Усе почалося з банального телефонного дзвінка, який застав Марину посеред робочого дня.
На екрані висвітилося ім’я сусідки по тамбуру, Галини, яка зазвичай дзвонила лише у двох випадках: або коли заливали, або коли хтось заважав їй відпочивати.
— Марино, сонечко, вибач, що відволікаю від справ, — почала Галина дещо схвильованим голосом. — Але моє терпіння вже закінчується. З вашої квартири вже понад годину музика лунає так, що в мене на кухні посуд у серванті дзеленчить.
Марина щиро здивувалася, адже вдома нікого не мало бути.
Її чоловік, Тарас, з самого ранку поїхав на роботу, на СТО, де останнім часом проводив майже всі дні через велику кількість замовлень.
Перша думка, яка майнула в голові — Тарас знову взяв незапланований вихідний і вирішив розслабитися з друзями, як це інколи бувало раніше.
Вона вже уявила собі розкидані по вітальні речі, порожні пляшки на столі та безлад, який доведеться прибирати саме їй після важкого дня.
— Дякую, Галю, що попередила. Зараз же поїду і з’ясую, що там за концерт. Вибач за незручності, — відповіла Марина, намагаючись стримати роздратування.
Вона швиденько зберегла всі звіти на робочому комп’ютері та попрямувала до кабінету керівника.
Довелося на ходу вигадувати історію про аварійну ситуацію з трубами у ванній кімнаті та обіцяти, що вона обов’язково відпрацює ці години в суботу.
Шеф вислухав її з незадоволеним виглядом, але, бачачи її щире хвилювання, лише махнув рукою та відпустив.
Марина швидко сіла у свою сріблясту автівку, яка вже давно потребувала планового огляду, і рушила в бік дому, подумки готуючись до серйозної розмови з чоловіком.
Вона піднялася на свій поверх, тихо відчинила вхідні двері ключем і прислухалася.
Музика дійсно лунала, хоча в самому коридорі вона звучала значно тихіше, ніж описувала обурена сусідка.
Звуки доносилися з вітальні, і Марина повільними кроками попрямувала туди, намагаючись не шуміти.
Те, що вона побачила біля вікна, змусило її зупинитися на місці.
У кімнаті стояла молода дівчина, на вигляд років двадцяти п’яти, одягнена в улюблений шовковий халат Марини.
Дівчина тримала в руках келих із напоєм, розглядала краєвид за вікном і явно насолоджувалася моментом, абсолютно не очікуючи появи господині.
Окрім цієї непроханої гості, у квартирі більше нікого не було видно.
— І як це розуміти? Хто ти така і що робиш у моєму халаті? — запитала Марина, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все вирувало.
Дівчина злякано повернулася, ледь не випустивши келих із рук, її пальці з яскравим манікюром помітно затремтіли.
На її обличчі з’явилася суміш повного розгублення та сорому, вона розглядала Марину і не знала, куди подітися.
— Я… мені сказали, що господарів сьогодні не буде до пізнього вечора, — нарешті тихо промовила вона, опустивши очі.
— Хто сказав? — наполягала Марина, роблячи крок уперед.
Дівчина лише похитала головою, відмовляючись називати ім’я, вона явно чекала на когось іншого і тепер почувалася максимально ніяково.
Марина, не бажаючи слухати порожні виправдання, підійшла ближче, взяла дівчину за руку і рішуче повела її в бік спальні.
— Що ви робите? Відпустіть мене, я сама піду! — спробувала заперечити гостя, але особливого опору не чинила.
— Швидко знімай мою річ, одягайся і сиди тут тихо, поки я не дозволю вийти, — твердо сказала Марина, зачинила двері спальні та повернула ключ у замку.
Вона пройшла на кухню, відкрила нижню шухляду гарнітуру і дістала звідти велику дерев’яну качалку для тіста, яку зазвичай використовувала для приготування вареників.
З цією качалкою в руках вона підійшла до вікна вітальні й почала уважно розглядати подвір’я, сподіваючись побачити машину Тараса або його самого.
Проте внизу все було спокійно: кілька літніх жінок гомоніли на лавці, а двірник неквапливо підмітав доріжку біля дитячого майданчика.
Зі спальні час від часу доносилися тихі благання:
— Будь ласка, випустіть мене, я просто піду і більше ніколи тут не з’явлюся!
Марина ігнорувала ці слова, вона пересунула стілець ближче до центру кімнати, сіла на нього, поклала качалку на коліна і приготувалася чекати.
Музика все ще грала, створюючи доволі дивний супровід для цієї напруженої сцени.
— Посидь і подумай про свою поведінку, а з тобою ми поговоримо трохи пізніше, — гукнула Марина в бік зачинених дверей.
Вона провела в такому очікуванні майже сорок хвилин, реагуючи на кожен шурхіт у під’їзді та звук ліфта, що зупинявся на їхньому поверсі.
Кожного разу, коли хтось проходив повз двері, вона міцніше стискала дерево в руках, уявляючи майбутню розмову з чоловіком.
Нарешті у замку повернувся ключ, двері повільно прочинилися, і Марина миттєво піднялася зі стільця, готова до оборони.
Але замість чоловіка на порозі з’явився його молодший брат, Сергій.
Він зробив крок у коридор і буквально застиг, побачивши родичку з качалкою в руках і дуже суворим виразом обличчя.
— Ого, Мариночко… Привіт. А ти чому вдома так рано? — Сергій ніяково посміхнувся і почав блукати поглядом по стінах. — Ну, чесно кажучи, ти мене здивувала. Не чекав тебе побачити.
— Ти що тут влаштував? — обурилася Марина. — Як ти взагалі додумався приводити сторонніх людей у наш дім? У тебе ж сім’я, дружина, двоє дітей! Тобі не соромно?
Сергій одразу почав активно виправдовуватися, активно жестикулюючи руками.
— Марин, ну вислухай, не гарячкуй! Так сталося, ми просто розговорилися після однієї спільної зустрічі на роботі, ну й закрутилося… Я був упевнений, що у вас тут нікого немає, думав, ніхто й не дізнається нічого. Благаю, тільки Юлі моїй нічого не кажи, вона ж мене з речами виставить! У нас і так останнім часом стосунки натягнуті через побутові проблеми та постійну нестачу фінансів, а якщо вона про це дізнається — це кінець.
Марина на мить задумалася, її гнів трохи вщух, поступаючись місцем подиву.
— Зачекай, а де Тарас? — запитала вона, раптом усвідомивши, що весь цей час подумки звинувачувала власного чоловіка.
— Тарас? Так він на зміні, на роботі, де ж йому ще бути? Ти хіба йому не дзвонила перед тим, як їхати сюди?
Марині стало трохи ніяково, адже вона справді піддалася першим емоціям, навіть не спробувавши зв’язатися з чоловіком і з’ясувати ситуацію.
Проте поведінка Сергія все одно обурювала її до глибини душі.
— Ти взагалі думаєш головою? — сказала вона родичу. — Юля вдома з дітьми, крутиться як білка в колесі, а ти тут чужі халати роздаєш для розваг!
— Та вона хороша дівчина, просто трохи легковажна, працює в нашому новому проєкті, — продовжував виправдовуватися Сергій. — Я тобі обіцяю, це був перший і останній раз! Більше ніяких гостей, чесне слово. Тільки не кажи Юлі, дуже тебе прошу.
Марина зітхнула, підійшла до спальні, відімкнула двері й голосно промовила:
— Виходь, твоя група підтримки прийшла. Можете йти на всі чотири сторони.
Дівчина, яка вже встигла одягнути свої речі, швидко вискочила в коридор, намагаючись навіть не дивитися на господарку квартири.
— Вибачте мені, я справді не знала, що це квартира родичів, мені сказали зовсім інше, — тихо сказала вона, швидко взуваючись.
Сергій підхопив її під руку, поспішно відчиняючи вхідні двері:
— Все, ми пішли, вибач ще раз, бувай! — вигукнув він і швидко зачинив за собою двері, залишаючи Марину наодинці з її думками.
Коли в квартирі нарешті запанувала тиша, Марина відчула неймовірну втому від усього цього безглуздого розбору польотів.
Вона пішла до ванної, відкрила кран і кілька разів умилася холодною водою, намагаючись упорядкувати думки та заспокоїтися.
Подивившись у дзеркало, вона побачила жінку з розпатланим волоссям, яка влаштувала ціле розслідування через власну підозрілість.
Потім вона повернулася до спальні, взяла той самий халат і без жалю кинула його в пральну машину, адже шлейф чужих парфумів виразно відчувався в кімнаті.
Потрібно було терміново провітрити приміщення, щоб позбутися будь-яких нагадувань про цей інцидент.
Вона відчинила вікно настіж, впускаючи в кімнату прохолодне вересневе повітря.
— О, а що це в нас качалка посеред кімнати робить? Ми що, збираємося пироги пекти? — почувся раптом голос із коридору.
Тарас стояв у вітальні, він був у своєму звичайному робочому одязі й зі щирим подивом розглядав кухонне приладдя, яке Марина забула прибрати з килима.
Марина вийшла до нього з кухонного приміщення.
— Та от, твого молодшого брата виховувала цією качалкою, — спокійно пояснила вона. — Уявляєш, привів свою знайому до нас додому, поки нас не було.
— Ну, Сергій дає, зовсім дорослий став, а розуму не нажив, — Тарас невдоволено покрутив головою. — Треба терміново забрати в нього наші запасні ключі, які ми залишали на всякий випадок. А то він скоро тут готель влаштує.
— Отож, повністю згодна, — підтримала його Марина. — Бо наступного разу я цю качалку використаю за призначенням, але не для тіста.
Тарас пішов мити руки, а Марина взяла сміттєвий пакет, зібрала туди кілька дрібниць і вийшла на сходовий майданчик, щоб винести все до сміттєпроводу.
Біля сміттєпроводу вона несподівано перестріла Галину, яка саме поверталася з місцевого магазину з кількома пакунками.
— Ну що, Мариночко, розібралися з тими веселощами? — запитала сусідка, ставлячи пакунки на підлогу, щоб трохи перепочити. — Музика нарешті вимкнулася, а то в мене вже голова починала боліти.
— Ой, так, Галю, все гаразд, дякую тобі, — відповіла Марина, намагаючись, щоб її голос звучав максимально невимушено. — То Тарас випадково залишив апаратуру ввімкненою, коли зранку поспішав на роботу, от воно й гуділо.
— А, зрозуміло, з ким не буває, — кивнула Галина.
Вона вже дістала ключі від своєї квартири, але раптом зупинилася і повернулася до Марини з дещо зацікавленим виглядом:
— Слухай, а що то тоді твій Тарас хвилин сорок тому робив біля третього під’їзду? Та ще й разом із Сергієм?
Марина миттєво внутрішньо зібралася, хоча зовні намагалася не подавати виду:
— Що? Ти впевнена, що бачила саме їх?
— Ну звісно, я ж якраз у маркет ішла. Дивлюся — стоїть твій Тарас біля сусіднього будинку, і Сергій поруч. Про щось так емоційно сперечалися, руками розмахували, ніби щось ділили чи вирішували якісь серйозні проблеми. Я ще подумала, невже знову якісь сімейні негаразди.
У цей момент у голові Марини всі пазли цієї дивної історії нарешті склалися в одну чітку картину.
Тарас, скоріш за все, приїхав додому раніше, можливо, разом із тією дівчиною, але побачив під будинком сріблясту Тойоту дружини й зрозумів, що план провалився.
Тоді він терміново викликав брата, який жив неподалік, і вмовив його взяти всю провину на себе, щоб урятувати власний шлюб.
Марина швидко подякувала сусідці за розмову і майже побігла до своїх дверей.
Вона відчинила їх з таким зусиллям, що вони з гучним звуком вдарилися об обмежувач у коридорі.
Тарас якраз виходив із ванної кімнати, тримаючи в руках рушник, і від такого шуму навіть трохи здригнувся на місці.
— Марин, ти чого так дверима гримаєш? Щось сталося? — запитав він, намагаючись зберегти на обличчі вираз спокійного нерозуміння.
— То кажеш, на роботі весь день був, машини ремонтував? — запитала Марина, підходячи до нього майже впритул і пильно дивлячись в очі. — І Сергія тут випадково застав?
Обличчя Тараса в одну мить змінилося, звична впевненість кудись зникла, і він зрозумів, що його поспіхом вигадана історія розсипалася як картковий будинок.
Вона дивилася на нього так, що стало абсолютно зрозуміло — попереду на них чекає дуже довгий, детальний і не найприємніший з’ясувальний діалог.
Тим часом Галина вже зайшла до своєї затишної оселі, розставила покупки на кухні та вирішила зробити собі паузу на каву.
Вона налила води у чайник, увімкнула плиту і почала діставати печиво з коробки.
Раптом через тонку стіну суміжних квартир донісся гучний чоловічий голос, сповнений відчаю:
— Марино, ну вислухай мене, це все зовсім не так, як ти собі подумала! Опусти качалку!
Сусідка лише зітхнула і похитала головою, дивлячись на вогонь на плиті.
— Ну що за люди, знову якісь італійські пристрасті на рівному місці, — тихо пробурмотіла вона собі під ніс.
Вона заварила свій улюблений напій, сіла біля вікна і почала спостерігати за вечірнім містом, яке поступово занурювалося в сутінки.
За вікном усе йшло своїм чередом, і шум із сусідньої квартири вже став чимось звичним для цього будинку, де кожен мав свої маленькі та великі таємниці.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
