Пішов сьогодні свого старого знайомого на станцію зустріти, йду по підземному переході, дивлюся, — попереду мама з коляскою по сходах піднімається. І так вона надривно цю коляску по сходах за собою тягне, у дитинки тільки голова туди-сюди клац-клац, клац-клац. Просто немає сил дивитися. Підстрибую, коляску хвать. Але ж не можна, спина у мене хвора. Але ніяк повз пройти не можу, обов’язково треба свої чудові душевні якості проявити. Ну так, що по суті вага-тієї дитинки? Не зламаюся.
Коротше, хапаю коляску цю з дитиною, тільки пару кроків зробив, відчуваю — бемц! Зараз у мене або пупок розв’яжеться, або залишки хребта в штани посипляться. Просто якийсь неймовірно важкий малюк попався. А на вигляд так і не скажеш. Зовсім ніби звичайний карапуз. Сидить такий, не боїться ні крапельки. Дуже хороша дитина. Не дитина, ангел. Але дуже важкий. І дивиться так серйозно, десь навіть зі співчуттям. «Що мовляв, дядько, важко? Терпи тепер. Хто ж тебе змушували чужу дитину хапати?» Джерело
І ось лину я значить з цією дитинкою по сходах вгору, а мамашка десь ззаду — «Чоловіче! Ой, чоловіче!». Та чи до мами мені? У скроні тільки одна думка б’ється — тільки б добігти. Тільки б не впустити. Тільки б не впасти замepтво.
Остання сходинка, уффф! Добігли, слава Богу. Коляску на землю ставлю, в спині хрест, нахиляюся до малюка, питаю: «Що ж ти важкий такий?» Той очима хлоп-хлоп, а мамашка ззаду, захекавшись:
— Ой, чоловіче, спасибі вам!
А у самій щоки аж палають. Чи то від морозу, чи то від бігу, чи то від сорому.
— Я всю дорогу за вами бігла, хотіла сказати! Там в колясці, в піддоні, — мішок картоплі! Вам не важко було?
Мені? Важко? Та ладно! Якийсь мішок картоплі. Не цемент же, не бліни від штанги. Що ще і возити в дитячій колясці, як не картоплю? Ну не памперси ж справді!
Так я подумав, але вголос звичайно сказав:
— Ну що ви! Я навіть не помітив.
І хрустячи четвертим хребцем, незламною ходою Дарта Вейдера пішов своєю дорогою.
Усе? Ні!
Іду назад, думаю — хрiн я більше через ваш підземний перехід піду. З вашими колясками, мамашками, какашками, картоплею! Напряму піду. Іду, сніжок валить, рейки блищать, навколо ні душі, краса. І раптом звідки не візьмись — «Синоооок!» Так що ж за день такий?
Дивлюся — барабулька. Стаааааренька, ледве ноги переставляє. Звідки взялася — незрозуміло. Тільки що не було, і нате. Навмисно мене чатувала чи що? «Ой, синку! Дай бабусі руку! Слизько — жах! Зовсім щось ноги не слухають!»
Ну що ти будеш робити? Оглянувши уважно бабусю на предмет піддону з картоплею, і нічого підозрілого не виявивши, подав руку. Тільки ми один шлях здолали, тут назустріч група “лосів”. Школярі, але здоровенні, кожен вищий за мене, чотири штуки. Йдуть, сміються, веселі, може з тренування. Тут вже я не розгубився. Кажу — Егегей, тимурівці! А ну швиденько, допомогли бабусі через рейки перебратися!
Ті навіть не забарилися. Моментально взяли барабульку в кільце, під руки хвать, і як поперли! Тільки сніг з-під копит. Чую через сміх:
— Бабуся, та ви ногами щось не дригаєте! Ви їх просто підібгайте!
Я ще встиг крикнути вслід:
— Е, пацани, це не конрстрайк, це справжнісінька бабуся!
Але вони вже мчали десь далеко по смузі відчуження, дбайливо стискаючи бабусю міцними тренованими плечима.
А я йшов не поспішаючи, вслухаючись в свій четвертий хребець, і думав, що допомагати людям це звичайно добре і правильно. Але при цьому потрібно неодмінно уточнювати, що у них там в піддоні.
