О пів на сьому ранку на кухні у Галини Семенівни вже кипіла вода, на підвіконні лежали парасольки кропу, а на великому столі рівними рядами стояли чисті банки. Огірки ще з п’ятої години мокли у двох емальованих мисках.
Галина прокинулася вдосвіта, зібрала їх на городі, перебрала, помила, принесла з комори кришки й тепер працювала майже без зупинки. Саме така виснажлива домашня праця й звичка родичів заздалегідь розподіляти її заготовки між собою становлять основу початкової ситуації. Телефон задзвонив саме тоді, коли вона вкладала перший ряд огірків у банку.
— Галю, візьми вже телефон, бо він зараз і каструлю перекричить, — озвався з коридору чоловік Степан Михайлович. — Це, мабуть, Орися. Хто ще телефонує людям удосвіта?
Галина витерла руки об рушник і натиснула кнопку.
— Доброго ранку, Орисю. Щось трапилося?
— Та нічого не трапилося. Я щодо огірків. Ти вже почала консервувати? Бо минулого року мені тільки десять банок дісталося, а я розраховувала хоча б на п’ятнадцять. Ти цього року одразу відклади мені двадцять. І ще помідорів банок десять. А восени капусти зроби два великі відра. Я дітям обіцяла.
Галина навіть банку з рук не випустила. Просто подивилася на неї й перепитала:
— Орисю, ти зараз замовлення робиш?
— Яке ще замовлення? Я тобі кажу, скільки нам треба, щоб потім не вийшло, як торік. Ти ж усе одно робитимеш.
— Я ще навіть для себе нічого не зробила.
— То роби, я ж тебе не затримую. Добре, двадцять огірків, десять помідорів і два відра капусти. Запиши, бо забудеш.
Зв’язок обірвався. Галина повільно поклала телефон на стіл.
— Степане!
— Що?
— Твоя сестра щойно сказала мені «запиши, бо забудеш».
Чоловік зазирнув на кухню.
— Та ти ж знаєш Орисю. Вона завжди говорить так, наче всім керує.
— А я хто? Заготівельний цех?
— Не бери до голови.
Через годину прийшло повідомлення від невістки Катерини.
«Мамо, доброго ранку! Якщо будете закривати огірочки, нам треба десь двадцять банок. Тільки частину зробіть без гострих спецій, бо Павлик такі не любить. І томатного соку літрів п’ятнадцять. А якщо кабачкова намазка буде, то баночок п’ять. Дуже дякуємо!»
Галина прочитала двічі.
— Степане, а тепер Катерина написала.
— Що хоче?
— Двадцять банок огірків, п’ятнадцять літрів соку і п’ять кабачкових.
— Ну зробиш їм окремо без гострого. Ти ж усе одно біля банок.
Галина повернулася до чоловіка.
— Повтори.
— Що?
— Те, що сказав.
Степан здивовано кліпнув.
— Кажу, ти все одно робиш…
— Оце «все одно» мені особливо сподобалося.
— Галю, я не хотів тебе образити.
— Знаю. Саме це й цікаво. Ти навіть не помічаєш, як воно звучить.
Степан узяв ключі від машини.
— Я на базар. Щось привезти?
— Нові руки привези. Мої до вересня вже не справляються.
Він засміявся, думаючи, що дружина пожартувала, й вийшов. До обіду зателефонувала сваха Лариса Василівна.
— Галочко, я до вас із маленьким проханням. У мене в листопаді родинне свято, людей буде багато. Ви ж робите той чудовий вишневий компот? Я вже всім розповіла, який він у вас ароматний.
— Роблю, якщо вишня добре вродить.
— То ви мені літрів двадцять відкладіть. Я вже гостям сказала, що буде домашній.
Галина сперлася долонею об стіл.
— Ларисо Василівно, ви вже пообіцяли людям мій компот?
— Ну а що такого? Ви ж завжди робите багато.
— А якщо цього року я зроблю десять літрів?
— Галочко, ви вмієте. Щось придумаєте.
Після обіду приїхав кум Богдан. Вивантажив із багажника цілу коробку порожніх банок і задоволено поставив біля гаража.
— Оце вам тара. Щоб потім не шукати.
— Для чого?
— Та на сік, компоти, помідорчики. Я завчасно привіз, щоб вам легше було.
— Богдане, а хто сказав, що я для тебе щось робитиму?
Кум засміявся.
— Галю, та не лякай мене. Я вже років десять твої помідори їм.
— От саме це мене сьогодні й починає дивувати.
Увечері привезли онука Павлика. Хлопчик сидів на кухонному стільці, їв сирники й спостерігав, як бабуся дістає останні банки з гарячої води.
— Бабусю, а ти за літо скільки банок робиш?
— Багато.
— Мама каже, що ти домашня фабрика.
Галина зупинилася.
— Так і сказала?
— Ага. Тато засміявся й сказав, що тобі головне овочі привезти, а далі ти сама все зробиш, бо любиш цю справу.
Галина поставила банку на рушник.
— А ти як думаєш, я люблю?
Павлик серйозно задумався.
— Не знаю. Ти сьогодні вже разів п’ять сказала, що втомилася.
— Розумний ти в мене.
Уночі Галина довго не могла заснути. Вона рахувала не банки, а години. У лютому купити насіння. У березні розсадити його по стаканчиках. У квітні перевезти розсаду на дачу під Тернополем. У травні висадити, підв’язати, поливати. У червні доглядати грядки. У липні щодня збирати врожай. У серпні вставати вдосвіта, мити банки, готувати овочі, носити важкі миски, стояти біля гарячої плити, а потім спускати все до підвалу.
Минулого року вона зробила сто шістдесят сім банок. Навесні на полицях залишилося дев’ятнадцять. Решта розійшлася. Синові. Невістці. Сестрі чоловіка. Кумам. Сватам. Сусідці родичів. Знайомій Катерини. Колезі Степана.
І кожен знав, скільки йому потрібно. А Галина вперше запитала себе, скільки потрібно їй.
Через кілька днів Галина збиралася віднести Степанову куртку до майстерні, бо розійшовся шов на кишені. Перевіряючи її, вона витягла дрібні гроші, старий чек і складений учетверо аркуш.
Розгорнула. Угорі великими літерами було написано: «Щоб усім вистачило». Далі йшов список.
«Орися — огірки 20, помідори 10, капуста 2 відра, компот 8.
Андрій і Катерина — огірки 20, сік 15 літрів, кабачкові 5, варення 4.
Богдан — сік 10, помідори 8, компот 10.
Лариса Василівна — компот 20 літрів до свята.
Марічка — огірки 8, якщо залишаться».
Внизу іншим почерком було дописано: «Степане, Галині весь список одразу не показуй. Кажи поступово, бо вона почне хвилюватися. Грошей не пропонуйте, вона не візьме. Краще привезти каву або цукерки».
Галина сіла просто в передпокої. Список був не новий. На згинах папір уже потерся. Отже, родичі не просто просили. Вони давно розподілили між собою те, чого ще навіть не було.
У суботу до Галини й Степана приїхав син Андрій із Катериною та Павликом. За годину з’явилася Орися, а слідом за нею — кум Богдан, який «випадково їхав поруч». Галина накрила стіл. Поставила картоплю з грибами, салат, домашній сир, торішні помідори. Дочекалася, поки всі поїдять, принесла чай і поклала посеред столу чистий аркуш.
— Мамо, що це? — Андрій узяв його.
— Читай уголос.
— «Огірки, трилітрова банка — двісті п’ятдесят гривень. Помідори — двісті двадцять. Кабачкова намазка — сто сімдесят. Томатний сік — сто двадцять за літр. Капуста — за домовленістю…» Мамо, це що?
— Мої нові правила.
Орися відставила чашку.
— Галю, ти серйозно вирішила продавати банки родині?
— А ви серйозно вирішили складати список моєї роботи без мене?
За столом стало тихо. Степан одразу опустив погляд.
— Який список? — запитала Катерина.
Галина дістала другий аркуш.
— Оцей.
Орися впізнала свій почерк.
— Ти в Степанових кишенях нишпориш?
— Я несла його куртку ремонтувати.
— Це просто список, щоб не забути.
— Чого не забути? Скільки я вам винна?
— Та ніхто не говорить, що винна! — Орися розвела руками. — Ти сама щороку все це робиш. Тобі подобається город, подобається господарство.
— Мені подобається виростити помідор. Мені подобається відкрити взимку банку для своєї сім’ї. Але я не пам’ятаю, коли погоджувалася забезпечувати пів області.
Богдан ніяково посміхнувся.
— Галю, мої банки можеш не робити.
— Дякую, Богдане. А навіщо ти привіз мені три десятки порожніх?
— Думав, так зручніше.
Катерина тихо заговорила:
— Мамо, ми не хотіли вас навантажувати. Якщо важко, скажіть. Ми купимо.
— Катрусю, я саме це й кажу.
— Просто домашнє смачніше. І Павлик ваше дуже любить.
— Тоді приїжджай у суботу. Зробимо разом.
Катерина розгубилася.
— У суботу? У мене купа справ.
— А в мене?
— Ви ж зараз не працюєте.
Галина подивилася на невістку.
— Отже, якщо я вже не ходжу щодня в офіс, мої години автоматично стали спільною власністю?
— Я не це мала на увазі.
— А прозвучало саме так.
Андрій поклав аркуш на стіл.
— Мам, давай без суперечки. Скільки ти готова зробити для нас?
— Для вас цього року — десять банок огірків і п’ять літрів соку. Безкоштовно. Бо хочу сама. Треба більше — приїжджайте, привозьте овочі й робимо разом.
— А мені? — одразу запитала Орися.
— Тобі п’ять банок огірків.
— П’ять? Я двадцять просила!
— Ти не просила. Ти повідомила.
— Ми ж родина!
— Саме тому мені дивно бачити аркуш із написом, що від мене треба приховати ваші плани.
Орися повернулася до брата.
— Степане, скажи їй!
Чоловік підняв голову.
— Галя втомилася.
Дружина здивовано подивилася на нього.
— Я бачу її щодня. У серпні вона встає раніше за мене й сідає вже пізно ввечері. Ми всі звикли.
— О! — Галина відсунула чашку. — Нарешті правильне слово. Звикли.
Степан кивнув.
— Так. І я теж.
Орися обурено підвелася.
— То тепер кожну банку рахуватимемо?
Галина спокійно відповіла:
— Ні. Тепер я сама вирішуватиму, кому й скільки віддати. А якщо хтось хоче двадцять банок, двері моєї кухні відкриті. Фартухів у мене два.
Павлик, який досі мовчки їв печиво, підняв руку.
— Бабусю, я можу допомагати?
— Можеш.
— А мені фартух буде?
— Тобі знайдемо.
— Тоді я за тебе.
Усі засміялися, навіть Катерина.
Орися не засміялася.
— Я такого від тебе не чекала.
— Я сама від себе довго цього не чекала.
Наступного ранку Степан сам зателефонував сестрі. Галина почула його з кухні.
— Орисю, ти на Галю не тисни. Хочеш багато заготовок — приїжджай і допомагай. Я серйозно. Вона цього року робитиме стільки, скільки сама захоче.
Галина навіть усміхнулася. А потім голос Орисі в телефоні став таким гучним, що окремі слова було чути навіть із коридору.
— Та я все пам’ятаю, — відповідав Степан. — І як ти нам колись допомагала, теж пам’ятаю… Ніхто цього не заперечує… Орисю, але ж…
Він замовк. Ще хвилину слухав.
— Добре. Два відра капусти. Але тільки два.
Галина перестала усміхатися. Степан зайшов на кухню, уникаючи її погляду.
— Галю, ну два відра. Вона мені колись дуже допомогла. Ти знаєш.
— Знаю.
— Не сердься.
— Я не серджуся.
— Точно?
— Абсолютно. Ти пообіцяв два відра — ти й зробиш.
Степан нарешті подивився на дружину.
— Я?
— А хто?
— Я капусту ніколи не робив.
— Усьому буває перший раз.
— Галю…
— Шаткувати покажу. Моркву натреш. Посуд підготуєш. Усе зробиш сам. Я можу сидіти поруч і давати поради.
— Ти серйозно?
— Дуже.
Уперше за багато років серпень у Галини був іншим. Огірки, яких виявилося забагато, вона віднесла сусідці Марії.
— Галю, я стільки не візьму!
— Бери.
— Давай хоч гроші.
— Не треба.
— Тоді я тобі завтра пиріг принесу.
— Пиріг прийму.
Марія наступного дня принесла пиріг. Через день — домашні булочки. Ще через тиждень покликала Галину на каву. Помідори, які раніше пішли б у десятки банок для родичів, Галина частково продала знайомій продавчині на ринку. За отримані гроші зайшла до перукарні.
— Як стрижемо? — запитала майстриня.
Галина подивилася на себе в дзеркало.
— Коротше.
— Наскільки?
— Так, щоб я вранці десять хвилин не збирала волосся.
Після перукарні вона зайшла до магазину й купила світло-синє пальто. Не тому, що старе зносилося. Старе було ще цілком пристойне. Удома Степан здивувався.
— Нове?
— Нове.
— А старе?
— Є.
— То навіщо друге?
Галина розправила комір.
— Бо це мені подобається.
Чоловік хотів щось сказати, але передумав. У середу після обіду Галина зробила те, чого не робила багато років: заварила чай, сіла у вітальні й увімкнула стару українську комедію. Телефон лежав на кухні. Орися написала двічі.
Катерина запитала, чи буде сік. Сваха нагадала про компот. Богдан поцікавився своїми банками. Галина додивилася фільм до кінця. Увечері передзвонила синові.
— Андрію, соку буде п’ять літрів.
— Мам, а п’ятнадцять?
— П’ять.
— Зрозумів.
— У суботу я буду робити ще. Приїдете з Катериною — зробимо вам додатково.
Андрій помовчав.
— Приїдемо.
У суботу о дев’ятій ранку син із невісткою справді стояли на порозі. Катерина була в спортивних штанах і з власним фартухом.
— Я готова.
Галина засміялася.
— Оце я розумію.
— Тільки одразу попереджаю: я банки закручувати не вмію.
— Навчишся.
Андрій заніс ящики з помідорами.
— А я що роблю?
— Миєш.
— Усі?
— Усі.
— Мамо, їх тут кілограмів тридцять.
— А ти хотів п’ятнадцять літрів соку з трьох помідорів?
До обіду кухня гуділа. Катерина сміялася, бо двічі облила себе водою, Андрій нарікав, що в нього вже втомилися руки, Павлик наклеював на банки паперові етикетки.
— Бабусю, я написав «Сік. Наш».
Галина взяла банку.
— Правильно.
Катерина подивилася на свекруху.
— Мамо, я тепер зрозуміла, чому ви в серпні нікого бачити не хотіли.
— А я хотіла. Просто сил уже не залишалося.
— Треба було сказати.
— Треба було. А вам треба було запитати.
Катерина кивнула.
— Домовилися.
На початку вересня Галина спустилася до підвалу. Полиці були незвично вільними. Там стояло близько сорока банок замість звичних півтори сотні. Степан спустився слідом.
— Порожньо якось.
— Просторо.
— Раніше все заставлено було.
— А потім до весни нам майже нічого не залишалося.
Галина взяла широкий паперовий скотч, приклеїла до середньої полиці й великими літерами написала:
«ДЛЯ НАС».
Поставила туди огірки, помідори, сливове варення, кілька банок соку.
— І що, звідси нікому не давати? — запитав Степан.
— Без мого дозволу — нікому.
— Навіть Андрієві?
— Навіть.
— Павлику?
Галина задумалася.
— Павлик може попросити.
— А я?
— Ти живеш тут. Їж.
Степан засміявся.
— Добре, що уточнив.
У жовтні вони поїхали на ринок. Біля входу продавали великі білі качани капусти. Степан раптом зупинився.
— Галю.
— Що?
— Орися ж чекає свої два відра.
— Чекає.
— Допоможеш?
Галина подивилася на чоловіка.
— Я сидітиму поруч.
— Це я вже чув.
— Сам пообіцяв.
— Я думав, там роботи на годину.
— От і перевіриш.
Вони купили капусту, моркву й повернулися додому. Степан працював майже весь день. Потім зняв окуляри й потер долоні.
— Галю, а ти скільки цього робила торік?
— Шість відер.
— Сама?
— Сама.
— А ще огірки, помідори й усе інше?
— Так.
Він мовчки повернувся до роботи. Через пів години сказав:
— Я був неправий.
Галина саме пила чай.
— У чому?
— Коли говорив: «Ти ж усе одно робиш». Я сьогодні зрозумів, що означає це твоє «робиш».
— Краще пізно зрозуміти.
— Наступного року купимо менше розсади.
— Значно менше.
— І теплицю скоротимо.
— Домовилися.
— А Орисі скажу, що наступного року її банки — її робота.
— Сам скажеш?
— Сам.
Телефон задзвонив увечері. На екрані висвітилося ім’я Орисі. Галина відповіла.
— Привіт.
— Галочко, я хотіла запитати, як там капуста?
— Стоїть.
— То мені два відра будуть?
Галина глянула на Степана. Чоловік сидів за столом із втомленими руками й одразу замахав головою, показуючи, що більше двох точно не буде.
— Будуть, Орисю.
— От і добре. Я знала, що ти не залишиш родину без домашнього. А ще я подумала: може, третє відерце зробиш для доньки?
Галина усміхнулася.
— Ні.
У слухавці стало тихо.
— Як це?
— Дуже просто. Два відра зробив твій брат. Якщо хочеш третє, приїжджай у суботу. Капусту купиш по дорозі. Морква в нас є. Шатківку дам.
— Галю, ти серйозно?
— Так. А після роботи вип’ємо кави й поїмо пирога.
— Я сто років нічого такого сама не робила.
— Саме час згадати.
Орися зітхнула.
— Добре. О котрій?
— О десятій.
— Раніше не можу.
— І не треба. Я тепер о пів на сьому через банки не встаю.
У суботу Орися приїхала з двома великими качанами й пакетом булочок.
— Де твій знаменитий фартух?
— Ось.
— А рукавички?
— Ось.
— Ти підготувалася.
— Я всю дорогу думала, що ти мене таки змусила працювати за власну капусту.
Галина засміялася.
— Не змусила. Запропонувала вибір.
Через годину Орися вже стояла біля столу й дивувалася:
— Слухай, а руки справді втомлюються.
— Невже?
— Не починай.
— Я мовчу.
— І скільки ти років це сама робила?
— Багато.
Орися перестала працювати й подивилася на Галину.
— Ми справді звикли, що в тебе все з’являється наче само собою.
— Само тільки бур’ян росте.
— Ти могла раніше сказати.
— А ти могла раніше запитати.
Орися кивнула.
— Могла.
Увечері, коли сестра чоловіка поїхала, Галина спустилася до підвалу. На полиці з написом «ДЛЯ НАС» стояли її банки. Не сто шістдесят. Не сто двадцять. Навіть не вісімдесят.
Рівно стільки, скільки вона сама захотіла зробити. Степан заглянув у двері.
— Галю, там Андрій телефонує. Питає, чи можна взяти банку сливового варення.
— А він що, справді запитав?
— Дослівно: «Тату, спитай у мами, чи можна».
Галина усміхнулася.
— Можна.
— Одну?
— Дві.
— Щедра ти сьогодні.
— Бо це я вирішила.
Степан піднявся нагору, а Галина ще раз поправила баночки на своїй полиці. Тепер родичі не перестали любити її домашні заготовки. Вони просто навчилися бачити за кожною банкою людину, яка садила, поливала, збирала, мила, готувала й витрачала на це свій час.
А як вважаєте ви: чи правильно зробила Галина, коли перестала безвідмовно готувати десятки банок для всієї родини? І чи повинна людина безкоштовно витрачати тижні своєї праці лише тому, що близькі давно до цього звикли?
Фото ілюстративне.
