Без рубрики
“Посадили в польську тюрму. Каже, все одно, що на курорті побував”

Про що розмовляють на митному пункті пропуску “Ягодин”

6:20. До українсько-польського кордону – півтора кілометра. У черзі до пункту пропуску “Ягодин” стоять кілька сотень іномарок. Більшість – із польськими номерами. З червоного Audi у вікно висовує голову водій – бородань із золотим браслетом і чорним електронним годинником на руці. Закурює.

– Усе життя тобі казав: не позичай те, що не готовий подарувати, – каже хлопцю в спортивному костюмі Adidas, що сидить поруч. – Ти думав, він тобі 3 тисячі баксів за місяць поверне? При його 2,5 тисячі гривень зарплати – аби до 2030 року віддав.

– Саш, у нього мамка в Ізраїлі шість років працює. Він на роботу ходить у своє задоволення, а живе за мамкині гроші.

– То чого ж позичає?

– Хотів собі BMW із Польщі пригнати, а бабки в банку лежать. Обіцяв віддати до 1 квітня, коли виплатять депозит. А зараз телефон не відповідає. Може, він на польській картці?

– А може, ти просто провтикав три штуки? Розумію, позичити другу. Але одногрупнику – зачєм? Ти хоч розписку з нього брав? Чи на чесне слово?

– Написав на ксерокопії його паспорта. Він нормальний пацан. У церкві колись прислужником був. Такі не кидають.

О 7:45 високий блондин купує два хот-доги – для себе й дівчини в червоній безрукавці.

– Коли ти йому скажеш, що тепер живеш зі мною?

– В смислє? Хіба я похожа на дівчат, які кидають парня по телефону? Женя, коли він взнає, що ми більше не разом, застрелиться або на гранаті підірветься. Хай дослужить до травня. Приїде в отпуск, усе йому розкажу.

– А це нічого, що його мамка нас з тобою разом бачила? З такими темпами ти заміж вийдеш, а він думатиме, що ти досі його дівчина. Дивися, щоб не получилося, як у Алки. Тарас перед тим, як в АТО їхати, поставив їй програму, що відстежує місцезнаходження. Вернувся в отпуск без попередження. Бачить, його Алла з готелю другі сутки не виходить. Вривається в номер, а вона в ліжку з якимось арабом. Обох ледь не вбив. Добре, що прибиральниця почула й викликала поліцію.

Дівчина сміється.

– Всьому свій час. Давай до Пасхи дотягнемо, щоб перед святом йому не портити настрій. А там буду думати, як з ним порвати.

– Ти би натякнула йому, що відвикла за рік. Знаєш, як мені твої повідомлення читати. Я вроді сплю з тобою, а ти його в есемесках коханим називаєш.

8:34. У білому Ford’і заснув водій. Його об’їжджають автівки, що стояли в черзі позаду.

– Треба платити, бо до літака ще 6 годин. А черга – аби до вечора розсосалася, – каже худорлява брюнетка за кермом чорного Peugeot.

– Якби знати, яка зараз зміна. У мене раз взяли 400 гривень, а тиждень тому брат тисячу платив, щоб поза чергою проїхати, – говорить до неї кучерявий блондин у джинсовій сорочці. Він – на задньому сидінні. Розмову чути крізь прочинені вікна.

Їхнє авто підрізає старий синій Mercedes із польськими номерами.

– У всьому винні ці шумахери на іноземній реєстрації. Покупляють машини за 500 доларів і катаються кожні п’ять днів через кордон.

– Нє, Кать, ти не права, – каже блондин. – Якби не сігаретчики, черг би тут не було. То їхні машини довго шманають. Я їхав на Польщу перед їхнім днем незалежності. Кордон перетнули за 15 хвилин. Жодного сігаретчика не було, бо в Польщі у вихідні в них товар не приймали.

– У мене сестра в Любомлі живе. А це – прикордонна територія, – розказує інший пасажир у шкірянці. Він сидить біля водія. – Там не можна знайти працівника на державну службу. Бо всі сміються з таких зарплат. Місцеві за день можуть заробити більше, ніж на державній роботі за місяць.

– Люди з 30-кілометрової зони щодня возять цигарки. Найпопулярніші у Польщі – LD червоні. На одній пачці зароб­ляють 30 гривень. А везуть по 10 блоків. Мають 100 доларів за ходку. Купляють сумки з подвійним дном і кросівки на високій платформі. Замість поролону дно вистилають цигарковими пачками.

– У мене знайомий так починав позаторік. Потім із двома кєнтами переробили бензовоза на тару для цигарок. Запаяли цистерну в цистерні. 2–3 штуки баксів за ходку мали, доки не здав хтось зі своїх. Посадили в польську тюрму. Вийшов через три тижні. Каже, все одно, що на курорті побував – триразове харчування, телевізор у камері. Далі цигарки возить. Щоб на кордоні не чіплялися, лишає 200 гривень у багажнику.

Жінка говорить по телефону у кабінці туалету.

– Таню, пишу список. Що вам купити в Польщі? Я підщитала: якщо там закупимося, 500 гривень зекономлю, – каже голосно. – Візьму сметани, йогуртів 10 пачок, масла і какао. Ти знаєш, кого я тут зустріла? Таню з Нововолинська. Вони 2014 року карту поляка отримали, а тепер на громадянство претендують. Хату продати не можуть, то їздить в Україну щомісяця, наблюдає. Мала квартирантів із Донецька. Мусила виселяти, бо ледь хату їй не підірвали.

Спускає воду, виходить мити руки до умивальників. Пишнотіла, круглолиця. Прикладає до вуха стару синю Nokia.

– Представляєш, за два місяці з’їли їй шість банок сала. Лінь було до сусіда по дрова ходити, то розібрали паркан і спалили. З боєм їх виселяла, бо сусіди жалілися. Доки на зупинку провожала, переселенка вернулася в хату, бо щось забула. Сіли в автобус, а Тані назустріч сусід біжить. Каже: “Тьотю, ваша переселенка всі конфорки в хаті відкрила. Я запідозрив недобре, коли форточку з вулиці захлопнула. Ледь устиг позакручувати”. Отак хотіли віддячити. Помагай після цього людям.

Жінка у джинсовому комбінезоні говорить польською з чоловіком у шкіряному піджаку.

– Нічого доброго там нема. Шкодую, що приїхала. Не знаю, куди вони ті гроші дівають. У хаті криша тече, як і текла.

– Що нового в селі? – цікавиться співрозмовник.

– Усе без змін. П’ятьох хлопців забрали на війну, тільки двоє повернулися. Один підірвався на міні, другий безвісти пропав, а третього матері в труні привезли. Кажуть, є збіг по ДНК, але тіло впізнанню не піддається. Вона поховала, а після 40 днів зустріла циганку. Та каже: “Не плач, бо син живий. Його в Чечні в полоні тримають. Чекай і повернеться”. Вона чекає. Другий рік пам’ятника не ставить.

– А ви пам’ятник замовили?

– Поставимо спільний на двох, коли по татові роковини будуть. Мамину могилу ніхто не прибирає. Як Свєта в Польщу переїхала, там бур’ян ніхто не полов. Заплатила 100 гривень сусідці, обіцяє до свят прибрати і бордюр побілити. Племіннику Сашику дала 2 тисячі доларів на штучне запліднення. Вісім років у шлюбі живуть, а діток не мають. Тільки кіт по хаті бігає. Як Маша народить, обіцяють дитину на честь мене Женьою назвати.

– А як там Юрині діти?

– Хлопці вчать польську й англійську. Баба Леся на репетитора віддає їм півпенсії. Каже, треба знати хоча б три мови, бо не відомо, якою доведеться після смерті з Богом говорити. Вона добре знає польську й німецьку. Колись навіть вчилася читати на івриті.

Автор: Яна РОМАНЮК, малюнок: Дмитро СКАЖЕНИК, Газета.ua

Читайте також: МАКСИМ ГАЛКІН ЗРОБИВ ПЕРШЕ СЕЛФІ З АЛЛОЮ ПУГАЧОВОЮ (ФОТО)

Related Post

facebook