Виходить, що вже минуло майже 3 роки, як я вийшла на пенсію. Думаю кожна людина зрозуміє, що життя після того стає менш комфортним, адже доходи зовсім не ті, вже, наприклад, ти не купиш собі телефон Samsung нової моделі, а щось стареньке і вже те, що було у використані.
Тому я, щиро кажучи, дуже хотіла працювати далі, щоб моє життя було трохи комфортніше і не таке буденне, але сил вже немає, роки немолоді – свого часу я довго працювала стоячи на хлібному заводі, ноги за роки нелегкої праці вже втомилися і руки не слухаються мене. Та й можу я вже вийти на заслужений відпочинок, що там казати, і хоч на старості років трохи відпочити?
Син мій Микола з невісткою живуть вже давно окремо, в маленькій квартирі, дуже маленькій, розширюватися якось не поспішають зовсім, хоч уже мають доньку восьми років, навіть кредит брати не хочуть – кажуть що дорого зараз у наш час купувати більше житло, їм буде важко виплатити борг, не справляться самі.
Зате, як не дивно, купувати всілякий непотріб і дрібниці вони дуже люблять, в квартирі місця зовсім немає, все заставлене незрозуміло чим.
Після цих усіх обмежень закрили підприємство, де працював мій син звичайним працівником. Він встав на службу зайнятості, в пошуках хорошої роботи зараз, але так як особливої спеціальності у нього немає, його відправили на якісь там курси на кілька місяців.
Невістка моя Оксана взагалі ніколи не працювала, свою лінь вона виправдовує тим, що їй дитиною треба займатися, тому вона завжди має сидіти вдома, а то мало там що.
Я у цій ситуації не дуже розумію її, адже моїй онучці вже 8 вперідроків, вже в школу ходить! Але Оксану особливо теж дорікнути немає чим – за неї гроші дає в сім’ю сват, батько невістки – віддає частину своєї зарплати на внучку майже щомісяця. Ось на ці гроші вони всі і живуть. Так ще й кредит мають на два смартфона Samsung, нова модель якась вийшла, хвалився син з дружиною. Навіщо він невістки – взагалі не розумію, постійно сидить вдома перед домашнім комп’ютером, той же інтернет перед обличчям.
Онучку свою я дуже люблю, щиро кажучи, іноді забираю її до себе, намагаюся оточити її турботою і теплом. Хороша дівчинка. Догоджати, чесно кажучи, мені її особливо нічим, ну хіба тільки як всі бабусі чимось смачненьким: пиріг спечу, млинчики посмажу, вареники з сиром вона дуже любить, сама ліплю, або пельмені домашні готую.
Іноді так шкода мені її, особливо коли вона ще зовсім маленькою була: йдемо в супермаркет за продуктами, вона біжить до відділу попереду мене, де іграшки і стоїть мовчки дивиться на лялечки ті. Дивиться на мене сумно і просить: «Ба! Ну давай її купимо, вона така красива, я мрію про ляльку таку, мої подружки вже мають цих ляльок багато».
На ціннику дивлюся – 300 гривень і у мене в гаманці стільки ж, а вдома ні копійки більше, їжу купити треба. Так сумно на душі у мене, але доводиться відмовляти.
Найчастіше я роблю так: запам’ятаю, що вона хотіла і купую з пенсії, на ті гроші які для неї спеціально відкладаю. Ніби як недорого, я намагаюся потім сама якось зекономити на собі, але ж я багато не отримую, живу одна.
А тут наближалося у внучки день народження, все прямо відразу. Питаю при невістці у внучки – що б вона хотіла отримати в подарунок, а невістка онучку відразу випереджає і каже, що внучка хоче такий же телефон як у неї, а то весь час у неї бере – в іграшки пограти. І хто її запитує?
Внучка збентежелася, але головою киває – мовляв, так, хочу такий же, і очі такі радісні з того, виходить. Дізнаюся ціну і мало не падаю: цей смартфон більше 4 тисячі гривень коштує. Як я його куплю за свою маленьку пенсію?
Невістка така мені: «Купуйте в розстрочку, пенсіонерам легко дають кредити». Це мені приблизно пів року гроші потрібно відкладати, і то, це в кращому випадку ще. Я ж не зможу таку суму відразу заплатити, немає у мене стільки грошей. Але Оксані бачу зовсім байдуже до цього, каже, що вже дочку налаштувала на цей подарунок – бабуся, мовляв, обов’язково купить!
Тепер я в повній розгубленості! Зателефонувала синові своєму, щоб хоч якось вирішити це питання, але він, мабуть, був зайнятий своєю роботою і в поганому настрої і відповів мені: «Розбирайтесь самі, мені до цього байдуже!».
А я й не знаю, що мені робити тепер. Оце, думаю, запитала на свою голову, як краще хотіла.
І на сина я теж зараз образилася: без мене розпорядилися моєю ж пенсією. Обоє толком не працюють самі, а я повинна думати – як мені жити ці пів року на копійках, адже я ще й квитанції за житло оплачую, і огляди у фахівців мені потрібні, адже старенька вже я. І внучку теж шкода образити, вона ж чекає тепер того подарунка, в її очах надія така, вже не раз питала мене за той телефон. Я вже сама не рада, що запитала. Засмутили мене родичі – далі нікуди. Що мені робити? Єдине, що дитину шкода.
Фото ілюстративне.