fbpx
Життєві історії
Перед Різдвом Василь, як завжди, приніс гроші. А ще, в руках у нього був білий конверт. Коли я прочитала листа, то просто не розуміла, що мені робити далі

Мій чоловік багато років тому лишив мене з маленькою дитиною, а тепер, коли ми вже майже пенсіонери, він проситься до мене назад.

Не знаю, яке рішення прийняти, бо за цей час я вже звикла сама долати всі труднощі.

У 12 років я стала сиротою. Мене до себе забрала тітка, сестра бабусі, ми з нею жили в селі. У неї своїх дітей не було, от вона мене і виростила.

Я Тітку Людмилу любила, вона дуже хороша була, всього мене навчила, а потім і свій будинок мені відписала, можна сказати, замінила мені маму.

Єдине, у тітки не було чоловіка, а в селі завжди роботи багато, то ж я вміла і дрова рубати, і траву косити.

Але це зробило мене сильнішою.

А потім з армії прийшов сусід Іван, гарний такий хлопець, став часто до нас заходити, допомагати по господарству.

Бабуся Людмила відразу все зрозуміла, і лише посміхалася, жартувала, що треба до весілля готуватися.

Тітка була права, невдовзі ми з Іваном одружилися. У шлюбі дочка у нас народилася.

З роботою в селі було скрутно, ось і став мій чоловік з іншими чоловіками з нашого села їздити на заробітки.

Іван приїжджав рідко, все казав, що швидше хоче грошей заробити, щоб будинок наш добудувати.

Він гроші висилав, або передавав через кума нашого, Михайла, який справно повертався додому кілька разів на рік, а на великі свята – то завжди.

І ось одного разу, якраз перед Різдвом, прийшов до мене Михайло, як завжди, передав гроші.

Переминаючись з ноги на ногу, тремтячими руками також дав мені білий конверт.

Я зрозуміла все лише тоді, коли прочитала листа. Іван писав, що більше додому не приїде, бо покохав іншу, і хоче розлучення.

Я була в розпачі, адже нашій донечці було всього вісім років.

Дім, який ми разом будували, був ще далекий до завершення, бабусі Людмилі на той момент вже не було, і як все це витягнути самій я не розуміла.

Жили ми з донькою дуже бідно, рятував город і господарка, я тримала і курей, і корову, це нам дуже допомагало.

А коли Оксанка виросла і поступила в обласний центр в університет, я поїхала на заробітки в Грецію.

Хоч і було непросто, але я змогла і за навчання доньці платити, і нарешті, за багато років, за кінчити наш будинок.

А в цьому році донька заміж виходила. Весілля ми вирішили не робити, час не той.

Я приїхала додому ще весною, і вирішила, що поки-що в Грецію повертатися не буду.

Торжество ми зробили скромне – наречені розписалися, взяли шлюб в церкві і ми з батьками зятя посиділи у нас вдома.

І яке ж було моє здивування, коли в церкву на вінчання прийшов мій Іван.

Він підійшов до Оксани і вручив їй конверт з грошима, а ще сказав – вітаю, донечко, і пробач, якщо зможеш.

В той день він пішов, але після цього став приходити до мене мало не щодня.

Він розповів мені, що важко захворів, і його дружина просто вигнала його з дому.

Спочатку трохи лікувався, а зараз гроші закінчилися, та й жити йому ніде, бо в його батьківській хаті давно господарює сестра, він там не потрібний.

Став Іван знову до мене проситися. Каже, пробач, давай почнем все з початку, ти ж таки моя дружина перед Богом.

Знав, коли згадати! Життя прожив як хотів, а тепер і про мене згадав нарешті!

А я не знаю, що робити!

Дочка наша, Оксана, не втручається, каже, щоб я сама вирішувала.

Чисто по-людськи мені дуже шкода Івана, але як згадаю, як він з нами поступив, то жалість кудись пропадає.

А він приходить щодня, сподівається, що пробачу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page