У мене є один син, я все життя для нього старалася, а він мені віддячив так, що я навіть не знаю, що мені робити.
Мені 65 років, я нещодавно з Італії повернулася, де була 16 років. Поїхала не заради себе, а заради Віктора, щоб дитині своїй допомогти.
Син ріс доволі проблемним хлопчиком, я з ним натерпілася всякого. І погані компанії були, і борги, і ще багато всякого – спокою точно я не мала.
А ближче до 30-ти років син наче остепенився. На роботу влаштувався, і невістку додому привів.
Я їх благословила, а сама в Італію подалася, щоб молодятам трохи допомогти.
Я так раділа, що син нарешті за голову взявся, що ніколи не питала звіт, на що він витрачає мої заробітчанські гроші.
Віктор захотів наш будинок більшим зробити, і я не мала нічого проти. Висилала гроші, а він будував.
Такі хороми набудував, що аж не віриться! Краса всюди неймовірна – ремонти, меблі! Живи і радій!
І машину я йому допомогла купити, коли він 4 роки тому сказав, що треба йому авто для роботи.
Я собі завжди так думала – ну а для кого я тут стараюся, як не для рідного сина і онуків?
Приїхала я додому в липні, і ще не вирішила, чи вже залишуся, чи ще на рік-два повернуся в Італію.
Але те, що я побачила вдома, мене дуже засмутило. Син навіть не приїхав на вокзал по мене, добре, що хлопці, з якими я їхала з Риму, пересадили мене в бус і довезли аж під хату, а то я і не знаю, як би я з усіма цими сумками добралася б.
Невістка теж не дуже зраділа моїй появі. Показала мені кімнату, в якій я буду жити, і на тому все.
Кімнату вони мені виділили на другому поверсі, наче на першому не було вільних. Тепер мені, старшій жінці, щоб сходити в туалет чи піти на кухню, треба постійно туди-сюди спускатися сходами! От чим вони думали, коли планували мою кімнату на другому поверсі?
Кажу сину, давай якусь вечерю святкову зготуємо, шашлик посмажим, я сестру свою покличу, бо давно її не бачила.
А невістка відразу зашипіла, що нема чого мені чужих людей до хати водити. І взагалі, щоб я забула про те, що мої колежанки будуть до мене приходити в гості.
– Вже минулися ті часи! Тепер кожен у себе вдома сидить! – каже невістка.
Ще один неприємний випадок був, як я в ванну пішла. Так я рушник не той взяла! То скільки крику було, що перше, ніж щось робити, я могла б і запитати!
Сиджу і думаю, що робити? Я справді до себе додому приїхала?
Бо щось мені так не здається. Щовечора тихо плачу в подушку, бо навіть не маю кому пожалітися. Адже скаржитися на рідного сина то якось не дуже гарно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
