Нещодавно ми в’їхали в новий будинок і вирішили перше Різдво відсвяткувати з розмахом. 10 днів у нас гостювала рідня чоловіка. Свята закінчилися, завтра на роботу, а в мене відчуття, ніби відпочинку і зовсім не було. Почуваюся втомленою, адже всі свята були гості, після такого «відпочинку» потрібен ще тиждень відпочинку. Це був перший і останній раз, коли я пішла на поводу у чоловіка і погодилася приймати його родичів у нас удома на святах та ще й у такій кількості.
Ми п’ять років будували будинок, вкладали в це кожну вільну копійчину, самі жили не в найкращих умовах, і ось, нарешті, відбулося! Будинок добудований, ми туди в’їхали.
Я готова була розцілувати весь світ, так мене захопила хвиля щастя. Саме в цей момент до мене й підійшов чоловік із пропозицією покликати рідню на новорічні свята до нас. Казав, що місця у нас тепер достатньо, до того ж хочеться похвалитися результатом наших старань. Я й погодилася, адже мені хотілося поділитися щастям з усім світом.
Можливо, якби ми закінчили ремонт і все інше влітку, то я до нового року вже настигла б, стримала захоплення і тверезо б оцінила пропозицію чоловіка, але все сталося так, як сталося. Наприкінці листопада ми в’їхали до своєї оселі, а на початку січня було новосілля, поєднане зі святкуванням Нового року.
Запрошені були лише родичі чоловіка, яких у нього дуже багато. У мене з близьких залишилася тільки сестра, яка проживає в Польщі, тому ми бачимося з нею рідко, особливо останні роки. Тож у гості ми чекали рідню чоловіка у складі брата, його дружини та двох дітей молодшого шкільного віку, сестру з нареченим та батьків із молодшим сином, якому чотирнадцять років.
Місця, щоб розмістити всіх, вистачало. Ми з чоловіком хочемо велику родину, тому будинок будували одразу з урахуванням трьох, а то й чотирьох дітей. Всі діти поки що у нас тільки в планах, тому вільних кімнат вистачало. Проблема була зовсім в іншому.
Мені довелося поєднувати в собі роль кухарки, покоївки та масовика-витівника, який розважатиме всю цю різновікову публіку. Чоловік начебто і допомагав, але робив це так, що простіше було самій усе зробити.
Мій ранок починався з того, що я готувала всім сніданок, а то ж з нами 11 осіб. Потім я мала придумати програму на день – адже не вдома сидіти на канікулах. Подивитися маршрут, купити або забронювати квитки, а поки всі збираються, мені треба було якось навести лад, швидко самій якось зібратися, організувати всіх, вирушити на місце.
Поки всі розважаються, я думала, а що готувати на вечерю, щоби особливо не возитися, але було смачно. Потім магазин, шлях додому, приготування їжі, сама вечеря, наведення ладу. Ще перед сном обов’язково було чаювання, на яке теж треба було щось або купувати, або пекти.
Звісно, мені допомагали і свекруха, і зовиця, і невістка, і чоловік, але найчастіше було простіше зробити самій, ніж кожному пояснити, що де лежить, куди що прибрати, скільки класти і куди. А цими питаннями мене смикали постійно.
Вчора всі нарешті роз’їхалися, і я нарешті полегшено зітхнула. Хочеться лягти і лежати, але треба вдома прибрати, все перепрати, бо потім розпочнеться робочий тиждень і буде зовсім не до цього. Більше я на такий подвиг не підпишусь ніколи, хай хоч ображаються, хоч ні.
А чоловік такий цікавий ще, питає, чого я така незадоволена. Добре відпочили, всім сподобалося.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
