували продати обидві квартири і купити будинок, в якому ми будемо жити всі разом. Я відразу погодилася, а тепер ось дуже шкодую про це.
Безумовно, дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Тим більше, коли є така можливість. Штучно створювати собі проблему, як у випадку наших героїв, не потрібно. Якими б хорошими були всі члeни сім’ї окремо, при спільному проживанні завжди знайдуться причини для сваpок.
При спільному проживанні стираються територіальні межі, жодна з двох жінок при цьому не відчуває себе повноцінною хазяйкою, що викликає побутові проблеми і злість один на одного.
Навіть, якщо будинок великий, молода невістка і літня свекруха все одно будуть постійно перетинатися в «святая святих» – кухні, а там знайти масу причин для нескінченних свaрок не складно.
Добре, якщо при спільному проживанні, батьки не контролюють своїх дорослих дітей, не роздають поради і не приймають за них рішення, але це рідкість.
В основному так воно і відбувається, і, крім роздратування на старше покоління, у молодшого ще й формується така риса, як невміння жити самостійно, приймати ці самі рішення на свій розсуд.
Квартири продали, будинок купили, але спільне життя як то відразу не задалася. Дружина Івана, відчувши себе господинею, стала гірше ставитися до літньої свекрухи. Їй не подобалося все, що робила Надія: голосно включила телевізор, погано помила каструлю, невчасно внучку спати поклала …
Надія більшу частину часу намагалася проводити в своїй кімнаті, навіть маленький телевізор собі придбала, щоб не заважати в вітальні. Відчувати себе тут, як вдома, вона не могла. Навіть син, налаштований дружиною, міг грубо накричати на матір.
Нормально звернутися до Надії родичі могли тільки, коли їм потрібно було, щоб вона посиділа з онукою. Але і це вже траплялося рідко, тому що маленька Даша почала ходити в дитячий сад.
Надія відчувала себе абсолютно зайвою в цьому будинку, їй не вистачало звичайного людського спілкування, адже і самі домочадці не розмовляли з нею, і гостей до себе запрошувати їй було категорично заборонено, заважають бачте.
Щоб хоч якось відволіктися, Надія сідала на автобус і їхала гуляти в центр міста або в гості до старих знайомих. Повертатися додому їй взагалі не хотілося, почуття, що вона тут «гість» не покидало ні на хвилину.
Надія не знає що їй робити і як жити в такій обстановці далі. Людина вона не кoнфліктна, лaятися і відстоювати свою думку не хоче. Але не хоче, щоб і до неї ставилися, як до чужої людини, «нахлібника», тим більше, що причин так ставитися до себе вона не бачить. Бюджет в родині роздільний, за комунальні платежі гроші вона віддає синові, в відносини його з дружиною ніколи не сунеться.
Фото ілюстративне, джерело www.miloserdie.
