— Не роздягайся. Я спакував твої валізи, можеш іти на всі чотири сторони, — саме цими словами чоловік зустрів Надію на порозі, навіть не здогадуючись, яку таємницю вона привезла з собою.
Він стояв у коридорі, задоволений собою, схрестивши руки на грудях. Надія дивилася на нього, відчуваючи, як усередині все німіє від абсурдності цієї сцени.
У маленькій квартирі, яка роками була для неї і домом, і місцем постійної праці, панувала дивна, вичікувальна атмосфера. Надія щойно закінчила виснажливу онлайн-лекцію для студентів коледжу, де працювала викладачкою.
— Дякую за увагу, колеги, зустрінемося наступного тижня, — втомлено вимовила вона, закриваючи ноутбук.
З-за стіни одразу ж почулося звичне, незадоволене бурчання свекрухи. Лідія Петрівна хворіла вже не перший рік, і весь побут тримався виключно на плечах Надії. Щоб хоч якось заглушити постійні дорікання під час занять, Надії доводилося вмикати тиху класичну музику.
Вона зняла свій суворий робочий жакет і попрямувала до ванної кімнати, щоб просто змити втому. У вузькому проході вона зіткнулася з чоловіком, Романом. Він щойно повернувся з магазину і з гордим виглядом заносив коробки зі спеціальними медичними засобами та продуктами для матері.
— Ось, подивись, усе купив за списком, — заявив Роман таким тоном, ніби щойно вчинив справжній подвиг. — Витратив купу грошей, між іншим.
Надія подумки зітхнула, але промовчала. Роман чомусь забував, що його заробітку ледь вистачало на бензин для машини, а всі основні витрати на лікування, комунальні послуги та харчування покривалися саме з її викладацької зарплати та додаткових підробітків.
— Надю! Де ти там вештаєшся? Мені потрібна допомога! — донісся з кімнати слабкий, але вимогливий голос свекрухи.
— Я вже йду, Лідіє Петрівно, закінчила роботу, — спокійно відповіла Надія, намагаючись не показувати роздратування.
Вона зайшла до кімнати, поправила ковдру та подала літній жінці склянку води. Лідія Петрівна, ледь пригубивши, незадоволено відсунула склянку вбік і відвернулася до стіни.
— Усе робиш не так, як треба, — тихо пробурчала свекруха. — За які гріхи мені така невістка дісталася. Тільки про свої книжки та лекції й думаєш.
Надія не стала сперечатися. За роки спільного життя вона звикла, що будь-яке її намагання догодити сприймається як належне або ж викликає шквал критики.
Через годину Надія стояла біля дзеркала, злегка поправляючи волосся. Вона виглядала блідою від постійного недосипання. Роман, який до цього моменту сидів у телефоні, підвів голову і здивовано підняв брови.
— Це куди ти зібралася на ніч дивлячись? — запитав він.
— Романе, я цілий день провела біля комп’ютера і на кухні. Тепер твоя черга побути з мамою. Мені потрібно вийти, просто пройтися парком, подихати свіжим повітрям, — спокійно, але твердо відповіла вона.
Не чекаючи на чергові зауваження чоловіка, вона накинула плащ і вийшла з під’їзду. Вечірня прохолода приємно освіжала обличчя. Надія вирішила провідати свою маму, яка жила за кілька кварталів.
Переступивши поріг батьківської хати, вона одразу зіткнулася зі своєю молодшою сестрою, Мар’яною. Надія з дитинства опікувалася нею, намагалася в усьому допомагати. Проте останнім часом Мар’яна стала занадто егоїстичною. Можливо, вплинуло те, що вона вступила до університету, а мати її всіляко балувала.
— Надюшечко, донечко! Яка приємна несподіванка! — зраділа Олена Василівна, обіймаючи старшу доньку.
Вони пройшли на кухню, де мати швидко поставила чайник і виставила на стіл печиво. Розмова швидко перейшла на тему молодшої доньки.
— Надю, треба якось підтримати Мар’яну, — тихо почала мати, опустивши очі. — Мені одній важко оплачувати її додаткові курси та одяг. Вона ж хоче виглядати не гірше за інших дівчат.
Надія сумно подивилася на свої руки.
— Мамо, у мене зараз у самої дуже скрутне становище. Майже все, що я заробляю, йде на ліки для Лідії Петрівни. Роман заробляє мало, нам ледь вистачає.
— Ну, доню, — м’яко дорікнула Олена Василівна, — свекруха — це все ж таки чужа людина, а Мар’яна — твоя рідна кров. Хто ж їй допоможе, як не старша сестра?
У цей момент до кухні забігла сама Мар’яна, сяючи від радості.
— Надюха, привіт! — вона міцно обійняла сестру. — Слухай, у мене ж скоро день народження. Ти пам’ятаєш? Я пригледіла собі новий телефон. Мій уже зовсім старий, постійно зависає, соромно перед дівчатами в групі показати.
Надія щиро здивувалася такій заяві.
— Мар’яно, але я ж тільки минулого року подарувала тобі чудовий сучасний смартфон. Що з ним могло статися за такий короткий час?
Дівчина одразу ж надула губи і вдалася до своєї перевіреної тактики — почала обіймати Надію і заглядати їй в очі, як у дитинстві.
— Ну будь ласка, Надю. Ти ж у мене така розумна, так багато працюєш. Тобі що, шкода для сестрички?
Надія зітхнула, відчуваючи, як на неї тиснуть з усіх боків.
— Добре, я подумаю, що можна зробити. Але нічого не обіцяю.
Мар’яна заплескала в долоні, чмокнула сестру в щоку і швидко зникла у своїй кімнаті. Надія залишилася сидіти за столом, думаючи про те, як важко буває сказати «ні» людям, яких ти щиро любиш, навіть коли вони відверто сідають тобі на шию.
Наступного ранку сонячні промені пробивалися крізь фіранки, створюючи затишну атмосферу, яка зовсім не відповідала настрою в родині. Надія знову стояла біля дзеркала, збираючись на роботу. Роман сидів на ліжку, спостерігаючи за нею з незадоволеним виглядом.
— Романе, — тихо почала Надія, повернувшись до нього. — Ми разом уже п’ять років. Я думаю, що нам час подумати про власне майбутнє. Я дуже хочу, щоб у нас нарешті з’явилися діти.
Обличчя чоловіка миттєво змінилося, стало напруженим і роздратованим.
— Надю, ну про що ти говориш? Ти ж бачиш, яка ситуація. Мама важко хвора, їй потрібен спокій. Вона просто не витримає дитячого плачу та постійного галасу в квартирі. Зараз зовсім не час для цього.
Надія не витримала і різко повернулася до чоловіка.
— А коли буде час? Я виходила заміж за тебе, за чоловіка, а не за твою маму! Я поважаю твою родину, але я не хочу провести найкращі роки свого життя лише як доглядальниця, забувши про власні мрії та бажання!
Роман підхопився з ліжка, його голос став різким.
— Як ти можеш бути такою егоїсткою? Це ж моя мати! Вона виростила мене!
Надія глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції. Вона зрозуміла, що продовжувати цю суперечку зараз немає сенсу. Підійшовши до дверей, вона обернулася.
— Не забудь, будь ласка, о першій годині дати мамі ліки за графіком. Вони на столику.
— Я все знаю, не маленька дитина, — буркнув Роман, знову відвертаючись до свого телефону.
Надія вийшла з квартири, відчуваючи, як усередині зростає важке почуття самотності. Вона сподівалася, що ввечері вони зможуть спокійно поговорити, але реальність виявилася набагато гіршою.
Коли Надія повернулася додому після важкого робочого дня, її ще з коридору зустрів надто гучний звук телевізора. Передавали якісь новини, і звук буквально гримів на всю квартиру.
«Невже так важко зробити тихіше, адже в сусідній кімнаті лежить хвора людина», — подумала вона, втомлено знімаючи туфлі.
Вона зайшла до вітальні й побачила картину, яка змусила її зупинитися. Роман зручно вмостився на дивані з газованим напоєм та чипсами, повністю захоплений екраном.
Надія одразу ж підійшла до тумбочки, де лежали медичні препарати для свекрухи. Коробки були закриті, шприци лежали недоторканими.
— Романе! Ти що, забув? — емоційно вигукнула вона. — Уже шоста вечора! Ти пропустив час прийому важливих ліків для мами! Чому ти не зробив усе, як ми домовлялися?
Чоловік повільно, ніби неохоче, підвівся з дивана і почухав потилицю.
— Ой, ну гаразд тобі кричати. Забігався, забув трохи. Зараз усе зроблю.
Він узяв ліки й попрямував до кімнати матері. Надія вимкнула телевізор, і в квартирі нарешті настала тиша. Вона чула, як Роман за стіною щось тихо і незадоволено бурмоче собі під ніс.
Їй було неймовірно прикро. Вона так багато сил віддавала чужій жінці, а рідний син не міг навіть вчасно проконтролювати простий прийом медикаментів.
У кімнаті свекрухи Роман підійшов до ліжка. Лідія Петрівна дивилася на нього втомленим, але проникливим поглядом.
— Прости, мамо, трохи запізнився, — сказав він, подаючи їй ліки та склянку води.
Потім він присів на краєчок ліжка і, трохи повагавшись, заговорив тихішим голосом.
— Мамо, ми з Надюю розмовляли… Можливо, нам варто подумати про спеціалізований медичний заклад? Ну, там, де за містом, гарна природа, професійні лікарі, постійний догляд. Тобі там буде значно краще, ніж у цій тісній квартирі.
Лідія Петрівна миттєво змінилася в обличчі. Вона сіла на ліжку, і в її очах з’явився несподіваний блиск.
— І не думай про це, Романе! Я нікуди звідси не поїду. Краще доживатиму свого віку тут, у рідних стінах.
— Але мамо, Надія теж утомлюється, їй важко… — спробував заперечити син.
— Ах, Надія втомилася? Тоді слухай мене уважно, синку. Якщо ти зважишся віддати мене туди, ти можеш забути про цю квартиру. Я перепишу заповіт на когось іншого, і ти залишишся ні з чим. Зрозумів мене?
Роман лише важко зітхнув, не знаючи, що відповісти на такий ультиматум.
У цей час Надія, яка переодягалася у своїй кімнаті, через тонкі стіни старої будівлі невольно почула цю розмову.
«Навіщо я все це терплю?» — гірко подумала вона. — «Мене тут ніхто не цінує. Свекруха бачить у мені лише безкоштовну робочу силу, а чоловік думає тільки про свій комфорт і спадщину».
Вона сіла на стілець, закрила обличчя долонями і спробувала знайти в собі хоч якісь сили, щоб продовжувати жити в цій атмосфері, де не було ні краплі щирого тепла.
Наступного дня ситуація несподівано отримала новий розвиток. У двері квартири наполегливо постукали. На порозі стояла Мар’яна, яка виглядала дуже стурбованою.
— Надю, привіт! Можна до тебе? Мені терміново треба поговорити, — з порогу заявила сестра.
Вони пройшли на кухню. Надія поставила чайник і вирішила вперше відверто поділитися з сестрою своїми переживаннями.
— Мар’яно, я так виснажилася за останній рік. Робота, постійний догляд за Лідією Петрівною, домашні справи… Мені здається, що мої внутрішні ресурси просто на нулі. Мені так потрібна підтримка.
Проте молодша сестра, здавалося, зовсім не слухала її бідкання. Вона нетерпляче перебила Надію.
— Так, Надю, я все розумію, це жахливо. Але ти подумала про мою ситуацію? Що там з моїм телефоном? Скоро ж свято, дівчата вже планують вечірку, а я як бідна родичка.
У цей момент у голові Надії виник план. Вона зрозуміла, що це чудовий шанс отримати хоча б невелику відпустку.
— Мар’яно, у мене є до тебе пропозиція. Ти ж дуже хочеш цей новий гаджет, правда? — сестра швидко закивала головою. — Давай зробимо так. Я куплю тобі телефон, який ти хочеш, але з однією умовою: ти поживеш у нас два тижні і повністю візьмеш на себе догляд за Лідією Петрівною.
Мар’яна спочатку розгубилася, почувши про таку умову.
— А я зможу? Я ж ніколи цього не робила, — невпевнено промовила вона.
— Там немає нічого надскладного, — почала заспокоювати її Надія. — Потрібно лише вчасно давати таблетки за графіком, готувати прості дієтичні страви та допомагати їй переодягатися. Роман буде вдома вечорами, якщо що — підкаже. Дві тижні — і телефон твій.
Мар’яна трохи подумала, уявила в руках омріяну новинку і врешті погодилася.
— Добре, домовилися. Я згодна.
Надія відчула неймовірне полегшення. Вона вийшла до вітальні, де Роман знову сидів перед екраном.
— Романе, я прийняла рішення. За цей рік я дуже втомилася. Зараз у коледжі канікули, у мене є два тижні відпустки. Я збираюся поїхати в санаторій разом зі своєю колегою та подругою Зоєю. Мені потрібно підлікувати нерви та просто відпочити.
Роман насупився і вже збирався щось заперечити, але Надія випередила його.
— Не хвилюйся за маму. Мар’яна погодилася побути тут ці два тижні й повністю доглядати за нею. Я за все заплачу.
Почувши, що йому самому не доведеться брати на себе додаткові обов’язки, Роман помітно розслабився і з полегшенням видихнув.
— Ну, якщо Мар’яна буде тут, то гаразд. Їдь, якщо тобі так потрібно.
Надія вперше за довгий час посміхнулася. Попереду на неї чекав довгоочікуваний спокій, і вона була щаслива, що зможе хоч на короткий час змінити обставини.
Перед самим від’їздом Надія детально розписала все на великому аркуші паперу і передала його чоловікові разом із грошима на поточні витрати.
— Романе, ось тут детальний список. Тут усе: які ліки купувати в аптеці, які продукти потрібні для мами, телефони лікарів. Гроші я залишаю на тумбочці, їх має вистачити з головою на ці два тижні.
Романе неуважно переглянув список, тримаючи його в руках.
З сусідньої кімнати знову почувся слабкий, але незадоволений голос Лідії Петрівни:
— Кидаєш мене напризволяще! Тільки про себе й думаєш, егоїстка!
Надія вже не реагувала на ці слова. Вона зайшла до свекрухи, щоб попрощатися.
— Лідіє Петрівно, я їду всього на два тижні. За вами доглядатиме Мар’яна, вона все знає. Одужуйте.
— Іди вже, куди намислила, — відвернулася літня жінка.
Мар’яна, яка сиділа на кухні, раптом почала нервувати.
— Надю, а якщо щось піде не так? Може, ти все ж таки залишишся? Мені якось не по собі.
— Усе буде добре, Мар’яно. Квитки вже на руках, путівка оплачена. Ти доросла дівчина, впораєшся, — впевнено сказала Надія, закриваючи свою сумку.
Увечері, коли вона вже завершувала останні приготування, задзвонив телефон. На екрані висвітилося слово «Мама». Надія відповіла.
— Так, мамо, я слухаю.
— Надю, як ти могла перекласти свої сімейні обов’язки на молодшу сестру? — обурено почала Олена Василівна. — Мар’яні треба вчитися, відпочивати, а ти змушуєш її доглядати за чужою хворою жінкою!
— Мамо, Мар’яні вже двадцять років. Я нічого не робила силою. Вона сама погодилася на мої умови. Мені дійсно дуже потрібен цей відпочинок, інакше я просто захворію, — намагалася пояснити Надія.
— Все одно це негарно з твого боку. Ти старша, ти повинна бути відповідальною, а не думати лише про свій комфорт! — незадоволено вимовила мати і поклала слухавку.
Надія з глибоким сумом поклала телефон у сумку. Їй було прикро, що навіть рідна мати не намагалася зрозуміти, наскільки вона виснажена. Проте думка про майбутню поїздку додавала їй сил.
Наступного дня Надія разом із подругою Зоєю вже прибули до затишного санаторію, розташованого серед лісу. Надія відчувала легке занепокоєння, але Зоя всіляко намагалася її розважити.
— Надюша, залиш усі свої турботи там, у місті. Ти заслужила на цей відпочинок, як ніхто інший. Давай просто насолоджуватися моментом, — говорила Зоя, розпаковуючи речі в їхньому номері.
Перші два дні пройшли спокійно. Надія багато спала, гуляла лісовими стежками та ходила на процедури. Проте думки про дім не залишали її. Не витримавши, вона набрала номер сестри.
— Мар’яно, привіт. Як ви там? Як Лідія Петрівна? Усе в порядку?
— Ой, Надю, не турбуйся так. Усе просто чудово, ми з усім справляємося. Відпочивай і ні про що не думай! — весело відповіла Мар’яна і швидко завершила розмову.
Надія трохи заспокоїлася. Зоя, помітивши, що подруга нарешті розслабилася, обійняла її за плечі.
— Ось бачиш, усе чудово без тебе. До речі, я так уже скучила за своїм чоловіком. Ми кожен вечір зідзвонюємося. Він каже, що квартира без мене спорожніла. Так хочеться вже повернутися і просто обійняти його…
Ці слова подруги змусили Надію глибоко замислитися. Вона прислухалася до власних почуттів і з жахом усвідомила, що зовсім не сумує за Романом. У неї не було того теплого почуття, про яке з такою ніжністю говорила Зоя. Надія відчувала лише порожнечу. Вона списала це на загальну втому від сімейних проблем і вирішила просто продовжувати відпочинок.
Проте планам не судилося збутися повною мірою. Наприкінці першого тижня перебування в санаторії погода різко зіпсувалася, а в самому закладі виникли серйозні проблеми з системою опалення та водопостачання через аварію на лінії. Адміністрація щиро перепросила і оголосила про вимушене скорочення заїздів та повернення коштів.
— Ну от, усе пішло шкереберть, — засмутилася Надія, збираючи речі на кілька днів раніше, ніж планувалося.
А от Зоя, навпаки, зраділа цій новині.
— А я навіть рада! Нарешті повернуся додому, зроблю чоловікові сюрприз. Він так чекає на мене!
Надія знову відчула легкий укол заздрості, розуміючи, що в її власному домі на неї навряд чи чекає така ж щира радість від зустрічі.
Повернувшись до міста на п’ять днів раніше, Надія здивовано зупинилася на порозі власної квартири. Відчинивши двері своїм ключем, вона побачила у вітальні абсолютно незнайому жінку середнього віку, яка спокійно читала журнал.
— Доброго дня. А ви хто? — розгублено запитала Надія, ставлячи валізу.
— Доброго дня. Я Тетяна Миколаївна, професійна доглядальниця. Мене найняли доглядати за літньою жінкою, — спокійно відповіла вона.
У Надії всередині все перевернулося від обурення. «Мар’яно… Як вона могла так вчинити?» — промайнуло в голові.
Вона обережно заглянула до кімнати свекрухи. Лідія Петрівна спала, виглядала вона охайно, в кімнаті було прибрано. Надія повернулася на кухню і запросила Тетяну Миколаївну для розмови.
— Скажіть, будь ласка, а де мій чоловік, Роман? — намагаючись говорити спокійно, запитала вона.
— Ой, ви знаєте, я Романа Сергійовича бачила лише в перший день, коли ми підписували договір. Він залишив мені ключі, заплатив за тиждень наперед і сказав, що поїде у термінове відрядження. Більше я його не бачила, на дзвінки він не відповідає, — розповіла доглядальниця.
Надія ледь стримала емоції. Вона дістала телефон і набрала номер сестри, вирішивши не виказувати себе завчасно.
— Мар’яно, привіт. Як справи? Як там Лідія Петрівна?
— Привіт, Надю! Усе просто супер! Я якраз зараз біля неї, дала ліки, погодувала. Не хвилюйся, я повністю контролюю ситуацію, — безтурботно збрехала Мар’яна у слухавку.
Надія мовчки вимкнула телефон. Її серце наповнилося невимовною гіркотою та розчаруванням. Найближчі люди так безсоромно її обманювали.
З кімнати свекрухи почувся слабкий голос:
— Надю, це ти там розмовляєш? Підійди сюди.
Надія зайшла до кімнати. Лідія Петрівна виглядала дуже слабкою, але її погляд був серйозним. Надія вирішила провести ревізію в аптечці й помітила, що більша частина куплених нею раніше дорогих медикаментів кудись зникла, а нових ніхто не купував. Вона зрозуміла, що Роман просто забрав гроші, які вона залишала на лікування матері.
Вона знову набрала номер чоловіка. Цього разу він підняв слухавку, його голос звучав дуже бадьоро і задоволено.
— О, Надю, привіт! Як відпочинок? — запитав він.
— Романе, я хотіла запитати, як там мама? Усе в порядку? Ти купив усе за списком, що я залишала? — намагаючись говорити звичним тоном, запитала вона.
— Та все чудово, Надю! У мене для тебе неймовірна новина. Мама нарешті зважилася і підписала всі документи, тепер ця квартира офіційно належить мені! Ми нарешті забезпечені! — похвалився Роман.
— А як щодо ліків, Романе? Ти купив те, що потрібно для її серця?
— Ой, та навіщо витрачати такі шалені гроші на дорогі імпортні препарати? Їй і звичайні прості ліки допомагають. Не придумуй зайвих проблем, краще порадій за нас, — легковажно відповів чоловік.
Надія більше не могла цього слухати.
— Ти повний егоїст, Романе. Думаєш лише про квадратні метри, — тихо, але чітко сказала вона і поклала слухавку.
Вона повернулася до кімнати свекрухи. Лідія Петрівна все чула. Надія мовчки сіла поруч із ліжком, увімкнула запис останньої розмови з Романом на гучний зв’язок і поклала телефон на тумбочку. Лідія Петрівна уважно вислухала кожне слово рідного сина, для якого її життя виявилося менш цінним, ніж нерухомість.
Коли запис закінчився, у кімнаті запанувала повна тиша. Лідія Петрівна повільно повернулася до стіни і хрипким, згасаючим голосом промовила:
— Будь ласка, залиш мене саму. Мені потрібно побути одній.
Надія вийшла, відчуваючи важкий тягар на душі, але вона розуміла, що свекруха мала дізнатися правду про те, хто насправді про неї дбає.
Наступного ранку стан Лідії Петрівни різко погіршився. Надія, яка провела безсонну ніч біля її ліжка, помітила, що жінка майже не реагує на слова. Вона негайно викликала швидку допомогу. Лікарі приїхали швидко і прийняли рішення про термінову госпіталізацію.
Надія, накинувши плащ прямо на домашній одяг, поїхала разом із нею в лікарню. Вона провела в коридорі медичного закладу всю ніч, молячись про те, щоб лікарі змогли допомогти. Проте дива не сталося. Під ранок лікар вийшов до неї, сумно опустивши очі. Серце літньої жінки не витримало навантаження.
Надія повернулася до порожньої квартири повністю спустошеною. Вона сіла на стілець у коридорі й набрала номер чоловіка.
— Романе, твоєї мами більше немає з нами. Вона померла сьогодні вночі в лікарні, — спокійно повідомила вона.
— Як? Коли? Чому ти мені раніше не сказала? Я думав, вона вдома під наглядом дівчат! — почав панікувати Роман.
— Я вже два дні в місті, Романе. І за ці два дні я не побачила тут ні тебе, ні моєї сестри Мар’яни. Ви просто залишили її на сторонню людину, забравши гроші на ліки. Мені більше немає про що з тобою говорити, — відповіла Надія і вимкнула телефон.
Вона зайшла до кімнати свекрухи, щоб зібрати деякі речі. Усе тут нагадувало про важкі роки спільного побуту. Надія почала перебирати документи на прикроватному столику і раптом натрапила на свіжу папку з логотипом нотаріальної контори.
Вона відкрила її й застигла на місці. Це був офіційний документ, завірений нотаріусом буквально позавчора, коли Надія щойно повернулася з санаторію і Лідія Петрівна викликала фахівця додому. Швидко пробігши очима по тексту, Надія не повірила своїм очам. У документі зазначалося, що єдиною спадкоємицею квартири стає саме вона, Надія.
Щоб остаточно переконатися в юридичній силі цього документу, Надія одразу ж поїхала до нотаріальної контори, яка його оформлювала. Нотаріус, літня поважна жінка, підтвердила всі дані.
— Так, усе абсолютно законно, Надіє Василівно. Ваша свекруха була при повному розумі. Вона чітко висловила свою волю. Вона сказала, що єдина людина, яка проявляла до неї справжнє людське співчуття та турботу протягом усього часу хвороби — це ви. Тому вона скасувала попереднє розпорядження на користь сина і переписала майно на вас.
Надія поверталася додому в тролейбусі, дивлячись у вікно на місто, що кудись поспішало. На душі в неї було дивне відчуття — суміш глибокого суму та водночас справедливої полегкості. Свекруха, яка за життя рідко говорила їй добрі слова, перед самою смертю зробила вчинок, який повністю змінив подальшу долю Надії.
Вона підійшла до дверей квартири. Ключ повернувся в замку трохи важче, ніж зазвичай. Переступивши поріг, Надія ледь не впала, перечепившись через великі чемодани та коробки, які стояли прямо посеред коридору.
З вітальні впевненим кроком вийшов Роман. Його обличчя виражало холодну зверхність.
— Не роздягайся. Я спакував твої речі, можеш іти на всі чотири сторони. Нам час розлучитися, і в цій квартирі ти більше не житимеш, — заявив він, навіть не дивлячись їй в очі.
Надія від несподіванки аж розгубилася, але швидко опанувала себе.
— Повтори, будь ласка, що ти щойно сказав?
— Уходи, кажу. Нам ні про що більше розмовляти. Квартира тепер моя, а ти шукай собі інше житло, — грубо відповів Роман.
Надія зробила крок уперед, обійшовши валізи.
— Ти ніколи по-справжньому не любив свою матір, Романе. Я віддавала всю свою зарплату на її потреби, купувала все необхідне, оплачувала масажистів та медичний догляд, поки ти просто розважався. Як ти посмів забрати гроші, які я залишала перед поїздкою?
У цей момент з вітальні несміливо визирнула Мар’яна. Побачивши сестру, вона помітно зніяковіла і опустила очі. Надія все зрозуміла без зайвих слів. Її рідна сестра та її чоловік весь цей час були разом, зрадивши її довіру.
Надія відкрила сумочку, дістала звідти гарну невелику коробочку з новим телефоном, який вона, як і обіцяла, купила для сестри перед поверненням.
— Ось, Мар’яно. Я тримаю своє слово, на відміну від вас. Це те, заради чого ти зрадила мене, — спокійно сказала Надія і просто поклала коробку на тумбочку біля дверей.
Мар’яна тихо схлипнула і сховалася в кімнаті. Роман зробив крок назустріч Надії, намагаючись взяти її за руку, щоб виставити за двері.
— Іди звідси, я сказав! Це мій дім! — підвищив він голос.
Надія замість того, щоб заплакати, раптом щиро і голосно розсміялася йому в обличчя. Вона дістала з сумочки копію свіжого витягу з реєстру нерухомості та копію заповіту і протягнула їх чоловікові.
— Подивись на ці папери, Романе. Ти так поспішав виставити мене, що навіть не поцікавився юридичною стороною питання. Твоя мама змінила заповіт. Ця квартира тепер повністю належить мені. І це вам з Мар’яною пора збирати свої речі.
Роман почав швидко читати текст на аркуші, його обличчя миттєво зблідло, а руки затремтіли. Він дивився на документ і не міг повірити власним очам.
— Це… це якась помилка! Цього не може бути! Вона не могла так вчинити зі мною! — закричав він, втрачаючи контроль над собою.
З кімнати вийшла Мар’яна, тримаючи в руках свої речі. Вона побачила стан Романа, глянула на документи і зрозуміла, що їхній план повністю провалився. Не кажучи ні слова, вона схопила свою сумку і швидко вибігла з квартири на сходову клітку.
— Біжи за своєю новою обраницею, Романе, — з легкою іронією сказала Надія, відчиняючи перед ним вхідні двері. — Бо залишишся зовсім один на вулиці.
Роман, важко дихаючи від гніву та безпорадності, вискочив слідом за Мар’яною. Надія миттєво зачинила за ним двері й повернула новий замок, який вона заздалегідь попросила змінити майстра, поки чоловіка не було вдома.
Вона притулилася спиною до міцних дверей, і лише тепер з її очей покотилися сльози. Це були сльози полегшення. Вона розуміла, що попереду на неї чекає непростий процес розлучення та, можливо, суди через майно, але найголовніше вона вже зробила — звільнилася від токсичних стосунків, які роками тягнули її вниз.
Вона пройшла до вітальні, сіла на диван і дістала телефон. Пальці швидко знайшли номер подруги Зої.
— Зою, привіт… Я вдома. Сама. Усе закінчилося, — тихо вимовила вона у слухавку.
— Ого! Надюша, тримайся, я вже біжу до тебе! Буду за п’ять хвилин, нікуди не йди! — емоційно підтримала її подруга.
Надія відчинила двері, коли почула знайомий стукіт. Зоя буквально влетіла до квартири, тримаючи в руках пакунок із солодощами та фруктами для підтримки морального духу.
— Зачиняй нашу фортецю! — з посмішкою скомандувала вона. — Сьогодні ми починаємо нове життя.
Надія вперше за довгий час щиро посміхнулася, відчуваючи, що попереду на неї чекає тільки найкраще. Нарешті вона була вільною та щасливою у власному домі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
