– Каву ще маєш, мамо? Оля каже, що у нас уже вся італійська закінчилася, та, в червоній пачці. То я заскочу до тебе після роботи, приготуй заодно щось смачненьке, – протараторив у слухавку син, перекрикуючи гудки машин десь на перехресті.
Я навіть рота не встигла відкрити, щоб спитати, як у нього справи чи як там онуки, а в слухавці вже пішли короткі гудки. Ту-ту-ту. Поставив маму перед фактом і побіг у своїх справах.
Я повільно опустила телефон на кухонний стіл, застелений новою клейонкою в дрібні волошки, і важко зітхнула.Отак просто: «заїду по каву, приготуй поїсти». А він що собі думає, що та кава в мене в тумбочці на вербі росте чи сама з неба сиплеться?
Я повернулася додому три місяці тому. Після двадцяти років чужини, після чужих ліжок, чужого посуду й чужих недужих стариків. Привезла з собою, як то водиться у заробітчанок, усього потроху. П’ять великих сумок напхала: оливкова олія в бляшанках, сири, макарони твердих сортів, пральні порошки, що пахнуть альпійськими луками на всю хату, солодощі для малих і кава. Кави набрала чимало, бо знала, як у нас її люблять. Але ж усе на цьому світі має здатність закінчуватися. Особливо коли його гребуть двома руками і вважають, що воно бездонне.
Та й серце моє материнське не обдуриш. Шістдесят один рік прожила на світі, з них третину по чужих кутках вистояла на ногах, тож людей бачу навиліт, навіть власних дітей. Не в каві там була справа. Геть не в ній. Юрко по гроші намилився.
Я підійшла до плити, підкинула в піч кілька сухих полін, щоб дужче гуло полум’я. У великій емальованій каструлі вже доходив борщ – густий, темно-червоний, на доброму шматочку свинячого реберця, з квасолею і тертим старим салом із часником. До нього напекла пампушок – пухких, рум’яних, які щойно змастила олією з кропом. Яка б образа не сиділа всередині, а дитина їде з роботи голодна. Мати є мати: хоч каміння на душі лежатиме, а тарілку гарячого перед сином поставить.
Близько шостої вечора біля воріт пирхнула машина. Брязнула хвіртка, важкі кроки загули на ґанку. Юрко забіг до хати – високий, плечистий, куртка розхристана, очі бігають. З порога потягнув носом повітря:
– О, борщем пахне! Мамо, вмираю, як їсти хочу, на роботі сьогодні один бутерброд перехопив.
– Роздягайся, мий руки, сідай, – спокійно сказала я, насипаючи повну миску. – Усе гаряче.
Він сів до столу, наминав той борщ так, що за вухами лящало. Пампушку за пампушкою вмочав, хвалив, ложкою скреб по денцю. Я сиділа навпроти, підперши щоку долонею, і дивилася на нього. Дорослий тридцятивосьмирічний чоловік. Борода вже з сивиною пробивається, своє авто під вікнами стоїть, дружина, двоє дітей, робота в офісі непогана. А дивишся ближче – той самий хлопчик, який звик, що мати прийде, сльози витре, кишені цукерками напхає і всі проблеми розведе руками.
Коли миска спорожніла, я мовчки дістала з верхньої полиці останню пачку «Лавацци» і поклала перед ним на стіл.
– На, забирай. Але попереджаю одразу: це остання. Все, запаси мої закінчилися, більше італійської не буде. Тепер у магазині купуватимете, яку знайдете.
Син узяв пачку, покрутив у руках, кинув на край столу. Відсунув тарілку, потер долоні одна об одну, опустив очі на клейонку і нарешті вичавив те, заради чого насправді тащився через вечірні затори на околицю міста:
– Мамо… Слухай, тут така справа. До зарплати ще півтора тижня, а Олі треба чоботи зимові купити, бо старі розлізлися, і за малого в секцію платити нічим. Дай ще п’ятдесят євро. Дуже треба.
У хаті зробилося тихо-тихо. Тільки дрова в печі потріскували та цокав старий годинник на стіні. Я не кліпаючи дивилася на свого сина. У грудях щось неприємно запекло, підкотило до горла гарячим клубком, але я стрималася.Жодна жилка на обличчі не здригнулася.
– Не дам, – твердо мовила я. – Вибач, Юро, але все. Лавочка закривається. Годину тому твоя сестра Оксана дзвонила з точнісінько таким самим проханням – плакалася, що на комуналку не вистачає і малій треба на англійську здати. Я їй сказала те саме, що й тобі зараз кажу: більше ніяких грошей я вам роздавати не збираюся.Ні цента.
Юрко аж на стільці підскочив. Очі округлилися, брови полізли на лоба. Він явно не очікував такого повороту. Звик, що мама зітхне, полізе до старої шкіряної сумки в спальні, дістане заповітний конверт і відрахує скільки просять.
– Як це – не дам? – його голос зірвався на ображений крик. – Мамо, ти серйозно?! А для кого ти їх там у шухляді тримаєш? У домовину з собою забереш чи що? Ми ж твої діти! Не чужі люди з вулиці! Зрештою, а хто нам із сестрою має допомогти, як не рідна мати?!
Я відчула, як усередині все закипає, але голос мій звучав глухо і холодно, наче криниця взимку:
– До батька свого підіть. Зберіться вдвох із сестрою, сходіть до тата й попросіть у нього по п’ятдесят євро. Нехай він вам допоможе.
Син скривився так, наче вкусив лимон:
– Ну до чого тут батько?! Ти ж знаєш, яке в нього життя, у нього своя сім’я, там витрати… Чого ти вічно його приплітаєш?
– А того, Юро, що в нього завжди «своє життя», а в мене свого життя, виходить, ніколи й не було. Усе на вас пішло. І досить. Більше грошей нема.
Він ще трохи побурчав, шпурнув пачку кави в куртку, навіть «дякую» за вечерю крізь зуби процідив і вискочив з хати, грюкнувши дверима так, що шибки задзвеніли. Через хвилину надворі загарчав мотор, блимнули фари – і знову запала тиша.
Я сиділа на кухні одна в напівтемряві, дивилася на брудну тарілку з-під борщу і відчувала, як печуть сухі очі.Плакати не хотілося – сльози, видно, ще в Італії всі виплакала за двадцять років. Залишилася тільки важка, гірка,як полин, втома.
Відколи я повернулася в Україну, мої діти внадилися до мене ходити, як до святого джерела. Тільки замість води вони хотіли одного – моїх заробітчанських євро. Вони щиро вірили, що раз мама повернулася з Європи, то в неї за пазухою прихований золотий ріг достатку, який ніколи не спорожніє.
А як починалося те моє заробітчанство? Хіба я колись мріяла кинути свій дім, дітей-підлітків і їхати світ за очі мити підлоги чужим людям?
Ми з моїм колишнім чоловіком, Василем, прожили майже двадцять років. Жили, як усі: то сварилися, то мирилися, тягнули господарство, будували великий дім на два поверхи в передмісті. Скільки моїх сил у ту хату пішло – одному Богові відомо. Я на городі спину гнула, на роботі на три ставки гарувала, кожну цеглину руками перемацала, ночами шпалери клеїла, шторки вибирала. Думала: ось підростуть діти, поженяться, буде де онукам бігати, буде родинне гніздо. Діти росли, поступили до інститутів. Юрко на інженера вчився, Оксанка – на вчительку.
І от Василю стукнуло сорок років. Ми справили йому гарний ювілей, зібрали купу гостей, я два дні біля плити крутилася. А рівно через місяць після свята чоловік сів навпроти мене, склав руки на столі й спокійно так каже:«Галю, я покохав іншу. Вона молодша, вона мене розуміє. Я йду».
У мене земля з-під ніг попливла. Двадцять років життя – перекреслено одним махом. Але то було тільки пів біди.Якби він просто пішов з валізою! Ні, Василь найняв спритного адвоката і подав до суду на поділ майна. Почав судитися зі мною за кожну тумбочку, за кожен квадратний метр. Будинок розділити на частини фізично було неможливо, тож суд ухвалив рішення: продавати маєток і ділити гроші навпіл.
Найстрашніший удар я отримала не від Василя. Мене зрадили власні діти.
Юркові тоді було двадцять, Оксані – вісімнадцять. Дорослі, розумні люди. І що вони мені сказали?
«Мамо, ну ти повинна його зрозуміти. Тато теж людина, він має право на своє щастя, він іще молодий. Не будь такою егоїсткою, навіщо ти влаштовуєш скандали? Поділіть той дім, та й по всьому».
Я дивилася на них і не вірила своїм вухам.
«Діти, – казала я крізь сльози, – та він же у вас дах над головою забирає! Ми ж цей дім для вас будували! Куди ми підемо?».
А вони тільки плечима знизували: мовляв, нічого страшного, якось воно буде. Вони знали, були на сто відсотків упевнені: що б не сталося, мама щось придумає, мама витягне, мама розіб’ється в корж, але вони не пропадуть. А тата чіпати не треба, тато має право кохати.
Будинок продали поспіхом, за значно менші гроші, ніж він коштував. Василь забрав свою половину до копійки,купив новеньку іномарку, вклався у квартиру для своєї нової пасії і зажив приспівуючи. На дітей він більше не витратив ані ламаного гроша. Навіть на випускний доньці букета не передав.
Моєї частини грошей після продажу вистачило лише на крихітну, вбиту однокімнатну хрущовку на першому поверсі. Ми туди перебралися втрьох. Студенти сплять на старому дивані, я на розкладачці на кухні. Грошей на життя катастрофічно не вистачало. Юркові треба було оплачувати якісь курси, Оксані – зимове пальто, обом – їсти щодня, купувати підручники, вдягатися, бо ж молоді, хочуть перед однолітками виглядати не гірше за інших.
Я сиділа на тій крихітній кухні вночі, пила порожній окріп і розуміла: якщо я зараз щось не зроблю, ми просто потонемо в злиднях. Діти вчитися кинуть, підуть вантажниками та продавчинями за копійки.
Тоді саме почалася ця велика заробітчанська хвиля на Італію. Моя кума вже рік була в Неаполі, писала, що важко,але гроші платять вчасно і в твердій валюті. Я позичила гроші на дорогу, відкрила візу через якісь каламутні фірми, поцілувала дітей у заплакані щоки, залишила їм ту однокімнатну квартиру і сіла у старий мікроавтобус із картатою сумкою в руках.
Мені здавалося, що я їду на рік, максимум на два. Трохи підзароблю, віддам борги, допоможу дітям довчитися – і вернуся. Хто ж знав, що той автобус забере в мене двадцять років молодості й здоров’я?
Перші роки в Італії згадувати страшно. Хто там не був – тому не зрозуміти, а хто був – тому розказувати не треба.Я потрапила в передмістя Рима, баданте – доглядальницею до старої паралізованої жінки, синьйори Франчески.Франческа мала важкий характер, цілими днями кричала, вередувала, кидалася в мене тарілками. Я не знала мови,не знала їхніх звичаїв. Спала на маленькому розкладному ліжечку в її ж кімнаті, щоб схоплюватися щогодини,коли вона стогне.
Я вивчила італійську за три місяці зі словничком під подушкою. Плакала ночами так, що подушка до ранку не просихала. Суглоби на пальцях крутило від прання та миття підлог, спина нила так, що зранку не могла розігнутися без знеболювального. Вихідних майже не було – дві години в неділю після обіду, коли можна було вийти на площу біля вокзалу, де збиралися такі ж українські жінки з вимученими очима, передати водієві передачу додому і вкотре почути рідну мову.
Кожне євро, яке мені платили, я складала до копієчки. Собі купувала найдешевші макарони, ковбасу по акції,сукню одну носила три роки, доки на ліктях не протерлася. Усе відправляла в Україну.
Діти росли на моїх передачах. Щомісяця через бус їхали пакунки: одяг фірмовий, кросівки найкращі, шоколад кілограмами, кава, техніка і, головне, конверти з валютою. Діти звикли. Для них мама стала якоюсь чарівною скринькою, яка сидить десь далеко під теплим італійським сонцем і гребе гроші лопатою.
Коли Юрко закінчив університет і вирішив одружитися, постало питання: де жити? Не в хрущовці ж із молодою дружиною.
«Мамо, ну допоможи, ми ж не потягнемо іпотеку!» – просив син по скайпу.
І мама допомогла. Я не спала ночами, взяла ще один підробіток – прибирала офіси вечорами після того, як вкладала свою стареньку спати. Працювала по шістнадцять годин на добу. За кілька років я виплатила Юркові двокімнатну квартиру в новобудові. З ремонтом, з меблями. Заїжджай і живи.
Минуло ще два роки – підійшла черга Оксани. Вона теж вийшла заміж, народила донечку.
«Мамо, а чим я гірша за Юру? Йому купила, а я по орендованих кутках із немовлям поневірятися маю?».
І знову мама затягнула пасок. Синьйора Франческа на той час померла, мене взяла інша родина на північ Італії, під Турин. Там уже був старий дід із деменцією, який усе норовив утекти з хати або підпалити газову плиту. Я дивилася за ним день і ніч. І знову збирала, збирала, відмовляючи собі в кожному шматочку. Купила квартиру й Оксані. Гарну, світлу, біля парку.
Тільки після того, як обоє моїх дітей мали власні оселі, я наважилася подумати про себе. Скільки ж можна блукати по чужих світах? Мені вже під шістдесят підкочувалося.
Я вирішила збудувати собі маленьку хатинку за містом. Не хороми, як колись із Василем, а невеликий одноповерховий будиночок: дві кімнатки, світла кухня з великим вікном у сад, санвузол із теплою підлогою, щоб мої хворі ноги не мерзли, і невеликий шматочок землі під город. Земля мене завжди тягнула, я мріяла вийти вранці босоніж на росу, зірвати свій огірок, посадити чорнобривці під вікнами.
Останні три роки в Італії я працювала вже на цей будинок і на те, щоб відкласти собі хоч якусь копійку на старість. Бо яка в мене пенсія в Україні за двадцять років заробітчанства? Мінімалка, на яку навіть ліки від тиску не купиш.
І ось три місяці тому я сказала собі: «Годі, Галю. Ти свій обов’язок виконала. Дітей вивчила, одружила, житлом забезпечила, онуків допомогла одягнути. Пора додому, доживати віку у своїй хаті».
Як я раділа, коли сідала в автобус додому! Думала: нарешті буду поруч із дітьми, онуки на вихідні приїжджатимуть, буду пиріжки їм пекти, казки читати. Збудувала хату, обставила скромно, але зі смаком.Залишилася в мене невелика заначка – кілька тисяч євро. Я сховала їх у спальні в шухляді, переклала старими хустками. Це були мої кровні гроші. Моя страховка на чорний день, на операцію, якщо раптом суглоби зовсім відмовлять, на дрова, на ліки, на те, щоб не просити в дітей шматок хліба, коли руки ослабнуть.
У перший же тиждень після приїзду я зібрала всіх на новосілля. Накрила пишний стіл, дістала італійські вина,сири, делікатеси. Діти прийшли зі своїми половинками, онуки бігали по хаті. Я дивилася на них і плакала від щастя. Перед тим, як вони мали розходитися, я винесла два конверти. У кожен поклала по тисячі євро.
– Ось, діти мої, – сказала я щиро. – Це вам від мене подарунок на повернення. Юрочці на машину, Оксанці на дім,підтримайте свої сім’ї. Я вже вдома, великих заробітків більше не буде, але чим можу – благословляю вас.
Я була свято переконана, що цієї тисячі кожному вистачить з головою на всі дірки, що вони оцінять цей жест,поставляться до грошей ощадливо.
Боже мій, яка ж я була наївна дурна баба!
Мої діти не вміють цінувати гроші. Вони ніколи не знали, якою ціною дістається та копійка. Вони не мили туалети за італійськими старими, не рахували центи на хліб, не ходили в дірявих черевиках по чужих холодних вокзалах.Для них гроші завжди бралися «з тумбочки» – варто було лише подзвонити мамі й сказати, що треба.
Та тисяча євро у Юрка розтанула за якісь два тижні. Що він зробив? Купив собі новий дорогий телефон останньої моделі, бо його дворічний апарат, бачте, вже «не престижно» було діставати перед колегами. А невістка Оля побігла в салон краси, наростила нігті, вії, накупила шмоток.
В Оксани та тисяча теж спливла, як вода в пісок. Зять вирішив поміняти диски на своїй старій машині, Оксана накупила малому брендових іграшок, замовили дорогі суші з ресторану кілька разів – і грошей як не було.
І що ви думаєте? Минув місяць після мого приїзду, і стежка до моєї хати стала найтеплішою в селі.
Спочатку прибігла Оксана. Очі на мокрому місці:
– Ой, мамочко, у нас пральна машинка зламалася, майстер сказав – легше нову купити, ніж ремонтувати. А прати руками я з двома дітьми не можу! Дай двісті євро, ти ж маєш, ти ж привезла!
Я зітхнула, пішла до шухляди, витягла гроші. Дочка поцілувала в щоку, побігла задоволена.
Через три дні з’явився Юрко:
– Мамо, страховка на машину закінчилася, треба терміново переоформити, бо оштрафують, а зарплату затримують. Підкинь сотню, я потім віддам.
Звісно, ніякого «потім віддам» не було. Я знову дала.
Потім знову Оксана: дитині на куртку не вистачає півтори тисячі гривень, переведи, мамо, на картку або дай євриками, я розміняю.
Потім Юрко: «Олі треба зуби лікувати, там такі ціни зараз, ти собі не уявляєш! Дай хоч п’ятдесят євро!».
І так щотижня. То п’ятдесят, то сто, то двісті. Вони приходили до мене не про здоров’я спитати, не дров наколоти чи паркан підправити. Вони переступали поріг, бігло цмокали мене в щоку, заглядали в каструлі й починали нити про свої фінансові труднощі. Розповідали, як важко зараз жити в Україні, які дорогі тарифи, які малі зарплати, які дорогі ковбаси в супермаркетах.
А я слухала їх і мовчала. Я бачила, як моя заначка в шухляді худне з кожним днем. Купка купюр, яка мала стати моїм захистом на старість, танула просто на очах. І в один прекрасний день, коли я відкрила шухляду, щоб покласти туди чисту білизну, і глянула на той тоненький конверт, мене наче холодним окропом обдало.
«Галю, що ти робиш? – прошепотіла я сама до себе. – Тобі шістдесят один рік. В Італію ти вже не поїдеш – ноги пухнуть, тиск під двісті скаче, спину ломить так, що часом ложку важко підняти. Поповнювати ці запаси нема звідки. Якщо ти зараз роздаси їм усе до останнього цента – що з тобою буде через рік? Через два? Хто тобі купить ліки? Оля з новими нігтями чи Юра з крутим телефоном? Та вони ж перші відвернуться, скажуть: “Мамо, у нас своїх проблем повно!”».
І я прийняла рішення. Тверде, залізобетонне, хоч серце від нього й обливалося кров’ю. Я сказала собі: все.Банкомат закрито назавжди.
Першою удар тримала Оксана. Вона подзвонила якраз сьогодні в обід:
– Мамо, привіт! Слухай, я там пальто придивилася на розпродажі, така знижка гарна, всього вісімдесят євро треба докласти. Скинь мені, я ввечері забіжу або на картку кинь!
– Ні, Оксано, – спокійно відповіла я. – Грошей я тобі не дам.
У слухавці повисла довга пауза. Донька навіть не зрозуміла спочатку:
– Тобто як – не дам? Ти що, образилася на щось?
– Ні, не образилася. Просто в мене більше нема зайвих грошей. Ті, що є – це мої копійки на старість, на чорний день, на лікаря. Я вам квартири купила? Купила. На старт по тисячі євро дала? Дала. Тепер ви дорослі сімейні люди, працюйте, заробляйте і розраховуйте на власні сили. Пальто почекає до кращих часів, або зароби на нього сама.
Боже, що я вислухала! Донька навіть плакати передумала, її голос умить став колючим, злим:
– Ось як ти заговорила! Ми думали, ти мати, думали, ти нас любиш, а ти над своїми папірцями трясешся! У тебе там тисячі лежать, а рідній доньці на пальто пожаліла! Скнара ти стала, мамо, заробітчанство тебе геть зіпсувало!
І кинула слухавку. А через дві години об’явився Юрко зі своєю кавою і п’ятдесятьма євро. Очевидно, вони з сестрою вже встигли зідзвонитися, перемити мені кісточки, і Юрко вирішив, що зі своєю нахабною посмішкою та проханням «нагодувати чимось смачненьким» він зможе вибити гроші там, де не вдалося Оксані.
Не вийшло.
І от тепер я сиджу одна. У хаті стоїть глуха тиша, чути лише, як за вікном вітер хитає голі гілки яблуні в саду. На столі холоне недопитий узвар.
Я згадала слова сина: «А до чого тут батько? Ти ж знаєш, яке в нього життя!».
Ось де найбільший ніж у спину. Василь. Їхній татусь. Чоловік, який продав їхній дім, який виставив їх у прийми,який жодної гривні не дав їм на навчання. Знаєте, де зараз Василь? Живе у трикімнатній квартирі своєї нової дружини, їздить на рибалку, п’є пиво по вихідних і горя не знає.
І діти до нього їздять! О, до тата вони їздять регулярно. Але як їздять? З подарунками! На день народження вони йому куртку фірмову скинулися й купили. На День батька Оксана торти пекла, фотографії в інтернет виставляла з підписом: «Найкращий тато у світі!».
Від батька вони ніколи нічого не вимагали. Вони не просили в нього п’ятдесят євро на зуби, не просили грошей на комуналку, не просили купити квартиру. Бо тато колись чітко поставив межу: «Я вам нічого не винен, крутіться самі». І вони його поважають! Вони заглядають йому в рота, ловлять кожне його слово, бояться зайвий раз його потурбувати чи образити якимось побутовим проханням. Для них тато – це свято, це авторитет, бо він незалежний і жорсткий.
А мама? Мама – це безоплатна робоча конячка. Мама – це та, до якої можна приїхати в брудних чоботях, залізти в її гаманець, з’їсти її борщ, кинути їй претензію і поїхати далі. Бо мама ж усе пробачить. Вона ж мати, вона ж зобов’язана!
Найстрашніше відкриття, яке я зробила за ці три місяці вдома, полягає в тому, що перестала я давати гроші – і я перестала бути потрібною.
Минув тиждень після того вечора з борщем і кавою. Жоден із них не подзвонив. Неділя – сонячний, тихий осінній день. Листя жовте сиплеться в саду. Раніше в неділю обов’язково хтось приїжджав: «Мамо, ми на шашлики,підкинь грошей на м’ясо!». Тепер телефон мовчить, наче помер.
Я не витримала, сама набрала Оксану в неділю ввечері.
– Алло, доню, привіт. Як ви там? Як Софійка, не кашляє вже?
– Привіт, мамо. Все нормально, – голос сухий, наче картон. – Зайнята я зараз, уроки з малою робимо. Щось термінове?
– Та ні… думала, може, заїдете з дітьми на пироги, я з яблуками напекла, свіженькі…
– Ой, ні, мамо, у нас немає часу по гостях роз’їжджати. Бензин зараз дорогий, зайвих грошей кататися туди-сюди нема. Бувай.
І короткі гудки. «Бензин дорогий». Ось вона, материнська плата за двадцять років каторги. Коли треба було взяти сто євро – бензин був дешевий, залітали щодня на годину. А як пирогів материнських поїсти та онуків бабі показати – бензину шкода.
Ще через кілька днів я зустріла на базарі свою давню знайому, Надію. Ми з нею колись разом на одному заводі до заробітків працювали. Стоїмо біля яток, балакаємо, і вона так обережно питає:
– Галю, а ти що, з дітьми посварилася?
У мене всередині все обірвалося.
– З чого ти взяла, Надю?
– Та бачила вчора твого Юрка з Олею біля супермаркету. Щось зайшла мова про тебе, що ти вже повернулася, а Оля так пирхнула і каже на всю чергу: «Повернулася, сидить там у своїй хаті, як куркулька на мішках із грошима.Рідним онукам копійки на цукерки пожаліє, тільки про себе думає. В Італії все здоров’я і совість залишила».
Я стояла серед того гамірного базару, навколо люди ходили, сперечалися за ціну на картоплю, м’ясо купували, а в мене перед очима все попливло. Земля під ногами захиталася.
«Як куркулька на мішках із грошима… Тільки про себе думає…».
Господи свій милосердний! Двадцять років життя! Двадцять років я не бачила весни в Україні! Я не бачила, як мої діти випускалися зі школи, як вони вперше закохувалися, як плакали від невдач. Я бачила тільки чужих людей,яким міняла памперси, яких підмивала, годувала з ложечки, терпіла їхні крики та капризи. Я забула, коли востаннє купувала собі нове взуття просто для радості, а не тому, що старе каші просить! Я власні зуби досі до пуття довести не можу, бо жаліла грошей на лікування в Італії, все до копійки відсилала їм – на весілля, на ремонти, на меблі, на машини!
І тепер я – куркулька, яка думає тільки про себе?
Я прийшла додому, зачинилася в хаті, впала на ліжко і вперше за багато років заридала вголос. Не тихо в подушку,як у Римі, щоб синьйора не почула, а на всю хату, виючи від невимовного, дикого болю.
У чому моя помилка? Де я звернула не туди? Чому так сталося?
Я думала над цим довгими безсонними ночами, дивлячись на тіні від гілок на стелі. І знаєте, що я зрозуміла?
Я сама в усьому винна. Сама, своїми власними руками виростила з них моральних калік і егоїстів.
Коли Василь нас кинув, я злякалася. Злякалася, що мої діти відчують себе неповноцінними, що вони будуть біднішими за інших, що їм бракуватиме батьківської підтримки. І замість того, щоб навчити їх долати труднощі,замість того, щоб сказати їм правду: «Діти, ми тепер самі, треба затягнути паски і гребти разом», – я вирішила стати для них усім. І мамою, і татом, і банком, і щитом від усіх бід світу.
Я посадила їх собі на шию в той самий момент, коли сіла в автобус на заробітки. Я купувала їхню любов євровими переказами. Щоразу, коли мені було соромно і боляче, що я не поруч, що я пропускаю їхнє життя, я намагалася загладити цю вину грошима. Просять триста – вишлю чотириста. Хочуть дорогий комп’ютер – відмовлю собі в їжі,але передам найкращий.
Вони виросли з абсолютною, залізобетонною впевненістю, що мама – це такий невичерпний ресурс, який зобов’язаний забезпечувати їхні хотілки до кінця своїх днів. Вони не навчилися рахувати власні гроші, бо знали:мама підстрахує. Вони не навчилися цінувати чужу працю, бо мамина праця була десь далеко, за тисячі кілометрів,її не було видно. До них долітали лише новенькі хрусткі купюри.
А тато… Батько був мудрішим, хоч і жорстоким. Він відрізав їх від себе одразу. Показав, що він нічого їм не винен.І людська психіка влаштована дивно: ми часто тягнемося до тих, хто нас відштовхує, намагаємося заслужити їхнє схвалення, розбиваємося в корж, щоб почути хоч скупе «молодець». А тих, хто стелиться перед нами килимом, ми просто топчемо ногами і навіть «дякую» не кажемо, бо вважаємо це належним.
Сьогодні надворі вже листопад. Холодний, вогкий вітер зриває останнє листя.
Я встала вранці, затопила піч. У хаті швидко розійшлося живе тепло, запахло сухими дровами. Я поставила на плиту маленьку турку, зварила собі кави. Звичайної, купленої в нашому сільському магазині. Нормальна кава,пити можна.
Вийшла на ґанок із горнятком у руках, огорнулася в теплу вовняну хустку.
У мене ще залишилися мої кілька тисяч євро в шухляді під хустками. І тепер я точно знаю: я не віддам їм ані цента.Не тому, що я зла чи хочу помститися. Ні. А тому, що це єдиний спосіб врятувати і їх, і себе.
Нехай вони зараз вважають мене жадібною, скупою, поганою матір’ю. Нехай не дзвонять тижнями. Нехай сердяться і розказують по базарах, яка я куркулька.
Їм доведеться подорослішати. У тридцять вісім і тридцять шість років – саме час навчитися жити за власні гроші.Юркові доведеться подумати, чи варто міняти телефон щороку, якщо в кишені вітер гуляє. Оксані доведеться навчитися планувати сімейний бюджет і вибирати речі за кишенею, а не бігти по допомогу до старої матері при першій же потребі.
А мені треба навчитися жити для себе. Уперше за шістдесят один рік.
З весни я заведу десяток курочок. Зроблю парник, посаджу ранні огірочки та помідори. Куплю собі зручні садові ножиці й приведу до ладу старий садок. Якщо суглоби зовсім закрутить – візьму гроші з шухляди й поїду в санаторій у Трускавець, підлікую спину. Куплю собі тепле гарне зимове пальто, про яке мріяла ще в Римі, і буду ходити в ньому щонеділі до церкви.
Я буду молитися за своїх дітей. Щодня буду просити в Бога для них здоров’я, розуму і спокою. Я все одно їх люблю, серце матері не вміє інакше, воно не кам’яне. Якщо, не дай Боже, трапиться справжня біда – хвороба,нещастя, коли дійсно стоятиме питання життя і смерті – я відкрию ту шухляду, віддам усе до останньої копійки і сама знову піду просити, аби лиш урятувати своїх дітей.
Але на безглузді забаганки, на лінь, на нові айфони, чоботи з розпродажу і небажання рахувати власні копійки – більше нічого не дам. Ця лавочка закрита назавжди.
Я допила каву, вдихнула на повні груди холодне, терпке осіннє повітря рідної землі й посміхнулася. Сонце повільно пробивалося крізь сірі хмари, освітлюючи мій маленький, затишний дім. Я вдома. Я вистояла. І тепер нарешті маю право просто пожити.
