Я все життя прожила в селі. В селі я народилася, тут минуло моє дитинство, юність.
Я освіту отримала в містечку, яке за 15 кілометрів від нашого села знаходиться, але потім вийшла заміж за свого односельця і з Петром ми стали жити разом в нашому селі.
Дякувати долі, що мої батьки і свекри склалися і купили нам невеличку хатину, щоб ми мали свій дах над головою.
Справа в тому, що в мене ще була рідна сестра, яка жила з батьками, а у Петра ще двоє молодших братів, тому зрозуміло, що жити з батьками було проблематично, адже в хаті, що там, що там, багато людей.
Ми зробили весілля, гроші на яке мій Петро, правда, заробив сам, а я так пишалася цим, адже була впевнена, що він надійна людина і наше сімейне життя буде з ним дуже добрим.
Хатина у нас була дуже маленькою, адже батьки наші небагаті, звісно, велике обійстя купити не могли.
Але у нас була велика земельна ділянка і ми вірили в те, що поки в старій хатині поживево, а потім заробимо трохи грошей і побудуємо нову, і будемо жити щасливо у ній.
Петро мій був дуже працьовитим чоловіком, я теж старалася біля нього. Ми й господарство гарне тримали і працювали обоє в селі, у нашого фермера одного.
Жили, звісно, небагато, адже зарплати в селі невеликі, але кожну копійку відкладали на мрію свою – на наш гарний будинок.
Так ми прожили 5 років, а потім у нас донечка народилася – Улянка.
Ох, який же мій Петро був щасливий, словами не передати, а я теж літала на сьомому небі від щастя біля них.
Працювати я тоді вже не могла, сиділа з донькою в декреті, тому працював один чоловік.
Відкладати якусь копійку вдавалося все рідше, адже гроші йшли на сім’ю, Петро ще й донечку любив понад усе на світі, завжди старався то гостинчика їй якогось принести, то суконьку нову купити. А яка то зарплата в селі?
Наша донечка з дитинства, на жаль, росла неспокійна, хвороблива, я багато часу приділяла саме їй, тому працювати по господарству, так як раніше, також не могла. Петро багато роботи вдома взяв на себе, тому він постійно був заклопотаний і втомлений працею. Я б радо йому допомогла, але постійно сиділа з донькою, адже батьки наші нам допомагати х дитям не могли, в силу різних обставин.
Як тільки Уляна пішла в садочок, я вже зраділа, думаю піду на роботу, допоможу чоловікові. Та, на жаль, склалося зовсім не так, як я того хотіла.
Занедужав Петро, дуже несподівано для нас усіх.
Він ще міг працювати вдома, але на роботу вже не ходив, бо прогнози були невтішні.
Я сама бігала на роботу з ранку до ночі, сиділа з донькою, трохи, звісно, з цим усім допомагав мені Петро, але я не хотіла, його дуже турбувати, тому багато чого робила сама.
Ті гроші, які я заробляла, йшли на наше життя, а заощадження, які ми відкладали чимало років – на лікування Петра.
Він був ще чоловік молодий, тому тримався, як міг.
Згодом він навчився техніку невеличку ремонтувати, люди носили до нього її з усього села і у нас була додаткова копійка.
Ми були дуже раді цьому, адже мали додаткову копійку, а в нашій ситуації, то дуже вадливо було.
Звісно, як тільки мої батьки і батьки чоловіка дізналися про стан Петра, то відразу взялися нам допомагати хто чим міг. То копійку якусь дадуть, то вдома чимось допоможуть, то донечку нашу до себе на вихідні забирають, щоб ми могли більше відпочити обоє.
Брати Петра теж нам дуже допомагали, зізнаюся чесно, на той час вони вже обоє у місті жили.
Один брат Петра просто одного дня привіз до нас на подвір’я машину, дав від неї ключі і документи моєму чоловікові. Сказав, що оформляти її не буде на брата, але Петро хай користується стільки, скільки буде потрібно, бо він собі нову купив.
Я відчувала підтримку від рідних і це дуже допомагало нам з чоловіком.
Ще 7 років ми так з Петром прожили, а потім його не стало, на жаль.
Як мені важко було, словами не передати, просто не стало людини, яка була для мене усім.
Я працювала одна, домашня робота вся на мені, справитися з якою було дуже важко.
Коли Уляна закінчила школу і пішла навчатися в інститут до міста, мені порадили подруги їхати на заробітки, які вже давно працювали в Італії.
Я розуміла, що на навчання, на одяг, на все маю сама заробити для своєї доньки, бо більше нікому їй допомогти. А що я зароблю в селі, якщо нам ледве на життя вистачає.
Я поїхала в Італію.
Розповідати довго про ті мої заробітки. Я бачила багато і хорошого, і поганого. Скажу лиш єдине, що то дуже важкий хліб і я б ніколи там не працювала так довго, якби не донька.
Я гроші їй щомісяця відсилала, а сама складала ще й на майбутнє її, адже мало як у неї там складеться з чоловіком, не зати яка доля чекає її.
Згодом донька вийшла заміж, я весілля зробила і діти вирішили залишитися жити у місті.
Тоді донька й стала натякати мені, що їй жити ніде, гроші усі йдуть на оренду, у нас в селі хата стара, тому я, як добра мама, маю їй зібрати на квартиру гроші.
Я розуміла, що маю їй допомогти, не хотіла, щоб вона так важко, як я гарувала. Ще й Уляна мене заохотила, вона сказала, що ми маємо купити велику трикімнатну квартиру, щоб одна дитяча кімната була, в одній вони з чоловіком, а в третій я, донька сказала, що я житиму з ними.
Як я раділа цьому! Аж охота взялася швидко купити дітям житло.
за 10 років на заробітках в Італії, я заробила на квартиру для доньки.
Квартиру вибирав зять, велику, простору та світлу в новобудові.
Я вже так втомилася на заробітках і якось, коли діти зробили в квартирі ремонт і самі туди переїхали, я повернулася в Україну.
Вже й звільнилася в Італії, розраховувала на те, що житиму з дітьми в місті, хату свою продам, на життя трохи буде, мала заощадження невеличкі, та й роботу в місті легше знайти. Чого мені на чужині сидіти?
З цими джумками я така щаслива поїхала додому.
Зустріли мене донька й зять і ми поїхали в квартиру.
Уляна мене гарно пригощала, я їм гостинці віддала, а потім, коли зять вийшов на вулицю, запитую в доньки, а де моя кімната, бо я вже буду в Україні жити з вами.
Донька дуже здивувалася, сказала – мамо, в тебе ж хата є.
І тут вона стала мені пояснювати, що вона збиралася мене забрати в їх квартиру на старості років, коли я сама нічого робити не зможу і доглядати потрібно буде мене, десь в років 70-80. А зараз я ще молода. сама все роблю, діти з батьками мають жити окремо, адже так лише в родині спокій і добробут можна зберегти.
Я була така розчарована. Донька й не збиралася жити зі мною, виходить, лише коли я старою буду і нічого не робитиму сама. Але як так?
Хата мамина дуже старенька, вже похилилася, розвалився паркан. Я маю 2 тисячі євро. Але хіба їх потрібно, останню свою копійку, в хату вкладати? Хіба їх вистачить на ремонт? Та й навіщо?
Я не подала виду доньці, що образилася.
А прийшла додому та й розплакалася. Що мені робити тепер?
Фото ілюстративне.
